Від батька — до сина. І внука

Здається, переболіло за стільки літ, та ні... 30 років головував у колгоспі імені Димитрова, одному з кращих у районі. Обробляли чотири тисячі гектарів, вирощували зернові, картоплю, цукрові буряки, мали повні худоби і свиней ферми... А що вже будували...  Господарським способом спорудили школу на 320 учнів, садочок на 50 місць, будинок культури, будинок торгівлі, лазне-пральний комбінат, адміністративний будинок. Звели 14 будинків для спеціалістів — вони й нині є окрасою центральної вулиці. До райцентру проклали асфальтівку: колгосп мав власний асфальтний завод. А яке овочесховище вибудували на автоматиці! Садили 250 гектарів картоплі, то без нього не обійтися. Його вдалося зберегти, як і токове господарство. Досі діють водогін, чотири водонапірні башти. Стараннями Мирона Васильовича (у другий його прихід) Вербів газифіковано.

Мирон Боднарчук без роботи не залишився: працював директором комбікормового заводу, першим заступником голови райдержадміністрації. Це якоюсь мірою допомогло зберегти громадське добро у Вербові. Тут не розтягли все до кілочка, як в інших селах. Через якийсь час односельці спорядили делегацію: просили Мирона Васильовича, щоб знову очолив господарство — на той час селянську спілку «Вербівська». Її керівником він працював ще вісім років.

— Коли батько повернувся в господарство, я вже фермерував, — згадує син Мирона Боднарчука Ярослав. — У спілці не було ні насіння, ні картоплі, то я допомагав батькові, щоб змогли веснувати.

Фермерство Ярославу Мироновичу також далося нелегко. Документи пролежали в районі півтора року: мстили за батька. Але свого добився: став фермером. Перша освіта у нього технічна: закінчив політехнічний інститут. П’ять років з вищою освітою працював на тракторі і не вважав це для себе чимось принизливим: у житті все добре знати. Потім, коли переконався, що його місце таки біля землі, закінчив Львівський сільськогосподарський інститут. Із фермерством справи ладились: батько напучував, купив трактор, сини, хоч і малі були на той час, також допомагали. Нині Мирон, названий на честь дідуся, — права рука Ярослава Мироновича, його заступник.

Люди, дивлячись, як господарює Ярослав, почали довіряти йому свої паї (спілку на той час указом згори ліквідували). Тож фермерське господарство «Обрій» почало приростати землею. Вирощували пшеницю, ячмінь. Особливо добре родила картопля: відправляли її на Одесу, забезпечували лікарні Івано-Франківська, тамтешню школу міліції.

З Іваном Гутою (керівник агрохолдингу «Мрія», Герой України) Ярослав Боднарчук познайомився, коли купував у нього трактор. Деякий час відомий аграрій очолював обласне управління агропромислового розвитку. Поля навколо Підгайців лежали в бур’янах. Соромно було від прочан, які з усієї України та із зарубіжжя йшли до Зарваниці (через район пролягав один із шляхів до святого місця), тож і попросив начальник управління місцевих найсильніших у районі фермерів Ярослава Боднарчука та Євгена Ружніцького розорати ту цілину. Мовляв, якщо треба, допоможу. Кожен узяв по 6 тисяч гектарів. Засіяли здебільшого ріпаком, та через стихію майже весь врожай пропав. Банки, в яких взяли кредити, почали тиснути. Гута, як і обіцяв, напризволяще не покинув. Фермерські господарства залишилися за ними, а на розораних землях створили ТОВ «Мрія»-Підгайці». Відтоді Ярослав Миронович тягне два вози: свій «Обрій» і «Мрію»-Підгайці». Євген Ружніцький — його заступник. Поки що одне другому не заважає. Встигає, надійний помічник у нього — син Мирон. Коли треба, і в Інтернет зазирне, і партнерів підшукає, тримає в курсі всіх сільськогосподарських новин, цін на біржі.

Нині «Мрія»-Підгайці» — найбільше в районі господарство, яке показує приклад високої культури землеробства. Тут суперсучасна техніка, найпередовіші технології, висококласні фахівці. До речі, чимало механізаторів із навколишніх сіл, пройшовши відповідне стажування, залишаються працювати у «Мрії». Тепер створюють базу, яка обслуговуватиме два райони: Підгаєцький і Монастириський, тож не буде потреби перекидати техніку. Цього року сіють багато гречки, цукрових буряків. Завдяки Іванові Гуті збережено практично всі цукрові заводи Тернопільщини. Вони працюють і навколо них «крутиться» вся інфраструктура. Окрім обов’язкової плати за оренду землі, яку отримують селяни, діти з усіх сіл, де господарює «Мрія»-Підгайці», мають подарунки від Миколая, шкільне приладдя до нового навчального року. Підтримуються і соціальні об’єкти. Цього літа, наприклад, збираються полагодити всі бічні вулиці Вербова.

Вижити нині фермерові самому непросто. І річ навіть не в тому, що держава мало допомагає, що ціни немилосердно стрибають. Хоч офіційно земля ще не є товаром, але за міцнішими господарствами давно полюють різні ділки. Де вмовляннями, де погрозами прибирають їх до рук.

— Хоч би що, але фермерських 50 гектарів не віддам, — каже Ярослав Миронович. — 10 із них належить членам сім’ї, решту доведеться викуповувати.

Не дивно, що питання про зняття мораторію на купівлю-продаж землі стривожили велику селянську родину. Якщо без того, що земля стане товаром (а все йде до того), не обійтися, то і батько Мирон Васильович, і син Ярослав Миронович в один голос кажуть: «Якщо держава хоче торгувати землею, то хай скупить її, а тоді здає в оренду. Інакше селяни залишаться без нічого, як залишилися з так званими ваучерами від продажу промислових підприємств».

— Хіба незрозуміло, — каже глава династії, — що прийдуть чужоземці, будуть вирощувати на нашій землі зерно та інше продовольство і вивозити його, щоб прогодувати свої народи? А ми будемо напівголодними наймитами. На тлі продовольчої кризи, що насувається у світі, продавати землю вкрай небезпечно.

Миронові Васильовичу з березня пішов вісімдесятий. Ще минулого року разом із дружиною тримали корову, поросят. Тепер сини (а їх троє) вмовили батьків залишити тяжку працю: сили вже не ті. Ярослав Миронович вирощує в себе на фермі 300 голів свиней, має намір відродити тваринництво. ВРХ він тримав донедавна, але коли за 400 голів не віддали гроші, опустив, було, руки. Та ненадовго. Зберіг тваринницькі ферми колишнього колгоспу. Після деякої реконструкції тут можна запроваджувати сучасні технології. Він не раз виступав на засіданні колегії райдержадміністрації, щоб не дали порізати молокозавод, який не працював півроку, і добився свого. Нині підприємство працює, отже, є куди здавати молоко.

Можна не сумніватися, що і тваринництво Боднарчук підніме. Він наполегливий, а ще вірний тій землі, на якій народився.

— Свого часу я міг побудуватися в Підгайцях чи Бережанах, — згадує Мирон Васильович.— Але коли у 84 роки помирав мій дідусь по материній лінії, я пообіцяв йому, що обійстя не пустуватиме, побудую тут хату. Мусив тримати слово. Ніколи не пошкодував, що живу не в місті. До батьківської хати якихось триста метрів. На Різдво та Великдень завжди після служби Божої в церкві всією родиною відвідуємо батьків. Мати клопочеться біля столу, правнучки колядують чи щедрують, батько обдаровує їх припасеними з пенсії гривнями... Почуваюся щасливим, коли поруч батьки, сім’я, діти, онуки. Чи багато людині треба? Улюблена справа, родина, здоров’я, вірні друзі...

Корені Боднарчуків на цій землі. У кого підніметься рука позбавити їх і тисячі таких, як вони, найбільшого багатства — землі? Вони годують себе, годують нас і непогано з цим справляються. Це за того, що їм швидше заважають, аніж допомагають. А якби трохи посприяли, то й світ нагодували б. За умови, що на українських чорноземах почуватимуться господарями, а не наймитами.