У середині дня 11 квітня до причалу Севастопольського морського торгового порту пришвартувався великий десантний корабель ВМСУ «Костянтин Ольшанський». Після тритижневого походу він доставив в Україну з Лівії сто тринадцять пасажирів: вісімдесят п’ять громадян України, а також Білорусі, Росії, Лівії, Узбекистану, Молдови, Іраку та Болгарії. Завдання, поставлене перед військовими моряками Президентом України в Указі «Про рішення Ради національної безпеки й оборони України від 19 березня 2011 року «Про гуманітарну місію України у зв’язку із ситуацією у Великій Соціалістичній Народній Лівійській Арабській Джамахірії», успішно виконано.
У Севастополі Ларису Ржевську з нетерпінням і хвилюванням чекали її дочки Іра і Таня, які спеціально приїхали з Миколаєва. «Лівійська» історія лікаря-педіатра з Миколаєва характерна для тисяч наших співвітчизниць і співвітчизників:
— Підростали дві дочки. Треба було давати вищу освіту, видавати заміж, забезпечувати їм доросле життя. З нашими зарплатами як це реалізувати — самі знаєте... Запросили працювати в Лівію за фахом. З радістю погодилася. Майже вісім з половиною років лівійського медичного стажу за плечима. Всі ці роки особливих проблем практично не виникало. Лівійці ставилися до нас, приїжджих, дуже доброзичливо, скажу навіть — турботливо. Єдина проблема — мову вивчити. Але документацію ми вели англійською, яку я знаю, а розмовний мінімум арабської не зможе вивчити тільки ледачий. Шість років я пропрацювала в лікарні невеликого містечка Сурман, що за шістдесят кілометрів від Тріполі. Потім переїхала до міста Хомс на березі Середземного моря. В листопаді минулого року нам удвічі підвищили зарплату. Тому я й вирішила продовжити контракт, хоча торік уже хотіла повернутися додому. До речі, у зв’язку з останніми подіями в Лівії нам ще раз, і значно, підняли зарплату. Але це вже нас не цікавило — життя дорожче за будь-які гроші.
Сімнадцятого лютого все раптом змінилося. Ми з подругою машиною поїхали в Місурату, що за сто кілометрів від Хомса. Спочатку навіть не зрозуміли, що трапилося: всі магазини зачинені, на вулицях незвично багатолюдно, всі з якимись палицями в руках... Я відразу запропонувала подрузі: «Таню, повертаймося додому!» Наступного дня довідалися, що в країні почалися збройні сутички. Але ми на собі цих подій не відчували, спокійно працювали. Все відбувалося в основному в Місураті, у Бенгазі. Інформацію одержували тільки з телевізора.
Потім нам стало відомо, що урядова інформація багато в чому правдива. Адже опозиціонери — це в основному не лівійці, а єгиптяни, афганці, пакистанці, алжирці. До них приєдналися дуже багаті люди — власники лікарень, бензоколонок. Казали, що вони набрали в Лівії багато кредитів, заборгували, і тому вирішили через політичний хаос розв’язати свої фінансові проблеми...
У середині березня по телевізору повідомили, що ухвалено рішення закрити небо для польотів літаків. І в перший же день після цього рішення ми чули, як бомбили сусідні з нами міста Тріполі й Бенгазі. На Тріполі скинули чи то сто шістдесят, чи то сто вісімдесят бомб. Відтоді бомбили практично щоночі все узбережжя — від Тунісу до Єгипту. Ми, звичайно, боялися, але розраховували, що наше маленьке містечко авіанальоти обійдуть стороною. В ньому немає стратегічних об’єктів, один маленький порт, в якому три чи чотири кораблики стоять. Але в один із понеділків ми з медсестрами з Бангладеш поїхали на ринок. А на ринку нікого немає! «У чому річ?» — запитую. А мені відповідають: «Лікарю, бомбитимуть!» Якось інформація серед жителів розходилася. Увечері чотири бомби скинули на порт. Того разу обійшлося без жертв. Загалом бомбили нас тричі. Моя знайома лікар-хірург, землячка, оперувала поранених від бомбардувань Хомса.
За три дні до того, як я виїхала з Лівії, чергувала вночі в лікарні. Вийшла на вулицю через гул літаків. Лівійці мене заспокоювали: «Лікарю, все добре, не хвилюйся, бомбити не будуть». Через півгодини бомби впали в районі порту, і до нашої лікарні привезли чотирьох поранених. Один з них — тяжко, можливо, виживе, але зір втратить...
Ми знаємо, що в Місураті дуже багато жертв. Так багато, що дітей, яким відірвало ноги або руки, забирають на лікування до Туреччини — місцева медицина не справляється з таким потоком поранених. Слава Богу, я не чула про те, що хтось із наших, я маю на увазі «наші» — це й медики, і громадяни України — постраждав. Може, тому, що фахівців обидві ворогуючі сторони бережуть. А звичайні лівійці до нас ставляться дуже добре, доброзичливо. Вони розуміють, що фахівці-медики в тій ситуації, що там сьогодні, їм дуже потрібні, щоб рятувати життя. Були випадки, коли в одній лікарні на сусідніх ліжках лежали й лікувалися поранені представники опозиції та прихильники офіційної влади...
Я планувала наприкінці цього року їхати з Лівії, навіть написала «стоп-контракт». Але покинути цю країну довелося раніше через війну. Серед тих, хто був із мною на «Констянтині Ольшанському», багато таких, хто рятувався від бомбувань. Місурата, Сірт, Бенгазі в облозі, там багато наших, українців — тисяча, а може, й півтори. Думаю, що на цей корабель багато з них хотіли потрапити, але не змогли дістатися або побоялися їхати, тому що далека дорога — це великий ризик.
Севастополь.
Лариса Ржевська (у центрі) та її дочки Іра (ліворуч) і Таня (праворуч).
Батьківщина всіх — і чужих, і своїх громадян — зустрічає однаково: митними і прикордонними формальностями.
Фото автора.
