Чи вплине розширення АЕС на зниження тарифів?

Активно заговорити про ці проблеми у краї змусило звернення депутата обласної ради Віталія Олуйка та його однодумців, котре прозвучало на останній сесії. Не лише формально, а й законодавчо дозвіл на будівництво повинна дати місцева громада, на території якої воно заплановано. Адже свого часу саме вона, підтримана окремими політичними силами та екологічними рухами, зупинила надовго спорудження трьох блоків на різних рівнях готовності.

Скасування мораторію через багато років і пуск другого блока стало переломним моментом у житті станції. Уже тоді було зрозуміло, що реалізація таких програм залежить не так від волі мешканців навколишніх територій, як від намірів та твердої руки керівництва країни. А тому будівництво ще двох блоків — це лише справа часу, а головне — серйозних грошей. Швидкі російсько-українські урядові домовленості дали нові надії прихильникам розширення станції. Але, на жаль, вони поки що так і не дали ні жителям тридцятикілометрової зони, ні мешканцям всієї області, а зрештою, й країни стовідсоткової гарантії безпеки. Та й перспективи того, що розбудована станція принесе економічні, побутові та соціальні зміни, для багатьох теж залишаються нез’ясовані.

Ось уже понад чверть століття область має поруч не такого вже й безневинного сусіда. Водночас законодавство обіцяє, що всі ризики мають бути компенсовані, принаймні це стосується мешканців територій, що перебувають у безпосередньому сусідстві. Та щойно мова заходить про пільги чи матеріальну компенсацію, одразу виникає безліч обставин, котрі заважають вчасному і повному фінансуванню.

Нове будівництво неможливе без проведення громадських обговорень на цих територіях, тож початок кампанії дано. Однак зрозуміло, що після досягнення домовленостей на міждержавному рівні та запуску фінансового механізму навряд чи хто всерйоз сприймає той факт, що місцеві жителі знову можуть накласти мораторій на спорудження. Тож єдине, на що їм залишається сподіватися, то це розв’язання своїх нехай не таких масштабних, але вкрай важливих проблем, на які самотужки ніколи не назбирати грошей у сільських бюджетах. Утім, навіть на виконання таких вимог, котрі просто незіставні ні з масштабністю будівництва, ні зі значущістю та безпечністю атомної станції, не завжди вдається розраховувати.

Пригадується, як на виїзному засіданні НКРЕ, яке на-

прикінці минулого року проходило на Хмельниччині, хтось із комунальників, не надто заглиблений у політику, але загрузлий у тарифно-фінансових проблемах, наївно запитав, чому для області, де розміщено такий потужний виробник електроенергії, не встановити хоч трохи нижчі тарифи? Ішлося навіть не про зниження їх до рівня собівартості, а лише про якісь мінімальні пільги. Та чомусь таке скромне прохання було сприйнято як крамольне: мовляв, як можна зі своєї містечкової дзвіниці так спрощено дивитися на загальнодержавні ціни та тарифи? Сьогодні дай знижку одній області, завтра її вимагатимуть вугільники чи теплоенергетики іншої... Дивись, так і до зниження цін у всій державі можна докотитися.

Логіка державного чиновника у цьому є. А от мислення патріота, спрямоване хоча б на крихітне поліпшення життя бодай у маленькому регіоні, на жаль, не простежується. Бо політика тих країн, котрі зуміли збудувати свою економіку, скажімо, на видобутку нафти чи газу і які зробили ціни на них для внутрішнього споживача до смішного низькими, для нас залишається незрозумілою і неприйнятною. Складається враження, що держава готова йти на поступки кому завгодно — зовнішнім партнерам, позичальникам коштів, потенційним покупцям майбутньої енергії, але тільки не своєму виробникові і споживачеві.

Віталій Олуйко нагадав депутатам, що за радянських часів мешканці тридцятикілометрової зони мали пільгу на п’ятдесятивідсоткову оплату електроенергії. Тепер цю цифру зменшено до 30 відсотків. Не те що купатися в дешевих кіловатах, а хоч якось відчути присутність поруч такого виробничого велетня, мешканцям більшості навколишніх сіл не вдалося.

Тим часом закон передбачає щорічне виділення цим громадам субвенції з державного бюджету на фінансування заходів із соціально-економічної компенсації ризику населення, яке проживає на території зони спостереження. Сума цієї компенсації має становити відсоток від вартості виробленої АЕС енергії. Тож у разі розширення потужностей удвічі і винагорода за ризик мала б бути вдвічі більша.

Однак реалії життя істотно відстають від обіцяного законом.

Так, минулого року передбачалося виділити для тридцятикілометрової зони понад три мільйони гривень. А практично було профінансовано два з половиною мільйони. Із цим можна було б змиритися, та біда в тому, що понад два мільйони гривень надійшло в область уже в грудні, тому використати їх було нереально.

Не додає порядку у фінансування і нинішній рік. З одного боку, ДП НАЕК «Енергоатом» і торік, і тепер звітує про вчасне перерахування коштів. Але на місце вони потрапляють обхідними шляхами. Теперішній порядок розподілу розпорошує їх, робить використання неефективним. Якщо раніше їхнім розпорядником виступала ОДА, і це означає, що вона могла концентрувати серйозні суми на спорудженні таких важливих об’єктів, як школи чи лікарняні заклади, то тепер в обласний бюджет надходить менше третини від загальної суми, решта розподіляється по районах. Здавалося б, це має наблизити гроші до сільських громад. Однак якщо всім сестрам дати по сережкам, то в результаті кожна залишається ні з чим.

Саме так оцінюють розширення ХАЕС насамперед енергетики та обласна влада. У тому, що станція «підтягне» всі економічні показники краю, можна не сумніватися. Адже навіть тепер, працюючи лише наполовину проектних потужностей, вона є одним із найбільших промислових виробників, а відповідно і платників податків. Нові блоки поставлять цього виробничого велетня практично у ранг недосяжного на теренах краю, і область сміливо звітуватиме про небувале за останні десятиріччя зростання економічних показників.

Так само підскочать угору цифри інвестиційних вкладень, адже йдеться про освоєння шести мільярдів доларів. Одночасно з цим можна буде сказати про прорив у будівельній галузі, котра останніми роками йде з постійним відставанням. І наостанок: нові блоки — це близько трьох тисяч нових робочих місць. Хто ще може похвалитися таким зростанням?

З огляду на все це, обласна влада зацікавлена в реалізації такого масштабного проекту. Але хоч би які фантастичні були статистичні показники економічного зростання, не вони мають стати фундаментом для нового будівництва. Зводячи потенційно ризиковані об’єкти ядерної енергетики, всі — від мешканців крихітного села на кілька сотень дворів у тридцятикілометровій зоні до урядовців найвищого рівня — мають ясно розуміти, для чого це робиться.

Напевно, вже сьогодні непогано було б знати, чи вдасться завдяки капіталовкладенням у шість мільярдів доларів стабілізувати, а чи й зменшити ціни на електроенергію хоча б на внутрішньому ринку. Чи зможе вітчизняна атомна енергетика хоча б частково компенсувати витрати від дорогого імпортного газу? Зрештою, чи вдасться країні доставити і продати за кордон свій товар, щоб мати зиск? І який він буде, якщо фінансування і будівництво вестимуться в партнерстві з іншою державою? Країна знову позичає, не вдаючись до особливих пояснень, як і кому віддаватиме борг.

А чотириблокова ХАЕС може стати одним із найпотужніших виробників енергії не лише в Україні, а й в Європі. То хто, як, на чию користь розпоряджатиметься таким ресурсом? Дізнатися б відповіді на ці запитання вже нині, щоб згодом не вести тривалі дискусії про те, чи справді хтось заслуговує на якісь пільги і хоча б елементарне поліпшення життєвих умов. Бо так принизливо стояти прохачем із простягнутою рукою, коли в твоєму ж домі продукується таке багатство.

 

Хмельницький.