Діти війни стали пасинками

Досі закон про соціальний захист дітей війни, прийнятий понад п’ять років тому, інакше як популістським не називають. З одного боку, він мав би надати певну соціальну підтримку доволі вразливій і масовій категорії пенсіонерів. Та з другого — навіть під час прийняття документа було зрозуміло, що виконувати його не будуть. Адже в законі не прописали джерела його фінансування. Хто, як, з яких фондів і в яких розмірах має виплачувати кошти пільговикам? Гучно пообіцявши дітям війни увагу, турботу, а головне — фінансову підтримку, ні законотворці, ні наступні уряди так і не взяли на себе відповідальність за їхнє виконання.

До того ж заклали такі обіцянки, які важко витримати й фінансово сильному державному бюджету, і вже ніяк не вічно бідному й обрізаному українському. Тож долю закону було визначено заздалегідь: навряд чи йому вдасться перейти від декларативного до реального у виконанні.

Уже наступні три роки державний бюджет то припиняв, а то й істотно зменшував обсяги виплат. Однак Конституційний Суд визнав незаконними такі дії, проголосивши, що закон про статус дітей війни діє, а отже, його норми мають виконуватися. Саме це рішення і стало своєрідним зеленим світлом на шляху до судів сотень тисяч пенсіонерів.

У судах переповідають чимало історій, коли масові візити пенсіонерів закінчувались скандалами, сварками, серцевими нападами... Кажуть, був навіть випадок, коли один із позивачів прикував себе наручниками до батареї в суді, пообіцявши, що звільниться лише після того, як отримає рішення про виплату йому належних коштів.

Та кожен торує свій шлях до справедливості. Дуже часто спрацьовує «народне радіо», коли пенсіонери переповідають один одному щасливі історії про те, як через суд вдалося отримати від кількох сотень до кількох тисяч гривень. Вони надихають навіть найнесміливіших відважитися на такий шлях. От тільки який має бути перший крок?

Поки пенсіонери шукали відповідь на це запитання, з’явилася ціла індустрія стосовно відсудження пільг. До того ж доволі часто не безкоштовна. Попит породив десятки юридичних фірм, котрі відверто рекламують свої послуги: позовні заяви, підготовка документів, відстоювання інтересів позивачів у суді... За це просять від кількох десятків до кількох сотень гривень. От тільки жодних гарантій щодо рішень суду і можливих виплат вони не дають.

Не забувають «ображених» й опозиційні партії. Чого тільки варта громадська організація із захисту прав дітей війни. Чимало спантеличених пенсіонерів вирушили саме туди, щоб отримати членські квитки, не розуміючи, що ці «корочки» не мають жодного стосунку до посвідчень державного зразка, а право на пільги, як і їхню виплату, можуть гарантувати лише органи соціального забезпечення.

Саме такого статусу вимушено набув Пенсійний фонд. Замість того, щоб стати найближчим другом та захисником пенсіонера, він, поза своєю волею, перетворився чи не на найбільшого ворога. Адже, відповідно до законодавства, саме ПФ повинен нараховувати всі пенсійні надбавки і виплачувати їх. Але що нарахуєш, коли відсутнє джерело таких надходжень? У пенсійних страхових внесках, котрі формують бюджет ПФ, не передбачена частка для виплати будь-яких пільг. Про якісь надлишки в цьому бюджеті взагалі говорити не доводиться, адже саме грошовий дефіцит фонду підштовхнув і до зовнішніх позичань, і до проведення пенсійної реформи.

Виплата всіх надбавок відбувається з державного бюджету. Але цікава річ, у ньому передбачені видатки на надбавки для учасників бойових дій, учасників та інвалідів війни, деяких інших категорій, але... не дітей війни.

Хмельницька область дуже гостро відчуває всі ці фінансово-пенсійні проблеми, адже сама менш як наполовину від потреби забезпечує свій ПФ, решта — державні субвенції. Кілька років поспіль державна казна виділяє кошти на надбавку в десять відсотків від прожиткового мінімуму для дітей війни. Сьогодні ця сума становить трохи більш як 49 гривень на місяць на пенсіонера-пільговика. Але відповідно до закону вона має становити тридцять відсотків від мінімальної пенсії, а це — 225 гривень на місяць. Саме цю різницю і відсуджують пенсіонери. Але здолати такий відрив ні обласному ПФ, ні державному бюджету не під силу.

Сьогодні на обліку у ПФ Хмельницької області перебувають майже 132 тисячі пенсіонерів у статусі «дитина війни», а це майже третина від загальної кількості пенсіонерів. Якщо б усім виплачувати обіцяну надбавку, для цього знадобилося б щомісяця ще близько тридцяти мільйонів гривень. То чи можна знайти їх в області, котра самотужки збирає для всіх своїх пенсіонерів не більше двохсот мільйонів гривень?

Торік до судів з вимогою виплатити належні доплати звернулися понад 16 тисяч осіб. За рішенням суду їм нараховано більш як 23 мільйони гривень доплати. Уже протягом двох місяців нинішнього року ще понад 4 тисячі людей відсудили 8 мільйонів гривень.

Щоб провести ці виплати, ПФ змушений звертатись до уряду з проханням виділити додаткові кошти з державного бюджету. Щасливі пенсіонери святкують перемогу. Але якщо відшкодування й надалі проходитиме такими темпами, це буде справжня поразка для бюджету.

Якщо її вчасно не зупинити. Про це добре знають фізики. Але саме цей закон з повним правом можна застосувати не тільки щодо ядерних, а й щодо соціальних вибухів.

Який вихід із ситуації? Насамперед треба бути чесним. Тож держава має визнати: потерпаючи від дефіциту пенсійного бюджету, не маючи можливості підвищувати нинішні мізерні пенсії, вона не може роздавати обіцянки щодо додаткових пільг. Та ще й яких. Адже, скажімо, для учасників війни встановлена щомісячна надбавка лише в розмірі 75 гривень, для учасників бойових дій — 187. На цьому тлі задекларовані 225 гривень для дітей війни видаються щонайменше незрозумілими.

Напевно, було б чесно скасувати такі надбавки в майбутньому, але взяти на себе зобов’язання виплатити ті борги, які вже накопичилися минулими роками. Без будь-яких рішень суду. Зате всім.

Хоч би яке непопулярне видавалося це рішення політикам, його змогли б зрозуміти пенсіонери. Принаймні ті, хто ніколи не ходив і не збирається йти до суду. Та й ті, хто стоїть сорока- чи п’ятдесятитисячним у черзі за своїм боргом.

Переважна більшість дітей війни, яких спіткала справді непроста доля, не хочуть від держави жодних подачок. Їм би отримати своє — пенсії, котрі дали б змогу вирватися із злиднів. І не треба судів, лицемірних обіцянок та брехні.