Пацієнтам столичної поліклініки Дарницького району, що на вулиці Вербицького, кожного ранку пропонують розв’язати задачу з кількома невідомими. Приміром, якщо лабораторія починає працювати о 7.30, з якою швидкістю лаборанти повинні обслуговувати пацієнтів, щоб мати можливість з 9.30 брати кров лише за гроші?
Щоб отримати відповідь на це запитання, треба бути не математиком, а місцевим мешканцем, якому не пощастило захворіти або... завагітніти. Саме так, оскільки черга до лабораторії (яка своїми розмірами викликає не надто ностальгійні спогади про Радянський Союз) на третину складається з вагітних, яким доводиться здавати кров щонайменше раз на місяць, пенсіонерів, які з огляду на їх поважний вік є частими відвідувачами поліклініки, і бідолах, яким з різних причин довелося звернутися по допомогу медиків.
А чи не піти вам... до бухгалтерії!
Отже, день перший. Важкий, бо понеділок. І якщо театр починається з гардероба, то у поліклініці з гардероба починається черга. У перший день проведення експерименту стаю в неї о 8.00, тобто через півгодини після відкриття лабораторії і за півтори до закриття. Черга не рухається. Тобто не рухається взагалі. Народ нервово розпитує, чи вже розпочато прийом і скільки працює лаборанток, намагаючись підрахувати свої шанси на перемогу. Це ті, що новачки. Власне, як стає зрозуміло пізніше, в кінці черги саме новачки.
Приблизно о 9.00 голос нізвідки повідомляє, що лабораторія працюватиме точно до 9.30. Потім аналіз крові братимуть лише на платній основі: загальний — 21 грн., на цукор — 18. Усі бажаючі можуть отримати платіжки, піти в бухгалтерію на 5 поверсі і знову зайняти чергу, щоб отримати цю «послугу» вже за гроші.
Після оголошення черга зупиняється остаточно. Десь у хвості люди переконують вагітну жінку здати кров без черги, мовляв на дверях лабораторії є оголошення, що вона має такий «привілей». Жінка відмовляється: «Минулого разу мене ледве не побили. Краще я завтра прийду».
Але насправді люди у нас незлі. Особливо ті, що опиняються в кінці черги. Адже ніщо так не об’єднує, як спільна невдача. І ніщо так не роз’єднує, як шанс заскочити в омріяні двері, особливо після двох годин очікування. Проте крики, сварки і скарги під кабінетом тривають недовго, хвилин з 10. Ті, що поспішають на роботу, дістають гаманці. Пенсіонери, випустивши пару, повертаються додому. Слід зауважити, що платна черга рухається досить жваво. І вже за 15 хвилин під дверима лабораторії не залишається жодного пацієнта.
Денний стаціонар, не займайте чергу!
День другий. Вівторок. Цього разу займаю чергу о 7.35, тобто через п’ять хвилин після початку прийому, але люди кажуть, що лабораторія почала працювати із запізненням. Вівторкова черга відрізняється від понеділкової: сьогодні тут переважно люди, які поспішають на роботу. Народ із заздрістю проводить очима «щасливчиків», на чиїх направленнях написано «терміново». Час від часу долинають розмови по мобільному: «Трохи затримаюся. Застряг у поліклініці». Або: «Починайте без мене. Скоро підскочу». Частіше лунає і голос нізвідки: «Амбулаторії номер X та Y. У вас брати кров не будемо. До ваших амбулаторій поїхала лаборантка. Не встигнете? А вона що, даремно поїхала?», «Денний стаціонар, не займайте чергу! Вас ми не обслуговуємо! Висока температура? А навіщо ви прийшли з високою температурою і всіх тут заражаєте? Викликайте лаборанта додому! Я не знаю, скільки це коштує». «Люди, понеділок і вівторок — важкі дні! Приходьте в четвер та п’ятницю: черга буде меншою!»
«Неправда, — каже мені «сусідка». — Минулого четверга я вже тут була. Прийшла на 8.30, але до лабораторії не потрапила. Цього разу, щоб прийти на початок прийому, завезла дитину ночувати до мами. І знову не встигаю. То коли сюди приходити? О шостій?» Здавати кров на платній основі не хоче. «Якщо я плачу гроші за послугу, то не для того, щоб дві години вистояти в черзі. Потім — до бухгалтерії, потім — знову до лабораторії». Після кількох телефонних дзвінків до різних приватних лабораторій ми з’ясували, що найдешевший загальний аналіз крові — 45 грн.
...Після попереджувальних оголошень, які лунають щодесять хвилин, черга стає трохи меншою. На жаль, не тому, що пожвавлюється темп, з яким працюють лаборантки. І о 9.30 між мною та заповітними дверима знову залишається душ із двадцять. Молодий чоловік вимагає книгу скарг. Його пропускають до госпрозрахункового кабінету, але не для того, щоб дати книгу скарг, а щоб показати на стіні прейскурант платних послуг і відповідні документи, які їх узаконюють. На закиди чоловіка, що лаборанти зумисне повільно обслуговують «безплатну чергу», відповідають, що забір крові передбачає низку маніпуляцій. Тому черга й рухається саме так, як рухається.
Кому дорожче?
Розумію, що продовжуючи експеримент, можу швидко опинитися на лікарняному, який, до речі, в нашій державі з 1 січня оплачують за якимись складними правилами. Народ у черзі і кашляє, і шморгає. Хоча де ж йому кашляти, як не в поліклініці? Тож, щоб зберегти здоров’я і час, в наступні дні приходжу одразу на 9.30. Переконуюся: в четвер та п’ятницю черги такі самі, як і в понеділок. І люди в хвості так само радяться, о котрій прийти наступного тижня, щоб все-таки здати такий «недоступний» загальний аналіз крові. «Нам ще щастить, — каже одна жіночка. — Моя знайома скаржиться, що в її районній поліклініці вже давно не роблять і половини аналізів, бо реактивів бракує. А ще погрожують взагалі закрити лабораторію, бо надто дорого її утримувати».
А тим часом Міністерство охорони здоров’я обіцяє посилити роль дільничних лікарів у ранній діагностиці хронічних, інфекційних та онкологічних захворювань. І залишається відкритим головне запитання: як це можна зробити, якщо навіть такий елементарний аналіз став для мешканців столиці майже недоступним?
