На Вінниччині хворі з трансплантованими органами не отримали на нинішній рік навіть половини обіцяних державою коштів на придбання ліків. Якщо навіть один раз не прийняти призначені пігулки, життя для них може обірватися...

Ліки — єдина надія

Одразу два внутрішні органи трансплантували Інні Слободянюк з райцентру Бар — нирку й підшлункову залозу. В Україні тільки два пацієнти залишилися жити після такої операції.

Нині 30-річна Інна продовжує боротися за життя. Для цього треба обов’язково вживати ліки. Робить це двічі на день. Не можна пропустити жодного разу. Лікарі попередили, що наслідки можуть бути сумні. Ліки дорогі. Держава пішла назустріч таким хворим. У постанові Кабміну (від 08.10.2008 р.) «Про затвердження державної цільової програми «Трансплантація» записано, що придбання ліків для таких хворих здійснюється за кошти державного бюджету. Але коштів нема. На нинішній рік Міністерство охорони здоров’я передбачило для 23 хворих з трансплантованими органами, які проживають на Вінниччині, трохи більше третини коштів від потреби. Ліки — єдина надія продовжити дні на цьому світі тим, хто носить в собі трансплантовані органи.

Почалося з діабету

До чотирьох років маленька Інна росла здоровою. А потім почалося... Лікарі діагностували в дівчинки цукровий діабет. Вона стала інсулінозалежна. Незважаючи на це, Інна намагалася бути такою, як всі. Заміж вийшла рано. «Я дуже хотіла мати дитину, тому поспішала, — каже пані Інна. — У дев’ятнадцять у мене вже була донечка». Інститут закінчила. Каже, щаслива, бо не кожен чоловік міг би допомагати хворій дружині так, як це робить той, хто завжди поруч з нею.

У 27 років Інна не могла обійтися без процедури гемодіалізу. Дуже важко переносила їх. Майже щоразу тиск знижувався до позначок 80х40. Дуже боліла голова. Бувало, годинами лежала незворушно після повернення з чергової процедури в обласній лікарні імені Пирогова.

Кажуть, одна біда не ходить. Так сталося й з цією дівчиною. Той самий діабет «зачепив» зір. Довелося їхати на операцію. Одним хірургічним втручанням не обійшлося. «Мені робили аж чотири операції на очах, — каже Інна. — Та ще й невдало. Бо врешті-решт, довелося оперувати ще й за кордоном. Там хірурги дивувалися, кому це я довірила свій зір...»

Перебуваючи в Києві, Інна також пройшла обстеження в Інституті Шалімова. Там підтвердили можливість трансплантації донорської нирки. У названому лікарняному закладі такі операції роблять, але в Інни був особливий випадок.

Їдьте в Австрію

Під час обстеження лікарі встановили ще одну болячку. З’ясувалося, у дівчини хронічне захворювання підшлункової залози. Причина хвороби та сама — цукровий діабет. Операцій з одночасної трансплантації нирки й підшлункової в Інституті Шалімова, за словами дівчини, зробили небагато. На жаль, майже всі вони завершилися невдало. За словами співрозмовниці, їх більше не роблять. «Як я зрозуміла, — каже дівчина, — тільки одна жінка залишилася живою після того. Тепер ще я. Нас дві такі пацієнтки, кому одночасно трансплантували нирку й підшлункову».

Лікарі порадили Інні спробувати щастя в Австрії. Там, у місті Інсбрук, є клініка, де спеціалізуються на трансплантації внутрішніх органів. Крім того, в Австрії дозволено здійснювати пересадку органів від тих донорів, хто пішов з життя. Наше законодавство дозволяє трансплантувати внутрішні органи тільки від рідних людей.

Жоден багатій не допоміг навіть на гривню

Чіпляючись за життя, як потопаючий за соломинку, Інна відтоді жила надією потрапити на лікування за кордон. Коштів на це вони з чоловіком не мали. Не було їх і у батьків. Допомоги просили у відомих підприємців. «Всі мені співчували, але жоден не поділився навіть гривнею, — каже Інна. — Зверталися й до політиків. Ті навіть не відповіли. Один відомий спортсмен з Києва написав, що допомагає тільки за місцем проживання».

Слободянюки продали все, що можна було продати, позичили грошей у родичів, знайомих, але все-таки дали доньці шанс на врятування життя. «Про митарства з оформленням візи говорити не буду, бо то могла б бути окрема стаття про те, як нас принижують, — каже пані Інна. — Сльози напрошуються, коли згадую, як годинами доводилося вистоювати під посольством, там навіть присісти нема на що...»

«Ви розумієте, що можете не вийти після операції?»

У поїздці до Австрії Інну супроводжував чоловік. Рік тому, у середині березня, вони приїхали в Інсбрук. Через далеких знайомих винайняли однокімнатну квартиру. У дні обстеження дівчина ходила на гемодіаліз. «Там набагато досконаліша апаратура, — каже співрозмовниця. — Тому почувалася дуже добре. Стрибати хотілося після процедур, не те, що у нас. Пішки ходила багато. Майже не стомлювалася. Можливо, ще й тому, що там дуже гарна природа. Місто лежить в долині, навкруги гори. Дуже чисте повітря». Після обстеження їй повідомили, що можуть оперувати. Але треба чекати донора. Після короткої паузи запитали, нічого не приховуючи: «Ви знаєте, що може статися так, що після операції не вийдете?».

Донора чекала приблизно місяць. Одного дня їй зателефонували і сказали приїжджати на операцію. Одразу зібралася і поїхала в клініку, але...

— Чекали 12 годин, — каже Інна. — Я в палаті, чоловік — на вулиці. А потім мені кажуть, що нирка здорова, а ось підшлункова не годиться.

Медиків там не задобрюють

Далі залишатися в Інсбруку в неї не було можливостей. Повернулася додому. За умови, що зателефонують, коли знову з’явиться донор. 25 травня Інна вдруге з’явилася в клініці. «Як зараз пам’ятаю, прийшла о 12-й, а через п’ять годин мене поклали на операційний стіл, — продовжує Інна. — Операція тривала 10 годин 40 хвилин. Завершилася успішно».

У клініці Інна перебувала ще місяць. Що складніша операція, то довший період реабілітації, пояснювали їй. «Медицина у них і в нас — це небо і земля, — не приховує захоплення побаченим в австрійській клініці пані Інна. — Бачила все на власні очі. Там пацієнти навіть пішки не ходять. Кожного перевозять на спеціальному візку. Навіть на прийом до лікаря. Ніхто медиків не задобрює. Це заборонено. Відчувається уважне ставлення до хворих. Спершу дивувалася, чому це крапельницю ставить не медсестра, як у нас, а лікар. Він також відключає її. Мені пояснили, що такі вимоги в клініці. Ще звернула увагу, що в них молодим майже не трансплантують нирки. Чому? Бо їхня молодь не хворіє, як наша. Зі мною в палаті лежала бабуся, якій уже за 70. Їй пересадили печінку».

Коли Інна після операції була вже дома, одного разу її стан погіршився. «У Києві на той час в Інституті Шалімова не мали змоги мене прийняти, отож порадили звернутись у клініку в Запоріжжя, там також трансплантують внутрішні органи, — каже дівчина. — У Запоріжжі розчарували, сказали, що потрібна повторна операція. Я ледве не посивіла від почутого. Мені щось підказувало, щоб не погоджувалася. Але ж температура не спадала. І ми знову поїхали в Інсбрук. Там ще й похвалили, що не лягла під ніж. Запальний процес зняли за декілька днів без хірургічного втручання».

Заборгували понад 300 тисяч

Хворих, яким пересадили внутрішні органи, об’єднала не тільки спільна біда. Вони виношують думку об’єднатися, бо вважають, що гуртом простіше буде добиватися обіцяних державою грошей. За словами Інни Слободянюк, їй за неповних два роки заборгували понад 300 тисяч гривень. «Добре, що тато недавно вибив трохи грошей, — каже вона. — То я ще маю ліки. А є такі, у кого їх залишилося на якийсь тиждень-другий. Що їм далі робити? Померти можна, якщо припинити лікування. Так лікарі кажуть».

У колективному листі на ім’я керівників області такі хворі пропонують розробити обласну програму допомоги. Сподіваються, що на місці простіше буде добиватися допомоги. Інна отримала відповідь від голови облдержадміністрації. Там сказано, що на ім’я керівників районів та міст надіслано листи з пропозицією передбачити в бюджеті кошти на ту суму, що  недоплатила держава.

Одна з хворих показала копію листа за підписом заступника міського голови Вінниці пана Реви. Чиновник так відгукнувся на лист голови облдержадміністрації. Спочатку повідомив, що це програма державна і має фінансуватися з держбюджету. Далі нагадав, що у бюджеті міста на це грошей не передбачено. А закінчив такою фразою: «До цього питання можна буде повернутися в разі перевиконання міського бюджету за підсумками першого півріччя». Все правильно написав посадовець. Ось тільки чи хворі зможуть чекати стільки часу?