Торг доречний,або Як учителька купила квартиру зі своєю ученицею

— Наступний лот — блок із трьох кімнат загальною площею 48,5 кв. м. Отже, три кімнати за 5750 гривень — раз. Три кімнати за 5750 гривень — два. Три кімнати за 5750 гривень — три. Продано!

Так розпродавалися приміщення в миколаївському гуртожитку на вулиці Космонавтів, 128 (народ охрестив його «Червоною шапочкою»). Його менеджери опинилися в боргах, як у шовках і за рішенням суду змушені були продавати будинок. Можна пояснити, не виправдати, дії працівників підрозділу примусового виконання рішень судів. Їм ворушити мізками, вибачте, пропускати ситуацію через серце не дозволено. Їхня справа — виконувати!

Клеркам з держпідприємства «Укрспец’юст» теж глибоко байдужі можливі наслідки торгів. Їх мета — вигідно реалізувати товар, що пристав до берега. Цим, до слова, вони нагадують мені поведінку ескімосів, які на початку минулого століття вдячно підбирали дарунки океану у вигляді уламків суден, що зазнали катастроф.

А про що думала сумлінний покупець Б., купуючи за безцінь житло сусідньої родини? Я б не здивувався, якби це був заїжджий безхатченко. Квадратні метри дісталися вчительці хімії. Вона отримала житло, в якому мешкає її колишня... учениця.

Уже шість років ментор домагається вселення, оббиваючи пороги судів. У 2005-му суддя райсуду, анітрохи не вагаючись, іменем України визнав право власності за Б. Апеляційний суд скасував незаконне рішення і направив справу на новий розгляд. У результаті Феміда відмовила у визнанні права власності за Б. Відмовила правомірно, оскільки законом не дозволялось приватизувати кімнати в гуртожитку без зміни його статусу на житловий будинок.

У березні 2009-го Ленінський райсуд Миколаєва відмовив у вимозі педагога виселити із придбаного блоку ученицю та її рідних без надання іншого житла. 

Залишитися з носом, мабуть, можуть і 60 інших сумлінних покупців, котрі розкошелилися на приміщення з проживаючими в них родинами. У судах розглядаються позови потерпілих про визнання торгів незаконними, а відповідних протоколів і актів — недійсними.

Наміри мешканців відновити справедливість, боротьбу за яку очолила невтомна захисниця Алла Іванівна Долгих, підтримує в судах прокуратура Ленінського району.

Але захищати, вважаю, треба не тільки інтереси проданих родин. Шість років тому роздерибанили фактично весь дев’ятиповерховий будинок. На перших торгах кинули пробний камінь — реалізували коридори, душові кімнати, пожежні переходи, підвал з його комунікаціями. Далі — більше: продали вестибюлі й кімнати. На сьогодні по руках пущено близько 80 відсотків приміщень, недоторканним залишився тільки дах (здається в оренду).

Цю вакханалію прагнув зупинити прокурор Миколаєва. Спочатку він зобов’язав «Укрспец’юст» припинити реалізацію приміщень до усунення порушень при оформленні документів. Реакція — як з гуски вода.

Порушення, до слова, були істотні. На торги виставлялися всі приміщення, хоча з 6575,5 кв. м виконавча служба мала право реалізувати 9068/10000-ту частку будинку. Частина його на момент розпродажу належала іншим юридичним і фізичним особам. Організатори так, очевидно, поспішали, що про перші публічні торги належним чином не повідомили публіку. І потім продавали майно, не вилучивши його у хазяїна-боржника, не вирішивши питання відселення родин. Їхня доля нікого не цікавила, рятування потопаючого стало справою самого потопаючого.

Коли люди довідалися про свавілля, його маховик обертався на повну силу. Як казав мудрець: «Злодій шанує власність. Він прагне її привласнити, щоб шанувати ще більше».

Прокурор міста спробував удруге зупинити чергові торги, призначені на 18—19 серпня 2005-го. «Око государеве» навіть підготувало позов до суду в інтересах держави про визнання права власності на гуртожиток і повернення його в лоно держави.

Продавці метрів дивилися на потуги могутнього держоргану з високої дзвіниці. І плювали з неї.

Про те, що продаж приміщень буде безкарний, запевнила реалізаторів і міліція, яка відмовилася порушувати кримінальну справу за скаргою мешканців. Правоохоронці, таким чином, умили руки, орієнтуючи заявників на багаторічні судові позови. А час працював на «Укрспец’юст» і домовласника.

Судовим процесам сьогодні немає числа й не видно кінця. Як жили наймачі кімнат ці роки?

— Як у блокадному місті, — зітхає Алла Долгих. — Електрика відключається регулярно, виняток — передвиборний період. Тепло- і водопостачання — також. Начальства ніхто ніколи не бачив. Зате нам, мешканцям, безупинно підвищують тарифи. На їхню необґрунтованість вказує обласна житлово-комунальна інспекція, але все марно. Виявляється, вартість послуг навіть не узгоджується з місцевою владою. Про свавілля свідчить і той факт, що перевіряльників не пускають у нежитлові приміщення для обстеження. І все сходить з рук, ніхто не може знайти управу на власників-порушників. А на наші багаторічні прохання розібратися, куди зникають комунальні гроші (відключають воду й енергію нібито за величезні борги), правоохоронці відмовчуються.

...У мене склалося враження, що з господарями багатоповерхівки ніхто не хоче (боїться) зв’язуватися. Від їхнього свавілля, як мені розповіли, страждають і працівники міліції, котрі орендують приміщення першого поверху. Холодом і темрявою їх частенько випробовують цілодобово. А охороняти порядок в 60-тисячному мікрорайоні «Водопій» треба і за форс-мажорних обставин. Тільки от захистити права, свої та жителів, вони не можуть.

«Ну, не подавати ж до суду позов на недбайливих комунальників, яким справно платимо за послуги», — бідкається начальник відділення міліції мікрорайону Микола Млинцов.

Незручність капітана розумію: спочатку розібратися б з фінансовими потоками, що «гуляють» у приватній лавочці, яка заволоділа дев’ятиповерхівкою. Але це справа не дільничних інспекторів.

«Власники», «хазяїн», «приватна лавочка» — це все про ТОВ «Ніконджитбудсервіс». Усі біди у миколаївців від цього товариства не тільки з обмеженою відповідальністю, а й обов’язками.

Мені не вдалося знайти його керівників, клерки ж спілкуватися не захотіли. Про те, як прийшло ТОВ до необмеженої влади над будинком і мешканцями, довідався від правоохоронців і депутатів.

Виконком міськради, з’ясувалося, стоїть біля джерел нещасть жителів «Червоної шапочки». Будинок побудовано і прийнято на баланс заводу конденсаторів в 1972 році. Більшість нинішніх його мешканців віддали підприємству 10—35 років. У 1994-му на базі конденсаторного заснували ВАТ «Ніконд». Продажем акцій було завершено приватизацію заводу.

Незабаром акціонери створили дочірнє підприємство «Водопій», якому й передали гуртожиток на баланс. У 2000 році власники акцій заснували ТОВ «Ніконджитбудсервіс» і в його статутний фонд передали гуртожиток. А вже 23.06.2001 виконком міської ради рішенням № 468 «Червоній шапочці» оформив право власності й зобов’язав видати відповідне свідоцтво.

Чи законно будинок увійшов до статутного фонду ТОВ і чи правомірно йому надано право власності?

Алла Долгих, яка наполегливо і грамотно відстоює інтереси сусідів, упевнена, що незаконно й неправомірно.

Так вважають і нинішні депутати міськради, які направили листа прокуророві області в інтересах жителів гуртожитку. До цього йому була адресована окрема ухвала колегії суддів апеляційного суду, який розглядав справу за скаргою Долгих на рішення Ленінського суду про визнання рішення № 468 незаконним, а реєстрації права власності й свідоцтва недійсними. До слова, апеляційний суд справу провадженням закрив, зазначивши, що позов слід подавати... в Адміністративний суд України (АСУ).

Алла Долгих стверджує, що в АСУ вона свого часу била чолом і одержала відкоша. Там їй показали на двері районного суду. Той відмовив у задоволенні позовних вимог, а отже, не повинен був взагалі розглядати справу. Тільки час затягнув.

Напрошується запитання до авторів судової реформи: куди звертатися жертвам свавілля у разі, якщо їх ганяють по колу — від Феміди адміністративної до Феміди загальної юрисдикції? Може, суди вищої інстанції підкажуть?

Доки в Києві думають, прокурор Ленінського району (замість прокурора області) відповів депутатам...

Лист великий, суть його зводиться до того, про що автор написав вище. Тобто, вкотре перше «око» району переказало історію будівництва гуртожитку й приватизації; згадало, хто й коли передавав його на баланс; як продавали кімнати з людьми; хронологічно представлено відомості про торги й судові розгляди.

Спасибі, звичайно, прокурору Володимиру Рудому за такий захоплюючий екскурс, але миколаївці знають про це, на собі випробували приниження, комунальний «рай» та безправ’я.

Між іншим, і депутати, і судді просили обласного прокурора Миколу Стоянова перевірити законність ухвалення рішення № 468 від 23.06.2001. Зазначали, що житловий фонд ТОВ «Ніконд», у т. ч. гуртожиток, в 2001 році належало передати в комунальну власність. Це зобов’язували зробити відповідні закон, положення Кабміну (1995) і рішення міськради (травень 2001-го). Чому виконавча влада нахабно ігнорувала законодавчу? Зрозуміло,  з колективного органу — так само, як з дитини. Але хтось же ініціював і підготував абсурдний проект рішення № 468, реалізація якого поламала життя стільком людям...

Цікаво, чи ознайомлено пана Стоянова з відповіддю пана Рудого. А якщо так, то чи з легким серцем дав «одобрямс».

Миколаївці з «Червоної шапочки» кажуть, що порушень і зловживань з боку ТОВ — безліч. Щоб їх виявити, не треба лізти на дах чи спускатися в підвал, куди вхід зачинено. Удільні князьки, котрі отримали упоряджений будинок і бездарно втратили його через борги, ще живі-здорові.

Заради повернення боргу в 68 798 гривень, держвиконавці кинули під ноги «Укрспец’юсту» практично весь дім. Якщо кімнату продавали за дві тисячі гривень, хтось зірвав сотні тисяч...

Хто? Чи не справа честі правоохоронців відповісти і на це запитання? І чи не час депутатам міськради, не сподіваючись на нерозторопних і беззубих погононосіїв, прийняти власне рішення в інтересах багатостраждальної «Червоної шапочки» та її мешканців?

Миколаїв.