Між стратегічними партнерами і химерами

Жодного більш-менш важливого документа за підсумками переговорів російського прем’єра Володимира Путіна з керівниками України не підписано, що наводить на два висновки. Про неготовність України приєднатися до Митного союзу (Росія—Білорусь—Казахстан). І неготовність Росії до такого приєднання. Бо, з одного боку, російський ринок для наших експортерів не може бути альтернативою європейському апріорі, а з другого — такий крок поставив би хрест на минулорічних харківських домовленостях, бо відпала б потреба скасовувати експортне мито і встановлювати знижки на газ для України. Харківські угоди вигідні росіянам не менше за газовий контракт 2009 року з огляду на терміни й місце оренди Чорноморського флоту. Зважаючи на це, два прем’єри, попри дипломатичний антураж, не сказали нічого нового ані один одному, ані своїм громадянам. Ми, звісно, прислухалися уважніше до свого прем’єра, бо він говорив нібито від нашого імені. Про очікування російських цін на природний газ і довгострокових гарантій на його транзит через свою територію. При тому, що найбільш зручний момент для зміни формули розрахунку газових цін сплив тоді, коли уряд перебирав на себе владу. Попри те, що митне союзництво з Росією так і не принесло низькі ціни на газ для Білорусі. Далі казав про нашу зацікавленість в участі росіян у капітальному ремонті нашої газотранспортної системи і в нафтовидобутку на чорноморському шельфі. Прямо кажучи, в багатьох такої зацікавленості не спостерігається, поза тим до нафтовидобутку на чорноморському шельфі росіяни вже долучилися після надання «Лукойлу» такого дозволу. За словами Миколи Азарова, Україна зацікавлена в тому, щоб найближчим часом провести оцінку активів НАК «Нафтогаз України» і «Газпрому» для виявлення найвдалішого формату спільного підприємства. Хоч ясно, що з огляду на різницю в капіталізації цих компаній «найбільш вдалий формат» може бути лише для «Газпрому». Більш змістовна частина звертання Миколи Азарова стосувалася продажу мільйона тонн кукурудзи росіянам і 100 тисяч тонн бурякового цукру, в разі якщо з нього знімуть мито. Але навряд чи Володимира Путіна турбували ці подробиці та ще питання, чи діло опікуватися ними Миколі Азарову?

Монолог Володимира Путіна повернув російсько-українські інтереси, що називається, у тему. Нас не менше тішить зростання товарообігу між країнами за підсумками минулого року до 42 мільярдів доларів США. В адміністрації Президента Віктора Януковича зазначали, що це майже на 2 мільярди доларів США більше за докризовий показник 2008 року. Але економічний ефект від вступу України до Митного союзу, на думку Володимира Путіна, становитиме до 9 мільярдів доларів США. І це на мене справляє приблизно таке сильне враження, як було справляв бабусин пасьянс. З нього завжди випливало, що онук стане олігархом. З якого математичного дива випливає 9 мільярдів доларів, якщо будь-який розрахунок може спиратися лише на гіпотетичні припущення — податкові, ресурсні, тарифні й нетарифні, курсові тощо? І чи реально передбачити втрати України від згортання експорту-імпорту з боку європейських країн, при тому що вона стільки років і грошей витратила на імплементацію до європейського законодавства і до стандартів європейського ринку? Чим оперують академічні інститути, шукаючи джерела компенсації — цифрами чи картами Таро? На щастя, і ми вже мудріші, і я не став олігархом.

Під час переговорів Володимира Путіна з Миколою Азаровим інформаційний простір був рясно просякнутий газом. Міністр енергетики та вугільної промисловості Юрій Бойко констатував, що ціна на російське блакитне паливо в четвертому кварталі сягне 374 доларів США за тисячу кубометрів, різкого подорожчання газу для населення уряд не допустить. Хотілося б, адже левову його частку закупили за більш помірними цінами в першому кварталі. До того ж внесок комунального сектору в газовий баланс країни справляє враження. Він і платить за газ більш-менш справно, і послуговується здебільшого вітчизняним газом, і фінансує через тарифи нарощування його видобутку, приміром, на шельфах Чорного та Азовського морів. На цьому тлі заборгованість теплових компаній від початку опалювального сезону за придбаний у «Газпрому» енергоносій обсягом 6,276 мільярда гривень мало не приголомшує. 

Свіже розпорядження Кабінету Міністрів щодо розпродажу державних часток 11 енергокомпаній (у тім числі, 25 відсотків ВАТ «Дніпроенерго», 45,1 відсотка ВАТ «Західенерго» і 25 відсотків АЕК «Київенерго») одразу нагадало березневий законопроект щодо реструктуризації і списання боргів енергокомпаній. Опозиція звинувачувала уряд у спробі розв’язати чергову задачку з розчищення балансів енергокомпаній від боргів коштом споживачів, а влада доволі банально спростовувала це. Мовляв, Прем’єр-міністр дав доручення подбати про погашення боргів, проте скільки таких доручень було на нашій пам’яті! Чому б не сказати людям прямо, що списання, а зрештою, і реструктуризація боргів суперечать конституційному праву на власність кредиторів! Або ще відвертіше — є нелогічним, бо це дає тимчасовий, а не довготривалий ефект. Але ж, якщо зняли з генерувальних та енергопередавальних станцій статус стратегічних для держави, то відтепер доведеться грати за правилами великого бізнесу.

Приватизація енергокомпаній корисна, бо поглине борги, і вчасна, бо вже не містить інтриги. Хто, наприклад, сумнівається у тому, що Донбаська паливно-енергетична компанія не матиме конкурентів у придбанні часток генерувальних компаній — ніхто. Або в тому, що найбільш «хлібні місця» під напругою потужні українські співвласники обленерго не віддадуть європейським інвесторам, а ті ними й не зацікавляться? А хто вважає, що під час приватизації не порадують нас своєю присутністю росіяни?

Прем’єр-міністр Російської Федерації Володимир Путін нічого не сказав про це. Зате нагадав нам, що торік росіяни інвестували в Україну 1,1 мільярда доларів США. За оцінками наших експертів, на кількасот мільйонів менше, але це не так і важливо, бо все залежить від того, що і як рахувати і, зрештою, куди спрямувати гроші. Адже, судячи з цін на російський природний газ для України і країн Євросоюзу, ми торік добряче переплачували — факт. Адже левова частка російських інвестицій спрямовувалася на підтримку дочірніх російських банків. Адже навіть завищений показник не узгоджується з обіцянкою росіян інвестувати упродовж 10 років щонайменше 40 мільярдів доларів США в українську економіку. Чи треба нагадувати, що це було обіцяно під час укладання домовленостей щодо подовження оренди Чорноморського флоту? Але, то правильно сказано: не грішми єдиними. Володимир Путін висловлює побажання, щоб інвестиції до нас йшли в різних іпостасях, ми також не проти. Але ми зацікавлені в конкурентних технологіях, високооплачуваних робочих місцях, стабільній кооперації, у тому, щоб контрактні угоди й міждержавні домовленості не затьмарювали атмосфери добросусідства та взаємодовіри. Хіба це так багато на тлі намірів українського уряду залучити під 125 стратегічних регіональних і галузевих проектів за три роки 1,1 трильйона гривень інвестицій. На жаль, про наміри ми чуємо значно більше, ніж про ефективність освоєння капіталовкладень. Тим часом торік освоєно на 2 відсотки менше капітальних інвестицій, ніж 2009 року. Обсяг прямих інвестицій не перевищив 4,5 мільярда доларів США, майже дві третини — пішли в банківський сектор.