А чи був горщик? Був. Золотий. За словами старійшини українського кінопрокату Юрія Івановича Рипенка, у 1986 році — найкращому для кіномережі, кінотеатри і клуби відвідали 414 мільйонів городян та майже 2 мільйони селян. Виручка від продажу квитків становила 166,6 мільйона карбованців. Недарма тоді жартували: краще торгується тільки горілкою. Держава з цього золотого горщика половину відсипала собі, дещицю — на утримання кіномережі, а те, що залишалося на дні (вісім відсотків), виділяла на власне кіновиробництво. Але український кінематограф жив і розвивався. На диво. Навіть досяг висот, які називають ренесансом українського кіно.
«Тіні забутих предків», «Кам’яний хрест», «Білий птах з чорною ознакою», «В бій ідуть одні «старики», «Вавилон ХХ», «Криниця для спраглих», «Вечір на Івана Купала», «Пропала грамота» — цей перелік можна продовжити. З таким обличчям не соромно з’явитися на люди. Без паранджі й вуалі. І скрізь його розпізнають — обличчя українське...
Будинок стояв на фундаменті з піску і мав розвалитися. Розсипався і золотий горщик українського кінематографа. Уже через десять років, у 1996-му, з півмільярда щорічних кіноглядачів кіно його подивилися лише 5,6 мільйона городян. Природа не терпить порожнечі. Глядачі пересіли зі стільців у кінотеатрах на дивани перед телевізорами. Ніхто не замислювався, до чого призведе така шалена міграція. Навіщо? Ринок усе врегулює.
У державному реєстрі виробників, розповсюджувачів і демонстраторів фільмів подається перелік 46 установ, що одержали ліцензії на таку діяльність. Міні-студіям надається право знімати ігрове, анімаційне та неігрове кіно і виготовляти оригінали фільмових матеріалів на кіноплівці, магнітних та електронних носіях. Більша половина власників ліцензій — товариства з обмеженою відповідальністю, зареєстровані на громадян України. Чому б не порадіти? Зуміли ж обігнати Європу за кількістю університетів на душу населення, то чому б не обігнати за кількістю кіностудій? Та ось у графі «виробнича база» читаємо: наймана, наймана... І так майже по всьому переліку. Хто хоч трохи знайомий з цим явищем, може легко уявити, про що йдеться. Виробнича база цього ринку, який усе врегулює, — підвали будинків, спорожнілі площі колишніх підприємств, приміщення наукових установ, що виживають за кошти оренди, приватні квартири плюс «беушні» відеокамери та електроніка.
Є в реєстрі й Національна кіностудія художніх фільмів імені О. П. Довженка, що, як записано в документі, володіє власною виробничою базою та повним циклом для виробництва фільмів на кіноплівці, магнітних та електронних носіях. Директор студії Ігор Ставчанський зайняв керівне крісло недавно. Він — прихильник кінематографа на французький зразок. У Франції щорічно створюється п’ять-шість фільмів, здатних скласти конкуренцію голівудській продукції. Змагатися з Голівудом — марна справа. Навіть у Росії з її величезними фінансовими можливостями кінематографісти не можуть похвалитися здобутками на перегонах із заокеанським кіно.
Хто за 20 років незалежності України предметно і системно займався розвитком українського кінематографа, запитує пан Ставчанський. І відповідає: ніхто. Тепер пожинаємо плоди. Це так само, як не народжувати дітей і питати, хто працюватиме в майбутньому, зауважує директор. Довженківці впродовж останніх десятиліть те й робили, що боролися за виживання: здавали в оренду цехи і знімальні павільйони для складів, билися за землю, спали летаргійним сном та зрідка, наче Божу милість, знімали кіно. Торік студія мала розпочати, а можливо, й завершити виробництво фільмів «Мамо, я льотчика люблю» та «В неділю рано зілля копала». Але виділених грошей ледь вистачило на зарплату працівників. Нині робота над цими стрічками також у підвішеному стані.
Керівнику столичної кіностудії здається, що болото, вкрите ряскою, починає ворушитися. Надихає Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про кінематографію» та інших законів України щодо підтримки виробництва національних фільмів». Один лише податок на землю, від якого на п’ять років звільняється кіностудія, зекономить довженківцям мільйони гривень.
На цей рік держбюджет виділяє на кіновиробництво понад 120 мільйонів гривень. Стаття захищена. Щоправда, запал кіношників остудила новий керівник Державного агентства з питань кіно пані Катерина Копилова. В одному з інтерв’ю вона заявила, що, «за векселями доведеться платити», тобто гроші, уже вкладені в проекти, треба врахувати. Як і аванси за кіносценарії...
На студіях ці зобов’язання називають «хвостами». Скільки цих «хвостів» і за ким вони тягнуться, довідатися важко. На сайті Держагентства з питань кіно результати його діяльності подано лише за 2008 рік. Наступні два роки кіно наче й не було. Дивує і такий факт: на кіностудії імені О. П. Довженка немає власного сайту в Інтернеті. Інформує всесвітню павутину про життя-буття довженківців дядя.
Нові керівники на численних прес-конференціях обіцяли радикально поліпшити кіносправу в галузі. Зокрема, «перетрусити» портфель з програмою фільмів, що перебувають у підготовчому періоді: їхню вартість, формат, склад творчих груп і навіть доцільність виробництва. Аж до проходження повторної процедури, щоб потрапити до плану держзамовлення.
На запитання, який шмат дістався студії з бюджетного пирога, пан Ставчанський без ентузіазму відповідає: ніякий. Надворі весна — бюджету студія ще не має. Настирно нагадує про себе стара радянська хвороба — кіно до дати. Нині дебатується за активної підтримки Романа Балаяна створення кінострічки про життєвий і творчий шлях кінорежисера Сергія Параджанова до 90-річчя від дня його народження. Продюсер Олег Кохан мріє про фільм «Футбол, любов моя», захоплення своєї юності. Через рік — фінальний турнір Євро-2012 в Україні і Польщі. Хто наважиться заперечити проти цього? Сміливців мало. Справа за дріб’язком — драматургією.
Портфель сценаріїв і кінопроектів на 2009—2011 роки, висвітлений на сайті Держагентства з кіно, налічує майже 90 одиниць кіноробіт. Половина майбутніх сценаріїв подана у співавторстві сценариста і режисера. Останньому, певна річ, передбачена і постановка фільму. А що робити — не дивується директор довженківців. Сценарист уміє писати, але не знає законів кіно, режисер знає як, але не вміє написати.
Проблема давня. На жаль, складається враження, що «шифрувальників» притягує до співавторства не магніт і не так талант драматурга, як гонорар. Ціна кіносценарію за ринкових умов — від п’яти тисяч доларів до безконечності... Корупція? Спробуйте довести, занадто тонка штука — творчість. Так чи інакше, а хороший сценарій — це ніби самородок золота, запевняє пан Ставчанський. А золото на поверхні не лежить. Тільки заявить про себе перспективний сценарист, як телебачення тут як тут. Тим часом міцна кінодраматургія — фундамент, на якому може успішно розвиватися кінематограф. На кінофестивалях відзначають кращий фільм, кращого режисера, кращих акторів, але всі розуміють, що першооснова успіху — сценарний задум та його ідея.
За часів президентства Віктора Ющенка в Україні часто гостював відомий актор Жерар Депардьє. Виникла ідея створити фільм «Тарас Бульба» у головній ролі з Депардьє. Міністерство культури України, очолюване пані Оксаною Білозір, негайно оголосило конкурс на написання сценарію майбутнього фільму на засадах державного замовлення. Ініціатива закінчилася конфузом. Підсумки конкурсу досі не підведені, його учасників елементарно обдурили на державному рівні. Унікальний випадок...
Російський режисер Володимир Бортко поставив власного «Тараса Бульбу» кошторисом 25 мільйонів доларів. У день прем’єри фільм подивилися майже 4 мільйони глядачів, касовий збір у Росії становив понад 17 мільйонів доларів. Маємо те, що маємо.
Постановка українсько-російсько-німецької стрічки «У суботу» здійснена за 3,5 мільйона доларів, 40 відсотків коштів виділила Україна. Вітчизняні ЗМІ в один голос запевняли, що на Берлінському кінофестивалі картина «У суботу» презентує Україну. Який фільм вважати більш українським: «Тараса Бульбу», поставленого етнічним українцем за участю кращих українських акторів, чи «У суботу», де немає жодного українського актора, за винятком продюсера. Питання набуває принципового значення, оскільки останнім законом про кінематографію передбачені суттєві пільги на виробництво національних фільмів.
У кінопрокатників прогрес рухає бізнес. Дайте хороший фільм — і тоді побачимо, відповідають вони студіям. Те ж саме можна почути і від телекомпаній. Але де взяти «хороше кіно»? Генеральний директор холдингу «Мультиплекс» з потужною мережею власних кінотеатрів та сучасною технологією демонстрації фільмів пан Антон Пугач прогнозує: за індексом очікування глядачів перше місце цьогоріч належатиме ремейку «Службовий роман-2» з Володимиром Зеленським у головній ролі, на другому — «Майстер і Маргарита» режисера Юрія Кари з Анастасією Вертинською та Валентином Гафтом у головних ролях. Нашим кіно, на жаль, не пахне. Що робити?
— Запускати, — переконаний пан Ставчанський. — Нехай ми запустимо у виробництво на ці гроші 10—15 картин, нехай половина з них піде в пісок, у нікуди. Але це вже рух.
Торік на потреби кіновиробництва з бюджету виділили 24 мільйони гривень. Це — смішні гроші. Цього року кінематографісти одержать у десять разів більше. Передбачено також додатково створити спеціальний рахунок фінансової підтримки національної кінематографії, який акумулюватиме надходження з різних джерел. Управляти фінансами цього рахунку має рада з багатьма повноваженнями щодо доцільності витрати зібраних коштів, про що вже на другий день має повідомляти офіційний сайт Держагентства з кіно. До складу ради на паритетній основі увійдуть державні чиновники та члени Національної спілки кінематографістів України. Голова правління спілки Сергій Тримбач розводить руками: руху нема. Щоб він був, необхідно Верховній Раді України прийняти закон про збір на розвиток національної кінематографії. З проектом цього закону до Кабміну в Держагентстві не поспішають. Пришвидшити процес могли б профільний комітет ВР та народні депутати. Минув рік, ще один рік...
Зате не дрімають опоненти. Кінопрокатники лише довідалися, що, можливо, доведеться чимось поділитись, як задзвонили в усі дзвони: вони проти. Національне кіно — не фенікс, щоб народитися з попелу. Брати гроші на кіно з кишень пересічних громадян — гріх. Останні гривні витрушено на комунальні послуги, енергоносії, інфляцію. У держави є кошти, їх по-державному необхідно знайти, переконані кінематографісти.
Із золотого горщика кіно черпають не тільки прибутки. Там вариться особлива страва з добра, любові, віри, надії, справедливості, чеснот, відваги, ненависті, злоби, зради, жорстокості... Все залежить від руки, що закладає спеції. Чиєї руки...
