Щороку на українських дорогах гинуть сім тисяч людей. Але чомусь тільки масові жертви розглядають як привід влаштувати «розбір польотів», створити урядову комісію і ще раз щось пообіцяти — «підвищити безпеку», збудувати мости, поставити «автоматику» на залізничних переїздах. Коли люди гинуть або калічаться поодинці, публічного вияву «мук сумління» на вищому рівні не спостерігається.
Учора минуло півроку від того фатального вечора, коли на станції Тарасівка під Києвом локомотив пасажирського потяга розтрощив карету «швидкої». Напередодні схоже ДТП сталося в Марганці — там на колію виїхав набитий пасажирами рейсовий автобус. Якби не цей збіг, тарасівська трагедія навряд чи отримала б такий резонанс.
— Вам чаю чи кави? — просте запитання під клацання фотооб’єктива в руках мого колеги на мить «зависає» в повітрі. — Якби ви знали, як я не люблю фотографуватися! — ніяковіє господиня. А кава — це для мене теж реабілітація. Тепер я вже і чайник можу принести.
Як найбільшу цінність наша співрозмовниця Світлана Пилипенко зберігає інші світлини. «Тридцять чотири рентгенівські знімки, два КТ і один МРТ, — таке собі «портфоліо», — сумно жартує вона. — Єдиний вичерпний доказ того, що зі мною сталося. З лікарні дали куцу виписку, де не згадали ані про дві операції на коліні, ані про інші речі». І раптом кава стає солоною — від спогадів...
13 жовтня минулого року УАЗ, в якому фельдшер Боярської підстанції Швидкої допомоги Світлана Пилипенко доправляла до районної лікарні вагітну пацієнтку та її чоловіка, потрапив під потяг. У жахливій аварії загинули молоде подружжя та їхня ненароджена дитина. Тими днями стрічки новин «поховали» і Світлану. Вона і справді була на межі між життям і смертю. Ескулапи не давали жодних прогнозів, 36-річна жінка двічі пройшла через клінічну смерть, але життя перемогло.
Слідчі були шоковані...
— Коли я вперше побачив знімки з місця пригоди, був просто шокований: як у тій аварії хтось міг вижити? — дивується старший слідчий відділу розслідування ДТП слідчого управління ГУ МВС України в Київській області Ігор Колосовський. — Гальмівний шлях швидкого потяга — близько кілометра. Основний удар припав на задню бокову частину авто. Після того, як машиніст загальмував, карету «швидкої» протягло ще 700 метрів. УАЗик перетворився на купу метало-брухту. Гадаю, водія і медика, яка сиділа поруч із ним, після зіткнення відцентровою силою викинуло з машини через скло. Це і врятувало їм життя.
Проти водія «швидкої» одразу порушили кримінальну справу — за ч. 3 ст. 286 КК України. До Колосовського його весь час привозили в інвалідному візку — під час ДТП чоловік серйозно пошкодив ноги. Слідство дійшло висновку, що він міг уникнути зіткнення, якби не порушив правила дорожнього руху.
«У реанімації мені казали: «Ти щаслива...»
Світлана той день пам’ятає уривками. Мабуть, і справді людська пам’ять так влаштована, що позбувається занадто болісних спогадів.
— Не пам’ятаю ані потяга, ані удару, ані болю. Якийсь провал. Прокинулася в лікарні: не розумію, де я? Згадала: була на виклику, в мене в машині — вагітна дівчина... Мені кажуть: вас збив поїзд, ти в реанімації. «Не може бути!» — думаю. У реанімаційному відділенні я знаю всіх. А тут — жодного знайомого обличчя! І гадки не мала, що я не в своїй районній, а в Київській обласній лікарні, — розповідає вона.
На лікарняному ліжку провела півсотні довгих днів. «Лікарі підходили й казали: «Ти щаслива!», — дивується Світлана. — А я думала: в мене все ниє, нога розривається, рука розривається від болю, а я щаслива?!» Рятувала підтримка рідних, колег, друзів і співробітників. Допомагали сусіди і навіть зовсім незнайомі люди.
Вона мешкає у скромному приватному будинку, що більше нагадує «рукавичку» на кількох господарів. Доки в чашці холоне кава, я розглядаю традиційний український рушник — його Світлана вишивала власноруч задовго до аварії.
— Як добре, що Бог залишив мені очі, — раптом каже господиня. — Я тепер можу і одяг зашити, і листа написати.
На доказ сказаного Світлана показує свою скаргу до Києво-Святошинської районної прокуратури. Короткий перелік діагнозів — наслідків ДТП — займає половину дрібно списаної сторінки. Відкрита черепно-мозкова травма, забій головного мозку, численні переломи — п’яти ребер, руки, плеча, носа, виличної і лобної кісток із пошкодженням очниці... Після кількох реконструктивних операцій вона потребує нових оперативних втручань, стоматологічного протезування, обстеження меніска, складного комплексного лікування та реабілітації. А де на все це брати кошти? Світлана досі не отримала ані страхових виплат, ані своїх законних лікарняних за п’ять місяців.
Причини затримки з грошима могли б пояснити в бухгалтерії Боярської центральної районної лікарні (ЦРЛ) — «Швидка» є її підрозділом. Але нічого конкретного Світлана там не почула: мовляв, за одним законом ми зобов’язані виплатити гроші, а за іншим — не можемо цього зробити...
Світлані важко оббивати пороги чиновників, тому разом із нею по інстанціях ходить її хрещена Надія Іванівна. «Раніше казали, що все затримується через відсутність акта про нещасний випадок на виробництві, — розповідає хрещена. — У Центральній райлікарні заявили, що видадуть його після суду. Але до чого тут суд, якщо слідство визнало Світлану потерпілою? Невже ДТП перетворять на «побутову травму»?»
У лютому за висновком Ірпінської міжрайонної медико-соціальної експертної комісії фельдшеру Пилипенко визначили ІІ групу інвалідності «за загальним захворюванням», яку зазвичай дають через хронічні недуги. Комісія чомусь не зважила на те, що здоров’я фельдшер втратила у ДТП — під час виконання службових обов’язків. «Мені мали дати І групу внаслідок нещасного випадку на виробництві, — каже Світлана. — Згодом хтось підказав: якби я викликала комісію додому, лежала і скаржилася на життя, вони б зглянулися. А я натомість всім повторюю (й собі також), що я здорова. Просто реабілітація завжди проходить через біль».
Після вердикту комісії на роботі Світлані натякнули: доведеться звільнятися. «Отже, я і пенсію нормальну не отримаю, і втрачу робоче місце, на якому пропрацювала 17 років, — зітхає вона. — Та ще й «згорять» мої «колісні» — доплати, які працівникам «швидкої» нараховують після семи років безперервного стажу».
Нещодавно з Центральної райлікарні їй нарешті принесли акт про нещасний випадок на виробництві. Крім того, пообіцяли «перекомісувати» — переглянути формулювання у висновку медико-соціальної комісії. Ситуація зрушила з мертвої точки тільки після того, як Світлана поскаржилася в прокуратуру, а, крім того, її історією зацікавилася Державна інспекція України з питань праці. На адресу останньої надіслав депутатський запит голова Комітету Верховної Ради у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів Валерій Сушкевич.
Як з’ясувала прокуратура, «є нюанси» і в діяльності Центральної районної лікарні. Під час перевірки в ЦРЛ виявили численні порушення — зокрема, законів про оплату праці та про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності. Але в чому конкретно вони полягають і чи стосуються саме її, Світлані так і не пояснили.
Попри все це вона і не думає розчаровуватися в людях.
— На моєму шляху, дякувати Богові, траплялося дуже багато хороших, чуйних, порядних людей, — каже вона. — Раніше я не вірила, що так буває. Колега зі «Швидкої» розповідала: зайшла на боярський базарчик щось прикупити, а продавчиня питає: ну як, мовляв, там ваша дівчинка? У реанімації? А потім протягує гроші: візьми-но, це для неї. Передай, не відмовляйся.
Після трагедії шлагбаум відрегулювали...
Після резонансного ДТП на станції почали частіше помічати всюдисущих працівників ДАІ. Але так було перші три тижні після трагедії. Нині про неї практично нічого не нагадує, окрім оновленого шлагбаума, який, за словами місцевих таксистів, «доточили» з одного боку. Щоб між основним і допоміжним «запобіжниками» вже напевно не зміг проскочити жоден відчайдух.
На базарі поряд зі станцією панує метушня. «Живи на повну!» — закликає вивіска одного з магазинчиків. А тут і справді дарма часу не гають: навантажена клунками і коробками бабуся перебігає колію просто перед «носом» електрички — аби встигнути! Зустрічною смугою до переїзду підкочує мотоцикліст, озирається, рукою відхиляє закритий шлагбаум і мчить собі далі (доказ — внизу на знімку).
Причини торішньої трагедії люди бачать по-різному. Одні звинувачують водія, інші його виправдовують — мовляв, на цьому переїзді можна було по 40 хвилин і довше простояти в очікуванні «зеленого вогника». Подейкують, раніше між медиками і черговими на залізничній станції була усна домовленість: з «важкими» пацієнтами «швидку» пропускати навіть на червоне світло — якщо допоміжний шлагбаум ще не встиг закритися.
Нині — жодних компромісів: машини з написом «03» слухняно чекають біля світлофора.
— Після випадку із «швидкою» шлагбаум відрегулювали, тепер він відкривається частіше, — розповідає директорка місцевого продуктового магазину Олеся Шевчук. — Але все одно кожні три місяці на цьому місці, на жаль, хтось потрапляє під потяг.
Встановлені в Олесиній крамниці відеокамери випадково зафіксували момент зіткнення локомотива з УАЗом — потім їх долучили до справи. На плівках чітко видно, що допоміжний шлагбаум опустився надто пізно — після того, як потяг підім’яв «швидку» і за мить промчав через переїзд. Але ця обставина, здається, вже нікого не цікавить.
Винних у трагедії на залізниці визначить суд. Проте навряд чи він дасть відповідь на ключове питання: чому в цій країні так мало цінують людське життя?
«Я не розчарувалася в людях», — каже Світлана Пилипенко.
Пішоходи, мабуть, забули про трагедію на Тарасівському переїзді і продовжують ризикувати життям.
Фото Олександра КЛИМЕНКА.
