Виступ Голови Верховної Ради України Володимира Литвина на Загальних зборах Національної академії наук України

21 квітня 2011 року 

Шановний Борисе Євгеновичу!

Високе академічне зібрання!

Я надзвичайно ціную можливість участі у Загальних зборах Національної академії наук, які є уособленням розуму та інтелекту України. Загальні збори НАНУ — це ще й демонстрація значення традицій і підтвердження очевидного: Академія є сталою і постійною величиною, що наочно підтвердила доповідь її президента Бориса Євгеновича Патона. Погодьтеся, шановні колеги, що в наш мінливий і розхристаний час уже лише це важить дуже багато.

Багато, але не все. Адже у дні загальноакадемічного збору особливого звучання набуває питання сьогодення та майбутнього Академії. Правильно було б, якби його постановка кореспондувалася із сучасними викликами та перспективами України. Вважаю, що ці питання мають бути взаємопов’язаними і до того ж розглядатися як стратегічні. І навіть як безпекові для держави.

Чому в українській практиці цього не відбувається? А якщо і відбувається, то переважно у площині звичної риторики? На мою думку, причини такого стану лежать глибше узвичаєних констатацій. Зупинюся на одній із них, яка перебуває на периферії нашої уваги.

Президент Академії наук СРСР Несмєянов ділив науки на природні (хімія, біологія), надприродні (ядерна фізика) і протиприродні (історія та філософія). З огляду на практику, яка склалася на той час, очевидно, для цього були свої резони. А підґрунтя для такого підходу, мабуть, проросло в ході реалізації знаменитої тези Маркса («Тези про Фейєрбаха»): «Філософи лише різним чином пояснювали світ, проте справа полягає в тому, щоб змінити його».

Коли заходилися з 1917 року змінювати світ, для революційної практики жодних пояснень, що й як належить робити, вже було не потрібно. З тими, хто думав інакше, вчинили знову-таки по-революційному просто: вислали, розстріляли або заморили в таборах. Згодом під цю революційну практику підігнали «наукові» обґрунтування, перевівши в такий спосіб соціогуманітарні науки на роль обслуги. Це триває і донині.

Наслідки відомі. Гадаю, немає потреби переповідати, що вийшло з «великим експериментом», в основі якого, утім, були благородні ідеї. Акцентовано зазначу лише те, на що ми не звертаємо уваги: зневага до суспільних наук спровокувала зневагу до суспільних проблем, зневагу до прав людини і нерідко — до самого її життя. Відбулося небачене нівелювання ролі особистості.

Загалом технократичний підхід дорого обійшовся народу. Саме народу, а не країні і державі. Звідси — й Чорнобиль. Чорнобиль, який залишиться назавжди з нами і наслідки якого, очевидно, ми до кінця ще не усвідомили. Не кажу вже про матеріальний бік цієї проблеми. На момент закриття Чорнобильської атомної станції намагалися підрахувати, скільки витрачено коштів на ліквідацію катастрофи. Дійшли до 100 мільярдів доларів і зупинилися. А це був 2000 рік. Зрозуміло, що потрібно зберегти культуру Полісся, про що говорив щойно у своєму виступі Борис Ілліч Олійник. Днями Верховна Рада України прийме рішення про створення музею чорнобильського Полісся,

Ми втратили навички й уміння стратегічного мислення, самостійного державного мислення. Його просто відбили. Більше того, Україна сьогодні нагадує людину, з якої вийняли душу і мізки. Це дуже небезпечно, оскільки в ХХІ столітті образ країни визначатимуть не населення і території, а визначатимуть люди, їхні світоглядні позиції, їхня поведінка і, відповідно, їхні дії. І це наша відповідальність, оскільки ми продовжуємо рухатися набитою колією і ставимося до наук про суспільство як до неминучого доважку до серйозної науки. Зверніть увагу — хто сьогодні трактує історію нашого минулого, накидаючи її на сьогодення? Політики! І так відбувається в усьому. При цьому немає бажання помічати, що вченими секції соціогуманітарних наук досягнуто ряд серйозних проривів.

Ми просто призвичаїлися працювати у складних і навіть екстремальних умовах, в умовах сучасної 20-річної кризи. І водночас не говоримо про те, що все це зумовлено кризою світогляду та моралі. Ми продовжуємо демонструвати гордість від того, що в нас ще залишилися такі підприємства, ракетобудування, літакобудування та інші. Але не визнаємо того факту, що ці «острови» інженерної думки поки ще тримаються на загальній суспільній руїні.

Сьогодні потрібно формувати нові уявлення, нові підходи щодо нашого розвитку, моделювати наш розвиток. У тому числі і не в останню чергу з урахуванням глобальних світових процесів. Це тим більш важливо, що історія цивілізаційного розвитку не знає такого прикладу, щоб за життя одного покоління докорінно змінювалась ситуація, і не в одній державі. І не лише на пострадянському просторі, а в глобальній системі міжнародного співжиття.

Скажімо, до кризи 2008 року всі були впевнені, що знають, як управляти економічними системами. Проте виявилося, що основоположні принципи західної економіки є нежиттєспроможними і навіть небезпечними. Потрібна економіка, в якій буде менше ризиків та невизначеностей, фінансовий сектор регулюватиметься державою, а доходи і блага розподілятимуться хоча б наближено до справедливості. Загалом потрібні нові підходи до принципів економічної і соціальної політики. І це справа надто відповідальна, щоб довіряти її винятково політикам чи владі.

Передовий світ сприйняв кризу як виклик, започаткував нові світоглядні дискусії, виходить на нові парадигми соціальних трансформацій, посилює інформаційно-технологічну складову суспільства, переорієнтовується на якісно новий технологічний рівень. Загальновідомим є той факт, що загальносвітові витрати на науку становлять понад 1,2 трильйона доларів.

А що ж Україна? Намагається відновити індустріальний етап свого розвитку. По суті, ми прагнемо повернути Україну на рівень 70—80-х років минулого століття. І все рахуємо, коли досягнемо рівня 1990 року, як колись зіставляли наші показники з 1913 роком. Утім, за нинішніх темпів «рухатися до 1990 року» нам потрібно ще мінімум п’ять років.

Що це дає для перспективи країни? Очевидно, про це має сказати наукове співтовариство. Як і про те, чи потрібен нам цей вал, який буде абсолютно не запитано, особливо якщо втратимо ті ринки, за які поки що тримаємося? Чи є мірилом динаміки країни показник ВВП на душу населення? Чи, можливо, потрібні вже інші показники, такі, як, наприклад, відсоток фінансування науки та освіти від ВВП та з державного бюджету?

Чи може нас і далі влаштовувати суспільство, в якому в зародковому стані перебуває економіка знань, а більша частина доданої вартості створюється сировинними та індустріальними секторами економіки? Суспільство, в якому первісне нагромадження капіталу відбулося у спосіб, що далеко не завжди кореспондується з уявленнями про справедливість та правду. Суспільство, в якому неприпустимо низькою є заробітна плата. Скільки ми билися, намагаючись довести, що нам потрібно збільшити частку заробітної плати в собівартості продукції, оскільки це стимулюватиме внутрішній ринок та взагалі життя. Адже за нинішньої заробітної плати та пенсії говорити про реальність реформ значною мірою — утопія. Але ми говорили слабким голосом. Пропозиції віддали — і вважали, що справа зроблена. У країні відбувається обмеження соціальних гарантій і постійне скорочення безплатних державних послуг. Водночас ми бачимо посилення монопольного тиску виробників на ціни, який зіставний з діями картелів початку ХХ століття.

Україна, поза сумнівом, потребує змін, реформ. Політична воля на їхнє здійснення продемонстрована. До цього необхідно широкоформатне бачення, що саме належить робити, в якій послідовності, та прогнози щодо результатів реформаторської роботи. І тут я знову повертаюся до ролі соціогуманітарних наук. Зазвичай спочатку соціологи мають виконувати роль, якщо хочете, мінерів, пройти «поле» реформ, показати, де є небезпека. Для того, щоб суспільство розуміло всі ризики і переваги, які воно отримає. На превеликий жаль, потрібно сказати, що так би мовити публічна соціологія затьмарила академічну соціологію. Усе зводиться до одного — до рейтингів. Узагалі вважаю, що ці рейтинги є сьогодні великою небезпекою для України, бо вони вбивають будь-яку ініціативу, будь-яку налаштованість на роботу. Усі хочуть сподобатися на момент. Відтак немає серйозної роботи. Розмови, що переходять у галас, є, а практичних дій з боку політичного середовища обмаль. А, скажімо, таке унікальне видання, як «Українське суспільство 1992—2010. Соціологічний моніторинг», яке справді містить вагому інформацію для роздумів, для оцінок того, що було, що є і що мало б бути, залишається предметом інтересу лише вузького кола спеціалістів, тобто тих, кого і так не треба агітувати.

Потрібні не просто поради, потрібні науково обґрунтовані рішення, потрібно визначитися з системою пріоритетів. Особливо з огляду на те, що ми підходимо до межі використання того потенціалу, який у нас є, і що вікно можливостей у нас вкрай обмежене. Зрозуміло, що Академія наук може, повинна і, очевидно, зобов’язана діяти більш публічно. Наведу простий приклад. Нині точаться дискусії, які переважно лежать у політичній площині, щодо того, чи Україні й далі стояти на розтяжці у зовнішньополітичних та зовнішньоекономічних зносинах, чи рухатися — чи то в Європейський Союз, чи то в Митний союз, ЄЕП та на Євразійський простір. В Академії наук є напрацьовані розрахунки — що отримуємо, що втрачаємо в тому чи іншому випадку. Але суспільство про ці розрахунки, зроблені Інститутом економіки під керівництвом Валерія Геєця, фактично не знає. Вони лише інтерпретуються політиками та засобами масової інформації залежно від їхніх політичних уподобань. Широкої суспільної дискусії з цього приводу немає. А вона сьогодні вкрай необхідна. Оскільки вибирає не влада, обирати повинен народ — своє сьогодення і своє майбутнє.

У цьому зв’язку нам, очевидно, варто йти на оперативні зміни щодо структури наукових інститутів. Мені видається, сьогодні аж кричить необхідність створення Інституту Європи. А те, що робиться в цьому плані, є просто намаганням відщипнути від деяких академічних установ і за рахунок цього створити формальні структури, інститути, які існують лише на папері. Я ставлю так загострено це питання, тому що розумію: це проблема не лише Академії наук України. Але пропозиції, обґрунтування та розрахунки мають бути від неї. А таке рішення слід приймати як мінімум на рівні Кабінету Міністрів України. Якщо ми ведемо переговори з владними структурами іншої держави, якщо організовуємо офіційні візити українських делегацій, то змушені готуватися до цього переважно на основі матеріалів. Але цього абсолютно недостатньо. Покладаємося на рівень авторитетності та відповідальності наших представництв, а можливості у них, як відомо, мізерні.

Окремо потрібно акцентувати увагу на необхідності дотримання і забезпечення в процесі реформ наступності тим крокам, які були здійснені в попередній період та дали позитивний результат. Зокрема, у сфері розвитку науки і техніки, в якій СРСР свого часу був одним із глобальних лідерів. У забезпеченні загальної доступної середньої освіти, безоплатної охорони здоров’я і відносно високої порівняно з нинішньою тривалості життя. У формуванні суспільства відносно рівного за матеріальними можливостями його членів і загалом просякнутого цінностями, які відповідали європейським стандартам рівня 60—80-х років.

Я бачу Україну як інтелігентну родину, яка є освіченою, має свою власну позицію та середній рівень забезпеченості. Це, вочевидь, ті стандарти, яких нам належить прагнути. Разом з тим, слід підкреслити, що реформаторські настрої нинішньої еліти надзвичайно слабкі. Мабуть, з огляду на те, що термін «реформи» у нас заяложений і дискредитований. Судячи з усього, її опір перетворенням, швидше за все, зростатиме. Під прикриттям необхідності утримати стабільність. Я вважаю, що найстрашніше для стабільності — це намагання її утримати в будь-який спосіб.

І головне: у нас має бути повне розуміння того, що в нас є всі шанси та, на щастя, поки що база, в тому числі науково-інтелектуальна, для того, щоб сьогодні почати реформувати суспільство і будувати Україну за зразками не ХХ, а ХХІ століття. Зрозуміло, що для цього необхідна відповідна законодавча база. Практична відмова від радянської нормативно-правової системи реформування наукової діяльності не завершилася створенням нової, такої, яка стимулювала б технологічний розвиток країни. Мотивації для інноваційної промислової політики в законодавчому плані сьогодні практично немає. Відповідно маємо надзвичайно низький рівень наукової конкурентоспроможності. Доля вітчизняного високотехнологічного сегмента в промисловому експорті України менше одного відсотка. Для порівняння: в Ірландії — 46,9%, у Швейцарії — 42,9, у США, Південній Кореї, Китаї — 33, в Угорщині — 31,9, в Мексиці — 28,4%. У світовому експорті високих технологій сьогодні попереду нас навіть такі країни, як В’єтнам, Філіппіни, Таїланд, Сербія, Чехія, Угорщина, Польща.

Щодо нашої співпраці з науковими центрами. Сьогодні у світі склалося три таких найбільш вагомих центри науки: США (35% усіх світових витрат на науку), Європейський Союз (24%), Японія (12%) і Китай (11%). Четвертим центром намагається стати Російська Федерація. Але за рівнем фінансування вона поки що не може конкурувати з трьома першими центрами. Наше завдання полягає в тому, щоб не втратити зв’язки з інститутами та науковим співтовариством РФ і водночас нарощувати співпрацю з першими трьома центрами. Зрозуміло, що зробити це можна за підтримки держави.

Щодо організаційних проблем, які стоять перед НАНУ, хочу зауважити: якщо підсумувати всі ті пропозиції, які містяться у виступах, публікаціях стосовно майбутнього Академії наук, їх можна розділити на декілька категорій. Перша — більше пов’язана з людьми, котрі розуміють, що їм ніколи не бути членами Академії наук, тому вони виступають з емоційних позицій, що зводяться до закликів зруйнувати Академію. Є пропозиції розчленити Академію наук і профільні інститути приєднати до відповідних вищих навчальних закладів. Ця теза набуває популярності, особливо з посиланням на західні зразки. Інколи до цього вдаються люди, які хочуть отримати наукові лабораторії чи приміщення, які самі не спромоглися збудувати, і залучити вчених, яких самі не спромоглися підготувати. Переконаний, що не є також прийнятною ідея приєднати Академію наук до того чи іншого міністерства. На мою думку, щоб оцінити вартість таких пропозицій, треба подивитися на тих, хто їх пропагує.

Разом з тим, вважаю за необхідне сказати, що Академія наук справді потребує змін. Але змін, спрямованих не на її послаблення та втрату напрацювань поколінь учених, а на посилення ролі в Українській державі. Змін у ставленні до неї держави і суспільства. І йдеться не тільки і не лише про фінансове забезпечення Національної академії наук України, яке сьогодні становить 0,4% від ВВП. Наведу одне припущення: якби сьогодні НАНУ доручили розробляти проект Державного бюджету України з подальшим схваленням чи несхваленням Кабінетом Міністрів та винесенням на розгляд Верховною Радою України, у нас була б можливість інакше поглянути на фінансові ресурси, на першочергові проблеми, на пріоритетність завдань, які маємо вирішувати, і на те, що держава повинна жити не від досягнутого, а на виріст. Це був би дуже гарний експеримент, бо сьогодні він обмежується лише тим, що окремі академічні установи дають відповідні розрахунки і напрацювання. А далі абсолютно все залежить від чиновників.

Якщо говорити про роль Національної академії наук України, то її статус повинен нагадувати статус колишнього Держплану, але за сучасних умов. Щоб будь-яке питання, яке стосується перспектив України, отримало відповідний висновок, відповідне добро чи несхвалення з боку Академії наук.

Проблема з проблем — питання освіти, тим більше з огляду на те, що ця проблема надзвичайно політизується. Всі пропозиції, які напрацьовані щодо законодавства про вищу освіту, розглядаються насамперед під кутом зору політики. Відповідно є намагання нав’язати політичні рішення. Разом з тим, ми всі свідомі того, що сьогодні система освіти деградує, і тут, очевидно, має бути спільна позиція і освітян, і наукового співтовариства. Скажу відверто, що я боюсь чергових виборів у країні. Бо вчергове можуть чимось ощасливити країну. Згадайте попередні президентські вибори. Скільки у нас з’явилося університетів зі статусом науково-дослідницького вузу? З’явилися з благословення та рішення попереднього уряду. А деякі з них, між тим, не мають жодної наукової школи. Яка може бути якість і віддача від їхнього, так би мовити, нового статусу?

Російські експерти вважають, що лише 10% дисертацій дають приріст наукових знань. 90% у кращому разі мають пізнавальний характер. До цього додам ще таку статистику. З’ясовується, що на сьогодні 4% докторів наук із 14,5 тисячі, які є в Україні, взагалі не працюють у системі освіти та науки. Із 84 тисяч кандидатів наук кожен десятий не працює за своїм фахом. А якщо подивитись, що більшість докторів та кандидатів наук зосереджені в системі освіти, то, думаю, ми не помилимось, якщо констатуватимемо, що третина після захисту дисертації припиняє будь-яку наукову роботу. Отже, формальні показники маємо високі, а результати, як правило, низькі.

У цьому зв’язку як постановку проблеми скажу про необхідність серйозного підходу до системи атестації науково-педагогічних кадрів. Вважаю, що чергове одержавлення системи атестації нічого доброго не дасть. Нам потрібно відпрацювати відповідні пропозиції та прийняти рішення, щоб це був незалежний, самоврядний, значною мірою сформований на громадських позиціях інститут, який би висловлював свою позицію — об’єктивну й відповідальну. Бо все інше призведе до профанації, і тоді всім політикам, як мінімум, доведеться одразу видавати диплом доктора наук, щоб візитка мала авторитетний вигляд.

Сподіваюся, що Національна академія наук України і надалі діятиме за принципом: Національній академії наук до всього є діло.