Епоха економічного занепаду і політичних сподівань

Таким титульним заголовком зустрів 1997-й «Голос України». Ця тема справді турбувала більшість людей. У той час навіть ходив анекдот, у якому в чоловіка запитують про його середню зарплату, а він відповідає: «Не знаю. Раніше було 120 рублів, потім — 700 купонів, пізніше — 5 мільйонів карбованців, а в гривнях за п’ять місяців жодного разу ще не отримував».

У своєму виступі в парламенті тодішній прем’єр-міністр Павло Лазаренко наголосив: «Неможливо миритися із становищем, коли на три місяці затримується виплата пенсій, на шість — зарплати вчителям і лікарям, на дев’ять — стипендії студентам. І водночас процвітають десятки різноманітних фондів». До слова, середня зарплата на той час становила 150 гривень. Пенсіонери отримували 45—59 гривень, а кілограм сала коштував трохи більше п’ятірки. Водночас деякі категорії громадян, як, наприклад, судді чи податківці, отримували платню у розмірі п’яти сотень.

Преса повідомляла про тінізацію економіки (тоді це слово сором’язливо писалося в лапках), про те, що не маємо достатньої кількості реальних, підкріплених товаром грошей, що провадиться недолуга кредитна політика. Економіка занепадала. Скорочувалося виробництво, селяни позбувалися поголів’я рогатої худоби (вже тоді!), шахтарі більше сили витрачали на пікети в столиці, аніж в забоях, підприємці ледь жевріли за рахунок бартеру.

Зрештою, все це призвело до того, що 2 липня 1997 року глава уряду подав у відставку начебто через хворобу. Павла Лазаренка взагалі можна назвати своєрідним символом цих років. Після відставки він повністю віддався роботі в очолюваній ним партії «Громада», якій під час виборів у березні 1998-го (про це трохи нижче) вдалося пройти чотиривідсотковий бар’єр. Проте вже 4 грудня женевська газета «Le Temps» повідомила про затримання Павла Лазаренка такими рядками: «У його країні лідера головної опозиційної партії звинувачують у розкраданні коштів шляхом зловживання службовим становищем». Як далі розвивалася історія, знає кожен, тож без коментарів.

Після відставки Павла Лазаренка прем’єрське крісло посів Валерій Пустовойтенко. Чи не першим його кроком на цій посаді стала обіцянка повернути частину заощаджень вкладників Ощадбанку. Станом на 1997 рік цей борг сягнув 120 мільярдів гривень. Першим етапом планувалося видати 200 мільйонів. 60 відсотків з них мали отримали ті, кому понад 80 років (по 100 гривень на руки), решту коштів передбачалося витратити на похорони тих, хто не дочекався повернення своїх кровних (трохи більше сотні на кожного).

Натомість парламентські будні проходили під знаком певної ейфорії від нещодавно ухваленої Конституції. Якщо узагальнювати, ці два роки народні депутати трудилися досить ефективно. Чимало законів, за якими живемо сьогодні, приймалися саме тоді. Наприклад, закон про ПДВ та низка законів про місцеве самоврядування, закон про Кабінет Міністрів та про державну підтримку ЗМІ і соціальний захист журналістів, закони про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини та про кінематограф, ратифікація Європейської конвенції з прав людини... цей перелік можна продовжувати дуже довго.

Варто зауважити, що кожен із ухвалених документів попередньо проходив довгу і прискіпливу процедуру обговорення. Під керівництвом Олександра Мороза народні депутати виважено і розсудливо підходили до процесу законотворення. Якщо ж з якихось резонансних питань, як от з приводу часткового припинення виплати зарплати в органах влади на тлі загального безгрошів’я, в сесійній залі не знаходилося потрібної кількості голосів, результати цього волевиявлення оприлюднювали на шпальтах нашого видання, аби кожен виборець бачив справжнє обличчя того, за кого віддавав свій голос (хоча сьогодні, коли голосують фракціями, необхідності таких публікацій, мабуть, немає).

Щоправда, у цій бочці меду була і своя ложка дьогтю. Приміром, державний бюджет на поточний 97-й народні обранці змогли ухвалити аж напередодні першої річниці прийняття Конституції — 27 червня. Цьому передували нескінченні обговорення, дискусії і навіть «погрози» Президента Леоніда Кучми самотужки підписати кошторис. Це дало підґрунтя для розмов про висловлення недовіри глави країни до парламенту та дострокові вибори. Так, 15 травня Олександр Мороз виступив на засіданні Верховної Ради із такими словами: «Чому вибрано теперішній момент для розправи з парламентом? Його вибрано тому, що треба було чимось пояснити неефективність (а то й деструктивність) реформ». Однак побоювання виявилися марними. Із своєю функцією парламент упорався, а наступний бюджет, на 1998 рік, прийняли уперше за роки незалежності вчасно — 30 грудня. Його доходна частина становила близько 21 мільярда гривень, а видатки — понад 24 мільярди (для порівняння, нині — понад 238 і майже 322 мільярди гривень).

Щоправда, така оперативність у прийнятті кошторису мала свій секретик — на той час уже повним ходом вирувала парламентська передвиборна кампанія. За оцінками різних експертів, кожен кандидат у ній мав намір витратити від 50 до 200 тисяч доларів США. Тож досягнення консенсусу з приводу бюджету для парламентаріїв було швидше «шкурним» питанням.

Одне із найважливіших рішень, прийнятих парламентом у 1997 році — виборче законодавство. Ухвалювали його, так би мовити, «під себе». Саме так ми перейшли на змішану систему. Йшли до цього довго, а дебати на цю тему називали «мексиканським серіалом» (саме такі, мабуть, тоді транслювали на ТБ). Президент Л. Кучма наголосив, що не вважає документ досконалим, однак підписав його і 24 жовтня закон вступив у дію, фактично давши старт передвиборній кампанії.

До березня 1998-го парламент перебував у повному штилі. Основні події розгорталися поза сесійними стінами. Теми тодішніх агіток не істотно відрізнялися від нинішніх. Незважаючи на недосконалість новоспеченого законодавства, на порушення під час голосування і зауваження спостерігачів від ОБСЄ з приводу тиску на ЗМІ під час кампанії, вибори-1998 визнано такими, що відбулися.

У Верховну Раду потрапили комуністи (вони отримали понад 6,5 мільйона голосів, 24 % і 84 мандати), Народний рух України (2,4 мільйона, 9 %, 32 мандати), виборчий блок Соціалістична та селянська партія (2,2 мільйона, 8 %, 29 мандатів), Партія зелених (1,4 мільйона, 5,4 %, 19 мандатів), Народно-демократична партія (1,3 мільйона, 5%, 19 мандатів), «Громада» (1,2 мільйона, 4,6 %, 16 мандатів), Прогресивна соціалістична партія (1,07 мільйона, 4,04 %, 14 мандатів), СДПУ(о) (1,06 мільйона, 4,01 %, 14 мандатів).

Нове скликання розпочало роботу 12 травня 1998 року. Присягу народного депутата зачитала старійшина залу — Ярослава Стецько. Того самого дня стартував марафон із обрання нового парламентського керівництва. Нескінченні висунення достойних, серед яких значилися Леонід Кравчук, Наталя Вітренко, Петро Симоненко, той самий Олександр Мороз і багато інших. Безрезультатні голосування за них розтягнулися ледь не на два місяці, фактично паралізувавши законотворчу роботу. Тривало це аж до 7 липня. Саме цього дня нарешті вдалося зібрати голоси за кандидатуру Олександра Ткаченка. Через кілька днів визначилися, що його першим заступником буде Адам Мартинюк, а заступником — Віктор Медведчук. Дещо пізніше в парламенті відбулося ще одне знакове призначення — Генпрокурором став Михайло Потебенько, а перед тим, як закрити сесію, влітку 1998-го Ніну Карпачову встигли обрати Омбудсманом. Цю посаду вона обіймає донині.

Якщо переходити на персоналії, то ще два прізвища, які відіграли вирішальну роль у долі країни, яскраво засвітили в той час на політичному олімпі — Юлія Тимошенко, яка зайшла в стіни парламенту з «Громадою», та Віктор Ющенко, який «зміцнював гривню» на посаді голови правління Нацбанку.

Тим часом Європа готувалася до введення нової валюти — євро. У Чечні після всіх баталій відбулися вибори, на яких главою держави обрали Аслана Масхадова. Світ оплакував трагічну смерть принцеси Діани. Америка попри заклики до миру працювала над новими ядерними розробками. Ці та інші події впливали на нас. Та традиційно особливу активність на міжнародній арені ми проявляли у стосунках з Росією. Тоді її керманичем був Борис Єльцин. На початку 97-го він звернувся до свого білоруського колеги Олександра Лукашенка із стратегічною ідеєю можливого референдуму з питань об’єднання двох держав «у тій чи іншій формі». «Інші держави мають право створювати будь-які союзи, але Україна зацікавлена в тому, щоби ці країни визнавали за нею право не вступати до цих союзів», — такою була відповідь нашого МЗС, очолюваного Геннадієм Удовенком. Президентові Леонідові Кучмі тоді діставалося на горіхи за його «принципову відмову від участі в поглибленні інтеграційних процесів у рамках СНД під головуванням Росії». У пресі через це з’являлася інформація про можливу політичну дискредитацію нашого глави держави з боку Росії.

На цьому тлі 31 травня 97-го підписано договір про співробітництво і партнерство між нашими державами, за яким передбачалася передача українських земель та частки суден і бухт в оренду Росії на 20 років. За це ми щороку мали би отримувати 97,75 мільйона доларів, при тому, що загальна сума нашої заборгованості північним сусідам називалася на рівні 74 мільйонів доларів плюс ще 1,4 мільярда за кредитною угодою 1995 року. Такі домовленості критикували в обох країнах. У нас їх називали здачею національних інтересів, у Росії вважали умови оренди української землі невигідними. Однак український парламент угоду ратифікував у січні 1998-го, російська ж дума тягнула аж до 26 грудня.

А закінчився рік знаковою для обох наших країн подією — Борис Єльцин з власної начебто волі подав у відставку, залишивши за собою Володимира Путіна — з цього почався не лише новий рік, а ціла епоха наших нових двосторонніх відносин.