Нічого у світі не може зрівнятися з гіркотою сирітства. Ще гірша доля у позбавлених піклування при живих батьках. І коли знедолена дитина знаходить прихисток і турботу людей — хіба це не щастя? Та, виявляється, нерідко життя вносить у такі ситуації свої «чорні» корективи...
Лист до редакції сповнений болю і відчаю.
«У 2008 році ми створили прийомну сім’ю, взяли з Сумського інтернату Едика, — пише нам Тамара Юріївна Кріпак з села Волокитине Путивльського району. — Привчали хлопчика до думки, що тепер у нього є дім, родина, треба поважати старших, щоб його вчинками пишалась сім’я, щоб самому не було соромно за власні вчинки. Але за півтора року Едик, з притаманним для 15-літнього віку максималізмом, заявив, що знову хоче в інтернат.
Щоб не приймати поспішного рішення, служба у справах неповнолітніх спільно з соціальною службою для дітей та молоді направили нашого сина до Шосткинського реабілітаційного центру. Давали шанс налагодити наші стосунки, щоб Едик розібрався, чи хоче жити в родині, чи в інтернаті. Стосунки ми справді налагодили, син навіть утікав з інтернату, щоб просити комісію повернути його в сім’ю. Проте його повернули... до центру...
А по завершенні терміну реабілітації у Путивльській районній адміністрації скликали комісію, де ми були вражені ставленням людей, які, здавалося б, мають піклуватись про благо дітей... Їм простіше було відправити хлопчика в інтернат. Як сказала одна з членів комісії, вона не хоче «на свою шию проблем». Шановні члени комісії, звертаємось до вас через газету: ви вирішуєте долю дитини, а не злочинця! Таким рішенням ви можете перекреслити його майбуття. Кому буде вірити дитина, яку, після такого довгого чекання повернутись до рідної домівки, відправляють до казенного дому!».
Чия ж правда? Матері, яка прагне зігріти своїм теплом заледенілу дитячу душу, чи збайдужілих «партикулярних» чиновників, які за циркулярами не бачать живих людей?
...Великописарівський район, Правдинська школа-інтернат. Саме тут нині живе і навчається Едик. Позбавлена емоцій особова справа підлітка розповідає про його коротке дотеперішнє життя-буття: жив і навчався у селі Люджа Тростянецького району, виховувався матір’ю-одиначкою, чотири року тому її було позбавлено батьківських прав. Далі — Сумська школа-інтернат, після — прийомна сім’я Кріпаків, створена відповідним розпорядженням голови Путивльської райдержадміністрації. Потім — «дислокація» в обласному центрі соціально-психологічної реабілітації для дітей у Шостці. І нарешті — нове чиновницьке розпорядження «Про припинення функціонування прийомної сім’ї і чергова «передислокація» до нової школи-інтернату.
Люди, які знають хлопця, характеризують його неоднозначно: зі складним характером, досить лінькуватий, інертний, з проблемами психологічного характеру. У той же час — доброї вдачі, товариський, привітний, завжди готовий прийти на допомогу скривдженим.
Різні характеристики, однак всі сходяться в одному: в доброзичливій обстановці, де його розуміють і підтримують, підліток розкривається з кращого боку, починає довіряти іншим, залюбки долучається до спільних справ.
А ось і він сам — худорлявий, як усі ровесники, трохи незграбний, дещо «закритий» і, водночас, щирий, готовий до спілкування.
«Мама, тато, Ярик, сестра, наша сім’я, ми всією сім’єю...», — повторює щохвилини. За два роки родинного життя йому є що згадати: затишний двоповерховий будинок прийомних батьків, святкування усією родиною його дня народження, подарунки, поїздки в гості до родичів, риболовля з братиком... У той же час, помітно хвилюючись, зажурено пояснює, як сталося те, що сталося. Всю провину бере на себе: не слухався маму, блукав з хлопцями допізна, інколи взагалі не повертався додому на ніч. «Але ж мені обіцяли, що після Шостки я повернусь додому. Чому ж привезли сюди? Якщо повернусь, все буде інакше, я більше не засмучуватиму маму», — дивиться благально. Нічого не обіцяємо, лише радимо поки що налагоджувати своє життя в інтернаті та старанніше вчитися...
Далі дорога пролягає у Волокитине Путивльського району. Господиня запрошує до оселі, охоче показує всі приміщення і так само охоче відповідає на всі запитання. Чоловік на заробітках, син Ярослав навчається в одному з Путивльських ПТУ, там живе і дочка. З першого погляду визначаємо: родина живе без розкоші, але в достатку. Вітальня, кухня, «дитяча» кімната з ліжками для Едика і Ярика. Новенькі меблі, телевізор, «мікрохвильова» і справжній «магніт» для хлопців — комп’ютер...
Чиновники, по яких Тамара Кріпак зі злістю «пройшлася» у своєму листі, одного разу дали їй шанс на створення прийомної сім’ї з дитиною, яку їй підказало серце. Передавши хлопця до родини, вони не покинули його напризволяще: підказували, радили, допомагали, чим могли, — погоджується господиня. Чому тоді такою глибокою і неосяжною виявились прірва нерозуміння між усіма учасниками цієї історії і чи не можна було досягти компромісу?
Господиня важко зітхає: «Відтоді, як уперше побачила Едика в санаторії у благенькій курточці, коли ще кульгав після вивиху, зрозуміла: він стане для мене рідним. Я маю врятувати і обігріти саме цю дитячу душу...». Переповідає, як подружились два хлопці, як Едик допомагав по господарству, майстрував щось разом з батьком. Добрий, чуйний — завжди захищає молодших чи слабших. При цьому — бідкається — покурював, бував у поганих компаніях. А ще зізнається, що дійсно інколи не справлялась із підлітком, навіть відмовлялася від виховання. Адже втечі з дому, бродяжництво Едика — аж ніяк не вигадка працівників соціальних служб. Говорить, що була недосвідченою, сподівалась на підтримку і допомогу і ніколи не думала, що хлопця... «просто» заберуть.
Як і прийомний син, Тамара Кріпак стверджує: вона зробила висновки з власних гірких помилок і готова почати все спочатку. Говорить, що у цьому прагненні її підтримує вся сім’я, що разом із чоловіком навіть готові відмовитись від зарплати батьків-опікунів, хай держава лише сплачує кошти на утримання дитини. Вона просить про ще один шанс. Чи буде його надано?
Заступник начальника служби у справах дітей Сумської облдержадміністрації Олена Кисіль вважає, що такого шансу немає, оскільки прийомна сім’я офіційно припинила своє існування. Рішення про її розформування далося Путивльській райдержадміністрації непросто. «Якщо хлопець втікав із дому, причому неодноразово, якщо сама прийомна мати постійно на нього скаржиться і навіть просить забрати від неї хлопця, з яким не змогла знайти спільну мову, — яке рішення ми мали прийняти?» — риторично запитує начальник служби у справах дітей Путивльської РДА Юрій Радин.
Виконувач обов’язків директора районного Центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Олена Андрєєва, яка особисто здійснювала так званий соціальний супровід, стверджує: іншого виходу, аніж розформувати прийомну сім’ю, просто не було: «У Тамари Юріївни характер дуже владний, жорсткий. Вона ніяк на могла знайти правильний підхід до підлітка зі складною долею, який потребував любові і тепла. У сім’ї вона — абсолютний лідер. Оця снігова брила конфліктів наростала поступово: у хлопця погіршилась поведінка у школі, він почав утікати з дому, просився назад в інтернат. За весь час, поки сім’я перебувала під соціальним наглядом, спокою в ній не було...».
Спробою зберегти прийомну сім’ю, Едуарду — переосмислити свою поведінку, Тамарі Юріївні — усвідомити свою відповідальність стало направлення хлопця до реабілітаційного центру. Вийшло навпаки — незважаючи на те, що Едик прагнув повернутись додому, навіть втікав туди кілька разів, висновок фахівців був невтішним. Один з аргументів — за дев’ять місяців реабілітаційного періоду Тамара Юріївна навідувалась до прийомного сина лише двічі! І хоча сама жінка пояснює, що їй «дуже важко було його бачити в чужому домі», зрозуміти її справді важко. Адже у період реабілітації Едик особливо потребував батьківської підтримки.
Відтак, після офіційного розформування сім’ї для Едика та його прийомних батьків розпочався новий відлік часу: чекання, надії та боротьби за право бути разом. Чи заслужили вони на таке право? Судити не беремося. Так само, як і відмову Тамари Кріпак усиновити Едуарда — такий варіант їй пропонували не раз. У житті кожної людини виникають ситуації, які з наскоку не розв’яжеш...
Тепер варіант відродження сім’ї абсолютно виключають всі посадовці, з якими мали розмову. А може, все-таки є можливість знову об’єднати людей, які по вінця натерпілися горя нарізно і чиї серця прагнуть одне до одного? Адже будь-яка категоричність лише посилить страждання людей, які нині гірко розкаюються у своїх вчинках
У відомого поета є такі рядки: «Життя не пишеться ні в борг, ні начорно. Життя пишіть лише набіло!..» Можна згадати й біблійне. Апостол Петро підійшов до Ісуса Христа і запитав: «Господи, скільки разів прощати брату (ближньому) моєму, який згрішить проти мене? Чи до семи разів?» Ісус Христос сказав йому: «Не кажу тобі — до семи, але до сімдесяти разів по сім». А ми — люди, і наші помилки вартують дуже дорого.
Ірина Вертікова, Владислав Жмурков.
