Чим частіше й агресивніше містами і селам України снують незліченні антрепризи з низькопробними театральними виробами, тим серйозніше провінційні театри замислюються про своє місце в духовному житті свого регіону та країни в цілому. Виникають справжні острівці із самобутньою сценічною культурою.
iОдним з таких центрів в останні роки став Запорізький академічний муздрамтеатр імені В. Магара. Багато в чому його відродженню сприяла історична енергетика острова Хортиця. Саме там народився унікальний спектакль «Тарас Бульба». Ідея постановки належить директорові театру, заслуженому діячеві мистецтв України В. Слонову. Він зумів об’єднати зусилля своєї трупи й колективу кінного театру для створення грандіозного видовища козачої вольниці. Образ Тараса Бульби у виконанні зрілого майстра українського театру Михайла Голубовича набув рис героя, монументального й душевного.
Успіх цього спектаклю відкрив перед театром нові обрії. Колектив пішов шляхом створення сценічних творів високого філософського й духовного звучання. Так народилися спектаклі «Козак Мамай» і «Андрій Первозваний».
Керівництво театру принципово вирішило не займатися дешевим заробітчанством, використовуючи звичні на столичних сценах перекладні комедії, а спробувало привернути увагу глядачів серйозними постановками, в основі яких — духовне й моральне звеличування людини, яка зуміла піднятися над дрібним побутовим пристосовництвом. Театр ніби пропонує глядачеві згадати про те, що в житті можна не лише повзати, а й літати. Важка ця справа, особливо в часи економічної й моральної кризи.
Коли на афіші театру виникла назва «Анна Кареніна», вона не викликала розброду й хитань у розумах глядачів. Адже вони були вже підготовлені до масштабних полотен, у центрі яких опиняється людина на самому піку своїх душевних переживань.
Про новий спектакль театру хочеться сказати одне слово — блискучий. Не в плані завищеної оцінки, а співвідносячи його із визначеннями: блискуче століття, блискуче світло, блискучий Петербург. Цей образ досягнуто насамперед оформленням спектаклю і його сценографічними рішеннями.
Справа в тому, що будівля запорізького театру — одна з небагатьох у країні, які не просто відремонтували, а й реставрували. Весь у ліпнині, позолоті й кришталі зал справляє незабутнє враження своєю врочистою святковістю. Цю реставрацію на своїх плечах виніс директор театру Валентин Слонов. І зовсім не випадково, ставши художником спектаклю «Анна Кареніна», він продовжив декор залу вже на самій сценічній площадці.
Глядач опинився в атмосфері того самого блискучого вищого світу. Оформлення не міняється. Все відбувається в одному інтер’єрі — і бали, і перегони, і навіть романтична італійська подорож Анни й Вронського. І це не збіднює спектакль, а, навпаки, — стає його символом. За задумом режисера-постановника Євгена Головатюка, світ, що оточує Анну, абсолютно статичний. Він впивається своєю великосвітскістю, своєю чванливою величчю й своїми непорушними правилами. При цьому він безликий, монотонний і одноманітний. Де б не з’являлася Анна, вона скрізь усе в тій же золотій клітці, з якої немає виходу. Незважаючи на її метання, світ навколо неї залишається все тим же безжалісним, штучним, манірно-байдужим. Саме через це так глибоко страждає героїня. Анна у виконанні Оксани Туриянської — єдина жива людина в цьому бездушному просторі. Вона закохалася у графа Вронського, оскільки їй здалося, що в ньому є душа, порив, живі почуття. Але помилилася. І він виявився лише великосвітським персонажем.
Герой у виконанні артиста Олександра Прокопа не демонструє палких романтичних почуттів до Анни. Він діє як завойовник. Йому приємна її любов. Він навіть ладен застрелитися, оскільки такий учинок входить до системи цінностей, прийнятих у світі. А от кинути разом із цією жінкою виклик суспільству він не готовий.
Оксана Туриянська веде свою роль на високому емоційному розпалі, в її грі проблискують ібсенівські нотки, вона жінка, якій несила бути персонажем світських раутів. Її чоловік Каренін — зовсім не старий, не бридкий, не тиран і не згубник. Навпаки, у м’якому схвильованому виконанні Миколи Коновалова — це людина чесних правил, гідних манер і навіть із люблячою душею... Але персонаж.
Навколо Анни все блискуче-мляво. Рухаються назустріч один одному тільки Анна й паровоз. Тому однією з найпронизливіших у спектаклі сцен стає зустріч Анни із сином Сергієм. Тут акторка О. Туриянська зуміла передати глибоку щирість своєї героїні. Не тільки материнську любов, а й трагедію матері, яка розуміє, що в руках Кареніна її син перетвориться на такого ж персонажа.
Примітно, що паровоз, під який кидається Анна, нізвідки не з’являється. За задумом художника В. Слонова, роз’їжджаються стіни великосвітського салону, й три страшні ока-прожектора пожирають зломлену фігуру героїні. І паровоз, і великосвітський салон давлять однаково нещадно.
Крім прекрасно оформленого інтер’єру, спектакль вражає культурою і смаком, з яким створені костюми дійових осіб. Кожна сукня Анни передає нюанси її внутрішнього стану. Особливо трагічним є її чорно-біле вбрання. У ньому Анна — сувора, беззахисна й зовсім стороння блиску салону.
Дуже гарним є акторський ансамбль. Режисер зумів відтворити на сцені дух і манери «панського» часу. Такі Стіва в чарівному виконанні Євгена Козьмика, мила у своїй безхарактерності Доллі (Т. Єрентюк), яскраво-жорстока претензійна Бетсі в ефектно-жовтому костюмі (Н. Зубик). Гарний безсловесний, але сповнений величі свого століття князь Щербацький (Іван Смолій). І суєтний органічний камердинер Матвій (Г. Антоненко), що втілив у собі все лакейське плем’я.
Вся багатоликість персонажів працює на створення навколо Анни величезного непроникного світу світських умовностей, зламати які може лише гігантська сила паровоза, але аж ніяк не страждаюча жіноча душа.
Фінал відомий, висновки — теж. Аншлаги на цей спектакль у запорізькому театрі говорять про те, що глядач відчув у переживаннях Анни сьогоднішню інтонацію. І чи не так уже світ зарозумілої пишноти відрізняється від сумовитої бездуховності нашого часу!? Тому дами у глядацькій залі і прикладають хусточки до очей, а чоловіки, спостерігаючи за стражданнями героїні, філософськи зітхають.
Аделія НАСИРОВА, Михайло РОГОЖИН.
Сцена з вистави: Анна — Оксана Туриянська, Каренін — Микола Коновалов.
