Щоб створити власний світ, треба лиш кавалок глини. З неї Бог зліпив першу людину...
Кам’янчанка Ольга Нікітіна (творчий псевдонім — Хельга Гойцек) якось на відпочинку в Карпатах випробувала себе в Божій справі. Дістала з рівчака мокрої глини і м’яла її в руках. Незчулася, як грудка перетворилася в чоловіка. Це був гуцул-трембітар. Коли друзі побачили — захоплено вітали авторку. Так і народився перший лютарок.
Лютарки — у цьому неологізмі Хельга поєднала українське слово «людина» (лю) та латинське «тара», «тера» — земля, глина.
Люди на землі — головна тема творчості Хельги. Ось гуцулка збирає ожину, а тут подружня пара з Горішкова сіла відпочити під зорями, а ось козак дівчину заміж кличе, а та каже: «Я ще не вирішила». Картини Хельги одночасно — скульптура, оберіг, сувенір. Вони приносять щастя в дім, наповнять його особливим затишком, переконана авторка. Справді, лютарки ніби випромінюють добро, повертають нас у казку дитинства.
Хельга не може точно повторити одну й ту саму роботу. Бо в неї немає форм, усі деталі ліпить уручну. Це дуже цінується, особливо за кордоном. Не дивно, що її твори поповнили приватні колекції у Варшаві, Сан-Франциско, Ланкастері, Лос-Анжелесі. Один із перших лютарків родичі-поляки передали на конкурс еко-мистецтва в Гданську. Він приніс авторці друге місце. «Ми з Олею живемо в одному місті, — каже депутат Кам’янець-Подільської міської ради Валентина Волошина, під патронатом якої стала реальністю перша виставка лютарків, — але я дізналася про неї у Франції. Їхала додому — палала нетерпінням швидше побачити творця цих чудових автентичних робіт».
Ольга не заробляє, частіше дарує лютарки. Хоча є і замовлення. А працює вона двадцятий рік у міському Центрі дитячої творчості, керує гуртком народної іграшки «Колосок». Дуже любить працювати з дітьми, але, якби мала від лютарків добрий прибуток, то, може, просилася б на півставки, щоб більше займатися своєю творчістю. За рік виготовляє 30—35 робіт. А хочеться — більше.
Бере смерекову дощечку, неодмінно тесану вручну, на неї прикріплює фігурки і творить сюжет. А далі в хід ідуть фарби — олійні, гуаш, акрилові, і аж у кінці роботу покриває лаком. Під час першої мистецької виставки Хельги в ресторані «Старий банк» їй влаштували майстерню для проведення майстер-класу.
Ольга Нікітіна належить до давнього подільського роду Гродзінських, герб якого й нині можна бачити на стіні одного з давніх подільських храмів. У роду переплелися долі українців, поляків, росіян. А бабуня, яку дуже любила Ольга, походила з Чехії. Це її прізвище Гойцек художниця взяла собі за творчий псевдонім.
Твори майстрині прихистив ресторан, господарем якого є Анатолій Мідзяновський. Лютарки гарно вписалися в інтер’єр «Старого банку». Звісно, це не вихід для численних митців Кам’янця-Подільського, вони з нетерпінням чекають відкриття виставкового залу, який кілька років тому влада забрала під «Єдиний дозвільний центр». Уже є рішення сесії про передачу приміщення музею-заповідника під виставковий зал. Художники нагадали владі, що свого часу йшлося і про передачу будинку РАЦСу. Не лише лютарки Хельги Гойцек могли б знайти там оселю, а й доробок інших художників. Цей дім міг би служити й поетам, музикантам, для прийому поважних делегацій, навіть спільним офісом для організацій, що дбають про популяризацію міста та утвердження української культури. Все це вкладається в одну назву «Український Народний дім Кам’янця-Подільського». Він був створений ще в ХІХ столітті, а за часів незалежності України так і не отримав власного даху. Якби він нарешті в місті з’явився — допоміг би Хельзі Гойцек, як і багатьом іншим талантам, популяризувати себе й землю, на якій вони виросли.