Як у себе самого відсудити свої сотки?

Спочатку Ніна Олексіївна не надавала особливого значення цій формальності, але з часом вирішила все-таки впорядкувати всі документи. Якщо так багато нині говорять про цінність землі й про можливість її продажу, то у власника вони таки повинні бути в повному порядку. Тим паче що може бути простішим, як змінити на державному акті ім’я колишнього власника на дані нового. Однак з’ясувалось, що це справжня бюрократично-паперова епопея, котру без суду не вирішити.

Почалося з того, що оригіналів державних земельних актів, а їх мало бути два — один на прибудинкову територію, інший — на город, на руках немає. Свого часу, як вимагав закон, попередній власник, який так само купував цю хату, змушений був здати їх на зберігання нотаріусу, отримавши на руки лише договір купівлі-продажу та копії актів. Інакше, як дивними вибриками законодавства, це важко назвати. Бо як можна власника позбавляти такого важливого документа? Тож через кілька років довелось писати заяву про витребування його з архіву. А це, як практично кожна бюрократична дія, — операція платна. Мало того, довелось почекати ще місяць, поки оригінали будуть розшукані й передані на руки. Та це виявилось лише початком на довгому шляху до власності. Далі він традиційно проліг до регіонального Центру державного земельного кадастру. І ось на цьому етапі тисячі людей застрягають на довгі місяці. «Прийом ведеться тільки у визначені дні та години, — поділилась враженнями Ніна Олексіївна. — А черги під кабінетами вишиковуються такі, що відвідувачі просто не вписуються в ці часові рамки. Тож з першого разу мало кому доводиться потрапити на прийом. Те, що відвідувачі збираються з усього району, і переважно це люди старшого віку, нікого не цікавить. Але навіть потрапивши в кабінет, ти можеш за кілька секунд вийти без усякого результату, бо в тебе не виявиться якоїсь довідки. І тоді все починається спочатку».

Такі історії переповідають у довгих чергах годинами. Там же більш досвідчені надають консультації тим, хто приходить вперше: складають перелік необхідних документів, підказують, де можна зробити копії, і у якого нотаріуса дешевше їх завірити. Одне слово, діє принцип народної взаємовиручки. Шкода тільки, що державні чиновники і приватні структури, які беруть гроші за цю роботу, не виявляють ні такої уваги, ні зацікавленості, ні доброзичливості до клієнта.

А проте плата за неї чимала. Аж ніяк не всім свого часу вдалось скористатись обіцянкою минулого уряду про виготовлення безоплатних актів. Тож Ніні Олексіївні довелось заплатити близько двох тисяч за два нові зразки. От тільки чек про оплату так і не став гарантією швидкого виконання роботи. А після того, як на ділянці з’явився землемір, вона взагалі зайшла в глухий кут.

Після замірів з’ясувалось, що городня ділянка насправді на три сотки менша, ніж зазначена в державному акті. Чому так сталось, тепер ніхто сказати не може. Адже під час проведення нових замірів сусіди з усіх боків погодили свої межі, і жодних претензій щодо того, що хтось міг самовільно перенести межу, немає. «Та я й не хочу відвойовувати оті кілька соток, — каже Ніна Олексіївна. — Якщо відкинути недобросовісність попереднього землеміра, котрий поставив свій підпис у державному документі, можна припустити, що десь, колись і пересунулась межа. Але ж хіба я судитимусь з 83-річною сусідкою? До того ж у неї вже є акт на землю нового зразка, який зафіксував саме таку ділянку». Одне слово, господиня без усіляких претензій погодилась на те, що їй належить не 20, а 17 соток. І тут раптом з’ясувалось, що і на них вона не має права.

У ЦДЗК пояснили: оскільки виникла розбіжність, потрібно... судитись, інакше новий акт не буде виготовлений. Але на кого і для чого мусить подавати в суд людина, яка не збирається заявляти свої права на оті три сотки, котрі незрозумілим чином «усохлись». Та виявляється, цієї процедури їй не уникнути. Заяви, судові засідання, нові довідки та документи, додаткові витрати — все це знову доведеться розпочинати спочатку. Виходить, хочеш отримати законний документ на свою власність — судись... із самим собою. Таку чиновницьку прискіпливість можна було б зрозуміти — у таких справах все має бути точно і навіки. Але де гарантії, що завтра і новий акт виявиться неточним або не «такого» зразка? «Чи не здається щонайменше дивним, що землемір заміряє ділянку по паркану чи городній стежині? — цікавиться тепер Ніна Олексіївна. — Хіба ці «орієнтири» можуть бути межовими знаками? А якщо хвіртку довелось пересунути через те, що поруч рівчак? З ким тоді доведеться судитись?»

Усі ці запитання залишаються без відповіді. Обговорюючи масштабні проблеми продажу землі, держава так і не зуміла навести порядок навіть в елементарному оформленні документації та проведенні землемірних робіт. У чиновницьких кабінетах та в судах люди місяцями змушені доводити своє право на те, що їм належить. А що вже казати про час, коли почнеться вільний рух землі й не те що кожна сотка, кожен сантиметр матиме свою ціну.