Декілька напіврозвалених хат, покинуті садки, криниці і... рвучкий весняний вітер, що почувається повноправним господарем на осиротілих обійстях. Це — село Забірки Дубенського району. Одне з тих на Рівненщині, чиє існування тримається на волосинці. Мешкає там нині лише дві жінки.
...Новісінька асфальтована дорога з восьмиметровою шириною полотна і свіжою розміткою, що обірвалася біля дороговказу «Забірки», видалася чимось, м’яко кажучи, дивним. Адже далі — ледве помітна стежка. Та й, власне, село чи його подобу розгледіти посеред чагарників, що видніються за кількасот метрів, теж важко.
— Ця дорога прокладена у 2007 році відповідно до державної програми, — пояснив стовпецький сільський голова Віктор Пляшко (Забірки належать до Стовпецької сільської ради. — Авт.). — Довжина дороги — чотири кілометри, а обійшлася вона у 4,5 мільйона гривень. Так дорогу з твердим покриттям одержали не лише Забірки, які є крайньою її точкою, а й сусіднє село Дубовиця. Проте ані одне, ані інше вона вже не врятувала. Якщо 2007-го у Забірках ще мешкало семеро чоловік, то тепер прописано троє, а фактично живуть лише дві жінки — Олександра Миколаївна Дячук, 1925 року народження, та Ганна Іванівна Коблюк, народжена у 1936-му (на знімку). Населення ж Дубовиці становить аж... 27 осіб.
Від дороговказу «Забірки» йдемо пішки до двох хат на невеликому узвишші, які своїми свіжовибіленими стінами веселять навколишнє пустирище. Саме там мешкають останні берегині села. Віку йому тепер відміряно стільки ж, як і їм...
— Що ж вас привело сюди, люди добрі?! — здивувалася Олександра Миколаївна Дячук, побачивши несподіваних і таких нечастих у цьому закутку гостей. Усміхнувшись, жінка поставила на ганку старенької хати відерце з вапном, витерла від білила натруджені руки і задумано перегорнула сторінки свого життя, яке ось уже дев’яте десятиліття нерозривно пов’язане з рідним селом:
— Колись молоді було багато, дітей... Закохувались, одружувалися, хазяйнували... Думали, що і внуки, і правнуки тут житимуть. Чималими Забірки були вже до війни. Навіть «зданіє» під школу готували... Потім затихло все.
— За моєї пам’яті, мабуть, найбільше людей жило тут у 70-х роках — майже сто чоловік, — приєднується до розмови, поволі підійшовши з сусіднього двору, друга жителька Забірок — Ганна Іванівна Коблюк. — Село навіть на дві частини було розділене. Думали, що й далі розростатиметься. Та вже до 90-х тут залишилося ледве 25 чоловік. Діти повиїжджали, батьки повмирали... Я й своїм не перечила, коли покидали село. Кожна ж мати хоче, щоб її дітям жилося легше. Оце як справила їм весілля п’ятнадцять років тому, так і живу сама.
— Та ці одруження й були останніми у нашому селі, — додає Олександра Миколаївна. — Востаннє ж діти тут народжувалися ще у 1966 році. Це був Валерій Свінтозельський. Він уже давно у Вербі живе.
Чому раптом почало затихати життя в селі, яке до того тільки розросталося? Причина, на думку Віктора Пляшка, у відсутності дороги та необхідної соціальної інфраструктури. Якби, каже, її раніше збудували та пустили автобус, то, можливо, й не вимерли б Забірки. З усіх благ цивілізації і тепер, і колись там була лише електрика.
Не набагато ліпшою є і ситуація в сусідній Дубовиці з її 27 жителями. Мало того, вона справляє ще більш гнітюче враження — якщо в Забірках про колишнє село нагадують лише кілька напіврозвалених хат, то в Дубовиці моторошною тишею і порожніми вікнами зустрічає ціла вулиця з доволі добротними оселями. Так одразу й не скажеш, що там ніхто не живе. Єдиний живий струмінь — фермерське господарство Віталія Атаманюка. Його, до речі, у Забірках згадують із вдячністю чи не на кожному слові, адже чоловік постійно цікавиться, як ведеться стареньким у забутому селі, по-синівськи підсобляє їм у всьому.
— Діти мене кличуть до себе, сварять, що сиджу тут. Але мені вдома найкраще. Що своє — то своє, — каже Ганна Іванівна Коблюк.
— А мене рідні покійного чоловіка хочуть забрати, бо дітей у мене немає, — додає сусідка. — Але ж я тут звікувала. Поки ще даю собі раду, нікуди не піду. Дякувати Богові, ще є сили поросятко тримати, корову, навіть у ліс по суниці ходжу. Все своє на столі маю. А як треба коли в магазин, то їду в сусіднє село Кам’яна Верба ровером чи пішки йду. Одразу й сусідці купляю, що їй треба.
Старенькі радіють, що село, де є фельдшерсько-акушерський пункт, не дуже далеко від їхнього. Якщо треба, то попросять того ж таки Віталія Атаманюка, він і завезе їх. Та найбільше виручає одиноких жительок осиротілого села мобільний телефон. Адже без нього, як упродовж багатьох літ перед тим, зовсім не мали б зв’язку із зовнішнім світом і не могли б, якщо виникне потреба, попросити сторонньої допомоги.
— Ото вже Бог дав розум людям, що придумали таке. Нам тепер спокійно з цим телефоном, — усміхається Олександра Миколаївна, впевнено натискаючи кнопки мобільного, аби записати номер сільського голови. — А ви б приїхали до нас влітку та побачили, як тут гарно... Ліс недалеко, суниць багато, грибів... Хіба ж ми можемо все це залишити?..
Світлана ТУБІНА, Олександра ЮРКОВА.
Фото Світлани ТУБІНОЇ.
