«Утвердження європейської моделі судочинства та верховенство права — пріоритети судової реформи та відновлення суспільної довіри до судів»

По-четверте, зникне проблема з нерівномірним суддівським навантаженням. Нині ситуація загрозлива: у 2013 році середньомісячне навантаження на суддю місцевого загального суду — 67,2; адміністративного — 30,8 (в 2,5 разу менше); господарського — 17,2 (в 3,5 разу менше). Функціонування на рівні однієї інстанції одного суду дасть змогу забезпечити рівномірність навантаження на кожного суддю, адже масив схожих за характером спорів можуть розглядати судді різних спеціалізацій без шкоди для якості судочинства (спори, які виникають із договорів, щодо нерухомості, кредитні, земельні, із соціальних відносин, трудові, житлові спори). Це позитивно позначиться і на якості, і на оперативності судочинства.

І головне — скоротяться видатки державного бюджету. Згідно з даними 2014 року ліквідація спеціалізованих судів дасть змогу значно економити бюджетні кошти — близько 40,5 мільйона гривень на рік лише за рахунок економії на видатках на комунальні послуги та енергоносії.

Україна не настільки багата, щоб утримувати громіздку й розгалужену судову систему за відсутності очевидної потреби. Щоб не бути голослівним, наведу статистику. Спеціалізовані суди фактично розглядають лише близько 10 відсотків від усього масиву справ і матеріалів, що надходять для судового розгляду на рівні місцевих судів (у 2013 році справи господарського судочинства становили 3,6 відсотка (у 2012-му — 4,6), адміністративного — 9,4 (у 2012-му — 15,1 ). Останній показник, до речі, — спільний для місцевих загальних та окружних адміністративних судів. Надходження матеріалів виключно до місцевих спеціалізованих адміністративних судів ще менше — 5,8 відсотка (у 2012-му — 5,9).

Я. Романюк: — Сьогодні для держави гостро стоїть питання протидії та подолання тероризму, збереження цілісності й незалежності нашої держави, встановлення миру в Україні та забезпечення безпеки наших співвітчизників. У таких складних умовах належне фінансування саме цих заходів є особливо необхідним. Тому припускаю можливість тимчасового обмеження видатків із державного бюджету, навіть тих, які передбачені для фінансування судової системи із подальшим спрямуванням коштів на зазначені цілі. Такі заходи для держави загалом допустимі згідно з приписами і ст. 15 Конвенції, і ст. 64 Конституції України.

Проте безстрокове та нецільове обмеження обсягів фінансування судової системи не тільки боляче вдарить по рівню ефективності судочинства, а й суперечитиме основоположним міжнародним стандартам у цій галузі. З метою економії варто йти іншим шляхом — зменшувати рівень бюджетного споживання судової системи загалом. Тим паче це актуально в умовах проведення судової реформи.

Я. Романюк: — Так, багато років задоволення потреб у видатках судової системи не перевищує 50 відсотків від нормативної потреби, зокрема й у поточному році — 47,1 відсотка. Я реаліст і не очікую значного поліпшення ситуації найближчим часом. Натомість проблему можна розв’язати, але не збільшувати розмір видатків, а ефективно збалансувати потреби системи шляхом комплексних змін.

Із точки зору рівня бюджетного споживання судова система України порівняно із системами інших європейських держав дуже затратна. За даними доповіді CEPEJ «Ефективність систем забезпечення правосуддя» (березень, 2013 рік), показник кількості професійних суддів в Україні (розрахований на 100 тисяч населення) — 19,3 за середнього в Європі 21,3; коефіцієнт заробітної плати судді суду першої інстанції стосовно рівня середньої заробітної плати у державі становить 2,6 за середнього в Європі — 2,4. А відсоткове співвідношення бюджетних видатків на судову систему України становить 0,91 відсотка від державного бюджету. Це в рази більше, ніж показники інших європейських держав (у відсотках): Швеція, Болгарія — 0,29, Нідерланди — 0,33, Чехія — 0,41, Франція — 0,52, Туреччина — 0,57, Італія — 0,58, Грузія — 0,70).

Про що це свідчить? Про те, що наша судова система має високий рівень бюджетного споживання, але ні кількість суддів, ні рівень суддівської винагороди не є того причиною (ці показники відповідають середнім в Європі). Тож основні чинники величини рівня бюджетного споживання — судові процедури та утримання розгалуженої, громіздкої 

4-ланкової системи судів.

Для будь-якої держави утримувати таку систему — розкіш, а для нашої держави, як бачимо, ця розкіш не виправдана. Зменшити потреби судів у бюджетних коштах можна шляхом спрощення судової системи. Але й не тільки. Для держави дороговартісна власне процедура судового розгляду спору, а судова система в Україні завантажена надміру. Це стає зрозуміло, якщо проаналізувати певні показники.

Так, населення нашої держави — близько 45 мільйонів, а суди розглядають щорічно 4—5 мільйонів справ (у деякі роки й значно більше, наприклад, у 2011-му — майже 8 мільйонів). Для порівняння: в США, де кількість населення становить 310 мільйонів, суди розглядають до 3 мільйонів справ.

Згадаю й Німеччину, яка з населенням у 81,5 мільйона має складну 4-ланкову спеціалізовану судову систему. Останніми роками в цій державі однією з найбільших проблем судочинства вважається надмірне перевантаження судової системи, яке становить 55 справ і матеріалів на суддю. А в Україні навантаження значно більше — протягом останніх років — майже 70, а в 2011-му було вдвічі більше — 140. Проблему перевантаження судів потрібно розв’язувати, але не тому, що суддям важко працювати. А тому, що від перевантаження судової системи страждає ефективність судочинства, порушуються строки розгляду справ.

Причин такого стану речей в Україні немало, проте ключова — те, що в нашій державі практично не діють альтернативні, позасудові механізми вирішення правових конфліктів. Навіть дрібні спори чи справи, в яких спір фактично відсутній, передаються на розгляд суду.

Нам варто дотримуватися Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи №R (86) 12 щодо заходів із попередження і зменшення надмірного робочого навантаження в судах і передати несудовим органам повноваження з розгляду певної частини не властивих судівництву завдань. Слід працювати над питанням про можливість упровадження в Україні інституту медіації, який функціонує в багатьох європейських країнах, а найперше — розширити категорії справ, які вирішуватимуться нотаріусами.

Майже чверть справ, що розглядають суди в першій інстанції,— заяви про видачу судового наказу, а по суті — звернення за юридичним підтвердженням безспірних вимог (у 2012 році — 4,5 відсотка від загальної кількості матеріалів, у 2013-му — 22,9). Майже третина — це спори про спонукання до виконання очевидного грошового зобов’язання, де вимоги кредитора ґрунтуються на письмовому договорі, що підписаний сторонами, а невиконання боржником грошових зобов’язань підтверджується розрахунковими документами (орендна плата, договори позики, кредитні та депозитні договори, заборгованість у заробітній платі, комунальні платежі тощо). Про що тут, власне, спір? Спонукати боржника до виконання цього очевидного зобов’язання цілком ефективно може нотаріус, що буде менш затратним і для бюджету, і для кредитора.

Щодо справ адміністративної юрисдикції, то держава повинна звільнити суди від виконання не-

властивих їм функцій. Нині фіскальні органи замість того, щоб брати на себе відповідальність за ухвалення рішення зі справляння податку чи недоїмок з обов’язкових платежів, звертаються одразу до суду.

Крім того, періодично наші суди «завалені» однотипними справами (згадаймо виплату пенсій і грошових допомог військово-

службовцям, «чорнобильцям», «афганцям», «дітям війни»). У таких спорах суд в одній справі робить висновок про те, чи правильно застосували закон відповідачі, а потім тисячі разів повторює один і той само висновок в окремих рішеннях. Чи можна вважати такий механізм ефективним? Переконаний, що ні.

У вітчизняних умовах законодавство тяжіє до постійних змін, і такі ситуації будуть виникати. Тому для України актуальним є впровадження механізмів вирішення так званих масових, групових позовів. Схожі механізми успішно функціонують в США, Канаді, Великій Британії, Японії. Моделі застосування інституту групового позову досить різні, але форма судового захисту, за яким колективні інтереси відстоюють громадські організації, асоціації — типова й для багатьох країн Європи (Німеччина, Франція, Греція, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія).

Для України було б ефективним запровадити такі правила вирішення групових позовів, які передбачають, що висновки суду в одній зі справ, яку визнано «пілотною» в груповому спорі, та результати вирішення цієї справи — обов’язкові для всіх учасників групового спору (потенційних позивачів та відповідачів). У такому разі всі інші особи для захисту свого порушеного права не зобов’язані звертатися до суду з індивідуальними позовами, а повинні довести лише один факт — те, що вони належать до групи (на-

приклад, до «дітей війни»), спір якої вже вирішено.

Зменшення навантаження у кримінальному провадженні теж можливе, якщо запровадити інститут кримінального проступку. Більшість країн Європи (Німеччина, Австрія, Швейцарія, Франція, Бельгія, Голландія, Італія, Іспанія, Естонія, Литва, Латвія, Польща, Словаччина) вже досить давно розрізняє два (злочин, проступок), іноді й три (злочин, проступок, порушення) види кримінально караних діянь, що залежить від його суспільної небезпеки, ступеня тяжкості покарань та правових наслідків для порушників.

В Україні чинний КПК оперує поняттям «кримінальний проступок» та містить норми, які дають суду можливість розглядати відповідний обвинувальний акт у спрощеному порядку, без проведення судового розгляду. Проте ця норма поки що «мертва», бо немає закону щодо кримінального проступку, і жоден із розроблених протягом 2012—2013 років законопроектів не було розглянуто. Але від такої ідеї відмовлятися нам не слід, адже це — один із дієвих механізмів спрощення судових процедур і приведення законодавства України у відповідність до європейського.

Ярослав Романюк: — Ні, не погіршать, а навіть покращать. Завданням держави є не сама по собі безмежна гарантія судового розгляду будь-якого звернення. Держава зобов’язана створити такий механізм захисту прав, який забезпечує ефективне поновлення порушеного права потерпілої сторони та усуває можливість порушника безпідставно зловживати своїми правами. Для цього потрібно запровадити позасудову процедуру розгляду вимог, що по суті не містять спору, але обов’язково зберегти судовий контроль за законністю рішень несудових органів.

ЄСПЛ не раз висловлювався, що право на суд, одним з аспектів якого є право на доступ до правосуддя, не є абсолютним (справа «Голдер проти Сполученого Королівства»), а судового розгляду потребують ті справи, в яких є «спір» про «право», реальний і серйозний, який може стосуватися як самого існування права, так і сфери його дії (справа «Аллан Якобссон проти Швеції»)

Тобто судовий розгляд спору необхідний, коли є потреба встановлення фактичних обставин справи, надання їм фахової правової оцінки. Це і є завданням суду. При цьому не суперечитимуть Конвенції дії держави, яка передбачить певні позасудові процедури, існування адміністративних органів, які б могли вирішувати справи певних категорій, і єдине, що вимагається, — обов’язково повинен бути збережений судовий контроль за рішеннями таких позасудових органів (рішення у справі «Фішер проти Австрії»).

Не секрет, що часто-густо боржник в очевидному грошовому зобов’язанні не має законних заперечень проти вимоги кредитора, тож робить усе, щоб затягнути судовий розгляд справи — заявляє клопотання, відводи суду тощо. Невже це ефективний захист із точки зору кредитора, адже саме його право порушено? Звісно, ні. Натомість кредитор у разі порушення зобов’язання за письмовим договором може зробити розрахунок заборгованості і подати його нотаріусу, який перевірить, чи правильно зроблений розрахунок, і шляхом вчинення виконавчого напису може змусити боржника до виконання.

Саме потерпіла сторона отримує переваги — економію витрат та часу. Виконавчий напис нотаріуса може бути пред’явлено до виконання одразу. Але це не позбавляє й боржника права оспорювати договір, розмір боргу, домагатися скасування напису нотаріуса за наявності для цього підстав.

Виконавчий напис нотаріуса на борговому документі для України — не новація, але застосовується лише до нотаріально посвідчених договорів та деяких інших правовідносин (пов’язаних з авторським правом, іпотекою, опротестованими векселями тощо). Якщо цей механізм застосовується у складних договірних правовідносинах, цілком логічно поширити компетенцію нотаріату й на прості вимоги, які на сьогодні розглядаються судами в порядку наказного провадження.

Такі пропозиції не варто сприймати як радикальний перегляд юрисдикцій суду та нотаріату. Йдеться лише про законне розширення сфери компетенції нотаріату для ефективного захисту порушених прав суб’єктів у деяких правовідносинах, передусім договірних.

Свого часу Конституційний Суд України в рішенні від 9 липня 2002 року №15-рп/2002 офіційно тлумачив положення ч. 2 ст. 124 Конституції та дійшов висновку, що право особи на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежено законом. Але «виведення» з-під судової юрисдикції певних категорій справ цьому висновку не суперечить. Суди слід звільнити лише від справ, в яких спір відсутній (наразі суд розглядає такі в порядку наказного провадження). Щодо інших категорій, які можуть містити спір, вчинення нотаріусом виконавчого напису пропонується не як заміна, а як альтернатива судовому розгляду. Для особи, право якої порушено, він буде більш вигідним — дешевшим та оперативнішим, а тому, думаю, широко використовуватиметься.