Федералізацію України —на політичний порядок денний

Проблема федералізації України, тобто затвердження федералізму як принципу політичного та національно-територіального устрою країни, перерозподілу у зв’язку із цим повноважень між центром і регіонами, раз у раз порушується у нашому суспільстві, стає предметом гострої політичної боротьби. Крім інших обставин, це обумовлено тим, що конституційна реформа, про яку стільки розмов, при прийнятті у грудні 2004 року рішення про її проведення не торкнулася регіонального рівня й місцевого самоврядування, що спричинило розбалансування системи управління державою. Рішення Конституційного Суду України, відповідно до якого було відновлено дію Конституції в редакції 1996 року, не зняло цієї проблеми, а тенденція до зосередження ще більших повноважень у глави держави тільки загострило її.

По суті вибір форми державного устрою визначається інтересами (насамперед класовими) протиборчих політичних сил. Головне тут — як та чи інша форма устрою держави у конкретній історичній обстановці найкраще забезпечує завоювання або втримання влади у країні.

Варто у зв’язку із цим нагадати, як ще на завершальному етапі так званої перебудови і відразу ж після антисоціалістичного перевороту 1991 року рухівці (В. Чорновіл тощо) носилися з ідеєю федеративного (земельного) устрою, прагнучи зміцнити свої позиції в «українському П’ємонті», перетворити західні області на бастіон для поширення націонал-шовінізму на всю територію України. Коли ж націонал-радикали дорвалися до влади й на центральному рівні, вони кардинально змінили свою позицію.

Згадаємо, як за часів перебування В. Ющенка Президентом вимога федералізації, з якою виступали регіонали та інші опозиційні сили, була прирівняна до національної зради, а політичні діячі, котрі заявляли про необхідність переходу до федеративного устрою України, зазнавали репресій, аж до арештів.

Під гаслом «Одна нація — одна мова — одна церква», разюче співзвучним з гітлерівським «Eіn Volk — eіn Reіch — eіn Fuhrer», суспільству нав’язувалася націонал-шовіністична, по суті неонацистська ідеологія. Громадян багатонаціональної України примушували «думати й розмовляти по-українськи», всіх, незалежно від національності, етнічних та інших особливостей, намагалися підігнати під один ранжир, зробити «галичанами»...

Показова й позиція регіоналів. Будучи в опозиції, вони активно виступали за федералізацію, за створення правових умов для справедливого, цивілізованого, з урахуванням особливостей і інтересів різних регіонів, розв’язання економічних, мовних, конфесіональних й інших проблем. (Згадаємо Сіверськодонецький з’їзд рад). Але прийшовши до влади, від зазначеної ідеї вони начебто й не відмовилися, проте з порядку денного вимогу федералізації, схоже, знято або відкладено у довгий ящик.

І це незважаючи на те, що мовні, міжконфесійні проблеми, як і проблеми взаємин між центром і регіонами, наповнення декларованого у Конституції місцевого та регіонального самоврядування реальним змістом менш гострими не стали, а націонал-шовіністи у прагненні нав’язати свою ідеологію всій країні, перетворити в героїв різних зрадників, насамперед фашистських прихвоснів, поводяться агресивніше й зухваліше, ніж за «промаранчевої» влади. Навіть заяви найодіозніших неонацистських діячів про те, що їх «бандерівська армія перейде Дніпро, перейде Донецьк і викине з України» нинішню владу, заклики будувати Україну «без Донбасу і Криму», «пожити Заходу і Сходу окремо», безцеремонні, зухвалі порушення чинних законів, Конституції (наприклад, ухвалення деякими радами у західних областях рішень про скасування святкування Дня Перемоги над фашистською Німеччиною — 9 травня) залишаються без реагування з боку цієї влади.

Зрозуміти таку метаморфозу нескладно: олігархічним кланам великого капіталу, на яких опирається Партія регіонів і чиї інтереси вона виражає, після приходу регіоналів до влади не потрібні будь-які обмеження, із установленням яких пов’язаний перехід до земельного чи іншого федеративного устрою, розширення повноважень регіональних органів влади та місцевого самоврядування.

Капіталізму, як ще у 1914 році відзначав В. І. Ленін, «стало тісно у старих національних державах», «Розвиток капіталізму дедалі більше й більше ламає національні перегородки, знищує національну відособленість, ставить на місце національних антагонізмів класові» (Пов. зібр. творів., т.24, с. з.313, 75). Тим більше капіталу не потрібні «перегородки» сьогодні всередині «своєї», буржуазної, держави. А на те, що в якихось регіонах чи загалом у країні порушуються права та свободи громадян, ігноруються інтереси окремих регіонів, конфесій і т. д., їм наплювати. Справжнє народовладдя і соціальна справедливість в умовах капіталістичного ладу неможливі у принципі.

В обґрунтування такої позиції послужливі «ідеологи» антинародного режиму висувають тезу, начебто федералізація «веде до розвалу країни». Так, така небезпека в державі, що роздирається гострими протиріччями — світоглядними, соціальними та іншими, існує. Але пов’язана вона зовсім не з переходом до федеративного устрою. Прагнення В. Ющенка і його камарильї нав’язати націоналістичну однаковість і однодумність всій Україні більше розколювало країну, ніж ідея її федералізації.

Історичний досвід свідчить, що за правильної, продуманої політики федералізм не тільки не загрожує розколом суспільства, а й сприяє його консолідації. Можна послатися на приклад Федеративної Республіки Німеччини, з якою у нашої країни є схожість у багатьох відносинах. Діалекти німецької мови часом відрізняються один від одного не менше, ніж українська мова від російської. Як і у нас, у ФРН є свої Захід і Схід, що мають неоднакові історичні долі й віддають перевагу різним віруванням. Є у німців і своєрідний «аналог» нашого Криму — альпійський Південь із чітко вираженою регіональною специфікою. Власне, і саме створення єдиної німецької держави, її успішний розвиток стали можливими саме тому, що вона будувалася на федеративних засадах: у ній об’єдналися 16 німецьких земель (у тому числі й Баварія, що категорично відмовлялася ввійти до ФРН, якби країна будувалася на засадах унітаризму). Землі користуються широкими повноваженнями в адміністративній, економічній, гуманітарній сферах, і це є запорукою їхнього ефективного розвитку та міцності німецької держави.

Для нас, комуністів, підхід до вибору форми національно-державного устрою визначається тим, яка з них у конкретних історичних умовах забезпечує найсприятливіші умови для розвитку країни, поліпшення життя трудящих, дає змогу їм ефективніше обстоювати свої права та свободи, боротися проти визискувачів.

Будучи принциповими прихильниками єдиної, унітарної держави, в якій — при затвердженні соціалістичного ладу — вирівнюються рівні економічного та соціального розвитку регіонів за уважного врахування їх специфіки, національних, етнічних, конфесіональних і інших особливостей, ми не можемо не зважати на реальну ситуацію, яка сьогодні склалася у багатонаціональній Україні. Її регіони мають неоднакову історію. У них різний етнічний, конфесіональний склад, ментальність населення. Тривалий час одні регіони входили до складу Російської імперії, інші були частиною Австро-Угорської, треті перебували під ярмом панської Польщі, боярської Румунії, інших держав. Об’єднання українських земель в єдиній Радянській державі завершилося тільки 1945 року. А 1954 року до складу Української РСР було передано Крим. (До слова, проголошення України в її Конституції унітарною державою при наявності в ній Кримської автономії — це юридичний і політичний нонсенс). Будемо відверті: ці обставини далеко не повною мірою враховуються у державно-правовому будівництві. Більше того, звучать вимоги позбавити Крим статусу автономії, звести його до рівня області, що було б серйозним кроком назад, істотним обмеженням прав регіону з її специфічним національним складом.

Обстановку у країні небезпечно загострює те, що націонал-радикалам удалося захопити політичний плацдарм у кількох західних областях. Тепер вони прагнуть поширити своє панування на всю Україну. А оскільки всі важливі рішення ухвалюються на самому верху, як правило, без участі регіонів, і спускаються вниз по вертикалі, то громадянам залишається їх тільки виконувати. Обмежене, позбавлене фінансового та організаційного ресурсів, самоврядування практично втрачає можливості ефективно обстоювати права та інтереси своїх громад — соціальні, у сфері мови, освіти, свободи віросповідання. Народ, названий в українській Конституції єдиним джерелом влади, за роки незалежності так і не став реальним її суб’єктом.

Зосередивши у своїх руках величезні повноваження, левову частину фінансових ресурсів, центральна влада часто-густо ігнорує інтереси регіонів, насамперед там, де проживає більшість населення країни й виробляється основна частина національного продукту. У результаті бездарного правління можновладців тут за роки після проголошення незалежності України вкрай загострилися економічні, екологічні, техногенні проблеми, до критичного стану доведено соціальну інфраструктуру, що не знала ремонту з радянських часів. Достатньо згадати хоча б про те, як через цілковите безгрошів’я руйнується житло у шахтарських селищах Донбасу, що виробляє більше чверті внутрішнього валового продукту країни. Водночас у західних — дотаційних — областях фактично на кошти жителів індустріальних східних областей зводяться пам’ятники фашистським пособникам з банд ОУН-УПА, які стріляли у спини воїнам Радянської Армії, котрі визволяли Україну від гітлерівських загарбників, учорашнім колаборантам призначаються додаткові пенсії та допомоги, надаються інші пільги.

А в умовах федеративного устрою переважна частина податкових надходжень буде залишатися у тих регіонах, де вони зібрані. Їхнім жителям буде легше контролювати, чи використовуються кошти, виділені на розвиток освіти, охорони здоров’я, культури, різні соціальні програми, за призначенням чи вони розкрадаються чиновниками — казнокрадами. Перш ніж випрошувати у Міжнародного валютного фонду чергові кредити на принизливих та руйнівних для нашої країни умовах, а тим більше втягувати Україну в НАТО, підвищувати пенсійний вік, приймати інші антиробітничі закони, центральній владі доведеться запитувати, чи згодні із цим жителі регіонів.

Суб’єкти федеративної держави одержать значно більше можливостей для розвитку на міжрегіональному рівні прямих взаємовигідних економічних і інших зв’язків із сусідніми державами. А це приведе до створення нових робочих місць, дасть змогу ефективніше боротися з безробіттям.

Перехід до федеративного (земельного) устрою дасть можливість якщо не ліквідувати, то значно послабити соціальну та моральну несправедливість, запобігти загрозі фашизації України, установленню «гуманітарної диктатури» націонал-радикалів відносно жителів південно-східних і центральних регіонів країни. Люди у регіонах (землях) самі вирішуватимуть, якою мовою розмовляти, навчати дітей, яких звичаїв і традицій дотримуватися, не просячи на те дозволу ні у Києва, ні у Львова чи Торонто.

Мешканці переважної більшості регіонів мають стійкий імунітет відносно коричневої зарази й, володіючи у федеративній державі достатніми повноваженнями, не пустять її з власної волі у свій дім. Фашизм не пройде!

Було б серйозною помилкою ігнорувати все це.

Зрозуміло, перехід до федеративного устрою потребуватиме вирішення багатьох правових і організаційних питань. Необхідно виробити всебічно обґрунтовані підходи до визначення суб’єктів федерації — земель або інших, їх території, структури управління, розмежування повноважень між регіональними органами і центром, до виняткових повноважень яких повинні бути віднесені питання державного будівництва, зовнішньої політики, оборони, безпеки, визначення основ економічної, соціальної, гуманітарної політики, вирішити велику кількість інших важливих питань, створити необхідну законодавчу базу, що надійно гарантує єдність і цілістність країни, що надає регіонам широку компетенцію у вирішенні внутрішніх питань, включаючи кадрові, реальні можливості впливу на прийняття центром політичних рішень.

Зрозуміло, що буде потрібно внесення відповідних змін до Конституції України.

У розробці та обґрунтуванні принципів і практичних підходів до здійснення федералізації покликані взяти активну участь учені—конституціоналісти, економісти тощо.

На даному етапі перехід до федеративного (земельного) устрою буде повною мірою відповідати інтересам трудящих, дасть змогу реально повернути систему територіального управління до людей. Буржуазній владі буде важче, ніж сьогодні, відмахуватися від вимог і потреб трудящих. Одна справа, коли незадоволені нестерпним життям люди змушені приїжджати до Києва, щоб погрюкотіти порожніми каструлями під стінами Верховної Ради, адміністрації Президента або Кабінету Міністрів. І інша — коли вони заявляють свої законні вимоги, проводячи протестні акції в Донецьку, Львові, Ужгороді чи іншому місті під носом у «свого» начальства, наділеного необхідними повноваженнями. Воно вже не зможе заявляти на своє виправдання, що «у всьому винний Київ, що не дає грошей».

Певна річ, що це сприятиме підвищенню ефективності класової боротьби людей праці проти капіталістичного гноблення й буржуазної влади.

Україна — різна. І в цьому її сила. Тому нашим гаслом повинно бути: «Єдність — у різноманітності». У цьому ключ до консолідації нашого суспільства.