Любов, мов маленький ліхтарик, загоряється в серці. Та люди необережні з вогнем і він спопеляє серце або згасає, спустошуючи душу. А любов шукає притулку в іншому серці...
На таку філософію налаштовує вистава Донецького національного академічного муздрамтеатру «Опалені коханням» за п’єсою С. Шальтяніса і С. Яцінявічуса «Казка про Моніку».
У Донецькій муздрамі історію Моніки розказано так, що на серці залишаються шрами високих трагедій. На сцені вирують стихії — дощ, вода, сонце — все це в сценографії Володимира Медвідя передано світлом. У виставі є місце і для сліз, і для тверезих оцінок. Дію веде Корифей — Дмитро Нартов. Він гіпнотизує терпкувато-м’яким тенором, йому — віриш. Настрій і динаміку задає музика. Це «рок-легенда», тут звучать фрагменти хітів рок-груп: «Muse», «TheRevels», «U2». Та оригінальною виставу роблять таки власні мелодії. Постановник вистави і автор текстів пісень Вадим Пінський та автор музичного оформлення Юрій Квасниця створили справжні хіти — деякі з них могли б звучати й поза виставою. Ключова пісня «Ліхтарики сердець» підкорила публіку.
Не лише вокальні партії, а й драматичні ролі в цій виставі віддано артистам-вокалістам. На прем’єрній афіші, на червоно-чорному тлі — молода пара. Постать Моніки (Вікторія Кривощокова) сплетена з язиків полум’я. А її обранець Роландас (Максим Селіванов) — у металевій броні. Він ховає своє серце від почуттів за бронею холодності; вона — попри все, палко кохає його. Третього героя — Юлюса (Володимир Квасниця), навіки закоханого в Моніку, на афіші немає, хоча всі біди в цій виставі поділено на трьох — і розчарування любові, і нездійснене щастя, і самота. Здається, і життя на трьох одне, лиш руйнується воно у кожного по-своєму. І кожен от-от втратить навіть надію, бо більше втрачати нічого. Хіба що у Моніки є чайник — на згадку про Роландаса. У Роландаса є дірявий човен, де він жив, коли вигнали з дому. У Юлюса є танк, бо Юлюс армійський і дитдомівський, окрім танка, йому любити нікого.
Під човном у Моніки з Роландасом промайнули кращі миті кохання. Але Роландас надто амбітний для такого щастя. Юлюс — інший. Моніку він зустрів на вокзалі. Закохався одразу, і життя набуло сенсу. Байдуже, що Моніка любить Роландаса, і носить під серцем його дитину... — заміж вона йде за Юлюса. Тож кому мало б дістатися щастя? І хто винний у смерті Моніки... і чиє життя має наповнити сенсом новонароджене немовля?..
У пошуках відповідей допомагає мовчазний, але дуже промовистий персонаж — Хор (артисти балету; балетмейстер-постановник Василь Маслій). Пластичне рішення вистави будується так, що Хор показує те, що, ймовірно, хтось не наважився сказати вголос. Та головне розумієш і без слів: будь-яке щастя може початися дуже просто, десь під дірявим човном, і втрачається так само просто. У фіналі світло меркне, в руках артистів загоряються ліхтарики. Це, крізь життя, що згасає, пробивається вогонь нової любові й шукає притулку в іншому серці...
