Політик і поет Олександр Мороз був у круговерті політичних подій із початку вітчизняного державотворення. Лідера соціалістів двічі обирали Головою Верховної Ради: 1994—1998 та 2006—2007 роки. Як 20 років тому творилися історичні документи про самостійність, чому з преамбули до Акту проголошення незалежності України викреслили слова особливої вдячності Борису Єльцину, за яких умов наша країна може стати потужним регіональним лідером і чим можуть пишатися українці — про це наше інтерв’ю.

Путч був фарсом

— Олександре Олександровичу, Декларація і Акт проголошення незалежності мали одну логіку розвитку. Хто активно відстоював самостійність і був ініціатором Акту?

— Перед тим, як розглядати процедурні моменти, інші деталі, треба сказати про принципові речі. Вони можуть здатися деяким патріотам сумнівними, але об’єктивність важливіша від персональних бажань.

Віддамо належне тим українцям, котрі тривалий час виступали за незалежність держави. З повагою згадаємо і тих депутатів, чия позиція в цьому відношенні була послідовною (Лариса Скорик, Левко Лук’яненко, Степан Хмара, В’ячеслав Чорновіл, Михайло Горинь та інші). Вони відновлювали в суспільній свідомості слово «суверенітет», піднімали його із забуття.

Але незалежність Україні, як і всім іншим суб’єктам Союзу, дісталася «завдяки» діям недолугого керівництва СРСР і Комуністичної партії, яке або не доросло до керівництва державою, до завдань щодо її реформування, або працювало за чужими настановами. Скоріше, одне і друге одночасно.

У цьому матеріалі не місце історичному дослідженню про причини руйнування Союзу РСР. Достатньо сказати, що врешті здійснився факт набуття незалежності, і цей факт слід вважати об’єктивністю чи й об’єктивною закономірністю. Сьогодні в тому вже немає принципової різниці.

Текст Акта про незалежність, наскільки мені відомо, готували М. Горинь, Л. Лук’яненко, Д. Павличко. Вони завчасно погоджували його з Л. Кравчуком. Не було потреби проявляти тут особливу ініціативу. Такі документи уже раніше приймали в Прибалтиці. А 24 серпня практично всі депутати збиралися на засідання з переконанням про те, що треба негайно відсторонитися від царських ігор у Москві, від гризні між Б. Єльциним і М. Горбачовим. Все це обридло і могло трагічно закінчитися для народу.

— Ви входили до групи, яка готувала документ, у чому були основні розбіжності між учасниками?

— З основним змістом документа ніяких розбіжностей не було. Коли ми вийшли з кабінету Голови Верховної Ради, я запропонував колегам вилучити з преамбули слова особливої вдячності Б. Єльцину. Мотивація моя зводилася до того, що йдеться про основоположний державний документ і не варто його дрібнити таким чином. Пропозиція була сприйнята без заперечень.

— У той час, як у Росії 19 серпня 1991 стався путч, і гинули люди, в Україні, на щастя, кров не пролилася, але все трималося на волосині. Об’єдналися депутати різних політичних поглядів. Як відбувався пошук компромісу? Що ви відчували в той момент? Зокрема, і після того, як було ухвалено Декларацію?

— Саме події в Москві сприяли консолідації українського парламенту. Так званий путч був фарсом, це відчували всі депутати. Адже не можна було всерйоз сприймати інформацію про те, що в Центрі зроблено переворот, внаслідок якого вищі посадовці... зайняли свої ж владні місця. Що «ізольований» (ким? де? нащо?) у Форосі президент СРСР не може з відпочинку повернутися в Москву.

З цього приводу вранці 20.08.91р., підготувавши проект заяви ЦК Компартії України про несприйняття комедії і дистанціювання від інтриги в Москві, я зайшов до керівництва ЦК. До заяви додав свої міркування про участь у змові М. Горбачова. Була надія вивести з-під удару і шельмування ні в чому не винних три мільйони комуністів. На жаль, керівництво ЦК не спрацювало. А в Казахстані зробили правильно. Можливо, й тому у них сьогодні інші результати.

 Декларація

Вона приймалася на рік раніше. Над нею, як основою майбутньої Конституції, робота йшла багато тижнів. Спочатку депутати до того ставилися з певною недовірою. Згодом, коли плутана політика Москви і затія з новим Союзним договором стала предметом дискусії в суспільстві і коли спровоковані сутички в Тбілісі, Нагорному Карабасі, Ризі стали реальністю, коли внаслідок інтриг і повного безвладдя почала проливатися кров, над змістом Декларації робота розпочалася ретельна. Проте легкому прийняттю Декларації теж сприяла ініціатива російських колег. За два тижні до нас там було прийнято Декларацію про суверенітет РФ. Навмисне про це нагадую, бо у частини російських ура-патріотів інколи виникає подив з приводу появи суверенності України. Не дивуйтесь, ви ж і Росію намагалися відділити. Це збіглося і з нашими намірами.

Беручи за основу досвід демократії

— Акт незалежності передусім проголошує: «Виходячи із смертельної небезпеки, що нависла була над Україною у зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року», а вже потім «продовжуючи тисячолітню традицію державотворення...» Тобто той державний заколот став приводом для проголошення незалежності? Якби його не було, наскільки відтермінувався б той пам’ятний день?

— Треба чітко усвідомлювати, що Декларація і Акт були кроками до створення держави і управління, притаманного державі. Ми мали до того союзну державу, механізмом функціонування якої була Компартія. Рішеннями керівництва партії вона була відсторонена від управління (згодом розпущена М. Горбачовим), від основної — так складалося десятиліттями — функції. Потрібно було знайти інші форми функціонування держави, беручи за основу досвід демократій, в т. ч. розподіл влад і т. п. Це сталося б обов’язково. Кількісні зміни накопичилися настільки, що в нову якість вони перетворилися б невідворотно, тим більше, що суспільство не здатне існувати в ситуації суцільної анархії. 19 серпня — лише каталізатор перетворення кількості в якість.

— Чи можна було б захистити незалежність без травмування господарських зв’язків з колишніми республіками Радянського Союзу?

— Звичайно, можна і слід. Треба було сідати за роботу над новим Союзним договором як формулою незалежності. Ситуація дозволяла повністю захистити суверенні права, не руйнуючи того, що потрібне всім спільно, не втрачаючи те, що було і нашим: активи, вклади, власність, майно дипломатичних місій, енергокомплекс, транспортна і транзитна мережі...

Ні, ми побили горшки, а потім зажурилися. Але ж держава — не дитячий майданчик.

— Чи вважаєте ви помилкою відмову України від ядерної зброї?

— У тих умовах, що створилися, утримувати ядерну зброю Україна не могла. Інша справа, що й віддавати її так бездарно (та й ще незаконно) не можна було.

— На урочистих зборах, присвячених третій річниці з дня проголошення незалежності України, Ви заявили: «І Президент, і Верховна Рада, і уряд не відступлять від обіцяного: держава має знайти спосіб повернення народу того, що м’яко кажучи, забрала протягом останніх років»... Як ви думаєте, чому держава так і не компенсувала громадянам України знецінені грошові заощадження в установах Ощадбанку?

— Тому, що заощадження знецінені. Вони не складаються в скриню, а знаходяться весь час в обороті. Коли функціонує економіка, то частину грошей, що економіку забезпечує, можна відволікати на повернення заощаджень. А коли економіка зруйнована — грошей вільних немає. Якщо й з’являються, то вони «мальовані», емісійні, за якими нічого немає, тому й купити за них нічого не можна. А щоб повертати вартісні збереження, потрібно було діяти так, як передбачено у прийнятому за моєю ініціативою законі. Як я пропонував від імені соціалістів, здійснювати приватизацію. На те і сподівався, роблячи згадану вами доповідь, повіривши в такі само наміри президента. Виявилось, він орієнтувався інакше.

— Стратегічні орієнтири, які з року в рік з’являються у політичних програмах і деклараціях: реформи, формування ефективної національної економіки, розробка та впровадження найсучасніших технологій, наближення життєвого рівня громадян України до стандартів економічно розвинутих країн... — переважно так і залишилися на папері. Чому, як ви думаєте?

— Так сталося тому, що під впливом виконавчої влади, підпорядкованій президенту, прислуговуючим йому депутатам з псевдопатріотичних політичних сил, при індиферентності, легковірності і, пробачте, продажності частини виборців, під впливом залежних ЗМІ в Україні склалася кримінально-олігархічна держава, в якій бізнес, влада і (фактично) кримінал — діють заодно. Ясна річ — не в інтересах народу.

У тому вся причина. Я не раз пропонував інший шлях розвитку держави. Напевне, був непереконливим. На жаль. Люди вибирали те, що є.

Конституцію розробляли і ухвалювали за законною процедурою

— Ви керували парламентом в 1996 році, коли 28 червня була прийнята Конституція. Тоді навіть особисто умовляли парламентаріїв долучитися до прийняття Основного Закону. «У нас з вами тільки два шляхи, — жартували ви. — Або в ЗАГС, або в прокуратуру». Чому так довго напрацьовували документ? До якої форми правління ви більше схиляєтеся парламентсько-президентської чи президентсько-парламентської?

— Документ приймався серйозний. Над ним велась тривала робота. Бо Конституція — суспільний компроміс із орієнтирами на майбутнє. Компромісу слід було досягти. Це вимагало часу, особливо, коли президент прагнув диктатури. Довелось приймати Основний Закон усупереч бажанню і зусиллям президента. Але так, як і передбачалось законом, без фіґлярства. До речі, лише в Україні (крім прибалтів) Конституцію розробляли і ухвалювали за законною процедурою.

— У 1995 році ви говорили про послаблення авторитету всіх гілок влади, недосконалість законодавства і правовий нігілізм.... Все це залишилося. Що має відбутися, щоб крига скресла?

— Щоб крига скресла, треба змінити систему влади і її персональний склад. Розпочинати слід зі зміни виборчої системи, запроваджуючи пропорційну, з відкритими партійними списками, зв’язуючи взаємною відповідальністю народ і владу.

Пропонував це я дев’ять (!) років тому. Крім соціалістів, не погодилися всі — від націоналістів до комуністів. Маємо, що маємо, так би мовити.

  Позиція

Глибоко переконаний, нинішній Україні потрібна парламентсько-президентська форма правління з сильним самоврядуванням.

Поворот до авторитаризму, що стався останнім часом, — груба, стратегічна помилка, зроблена не без волі нинішнього президента. Гадаю, він у тому вже й сам переконується. Якщо ні, переконається згодом.

Ми все ще сподіваємося на краще майбутнє

— Який вектор зовнішньої політики прийнятний на сьогодні? Чи не втратила час Україна стати потужним регіональним лідером?

— Не треба тішити себе ілюзіями про регіональне лідерство. Ми — залежна від усіх країна, що прискорено втрачає свій економічний, трудовий та інтелектуальний потенціал. Змінити ситуацію можна тільки шляхом здійснення абсолютно прагматичної політики, в центрі якої буде людина: її робота, дохід, охорона здоров’я, можливість навчатися і житло. І, звичайно, якщо земля залишиться власністю українського народу.

Тоді лише у людей з’явиться перспектива, вони не боятимуться завтрашнього дня, не тікатимуть на принизливі заробітки.

Лозунг соціалістів «Збудуємо Європу в Україні!», проголошений у 1999-му році, сьогодні багато хто повторює. Не знаю, який зміст у нього вкладають інші. Ми ж тоді і тепер закликаємо не займатися мантрами на зразок «ідемо в ЄС» чи в інший союз. Нікуди не треба йти, нас там ніхто не жде. Треба в своїх зовнішньополітичних орієнтирах виходити з інтересів України, наших громадян. Якщо є вигідна перспектива для зайнятості людей, розгортання сучасних виробництв, зовнішньоторгівельного балансу, то треба укладати відповідні угоди і виконувати їх. Світ перебудовується, виникають нові центри розвитку, загострюються протиріччя на базі фінансової системи, джерел енергії, міграційної політики і демографічної ситуації, продовольчої безпеки. Не бачити цього, продовжувати займатися політичним шаманством та одночасно вибудовувати економічну політику задля суперприбутків десятка-двох сімей... — це шлях в нікуди, а не до лідерства. Та й ті, хто з такої політики сьогодні знімають вершки, знищуючи основу — виробничий потенціал країни, теж прогорять при черговому катаклізмі. Невже, приміром, ми не бачимо, що у світовій перебудові нас просто м и н а ю т ь: і Росія, і Китай та Індія, а Європі потрібна лише наша дешева робоча сила. Для того вони давно зробили б безвізовий режим щодо України (це їхній інтерес!), якби не боялися напливу транзитних мігрантів, потоку наркотиків, тероризму і т. п. Нам лишилося ще перетворити землю в товар і поставити крапку в історії України. Нагадую про це тим «патріотам» з Руху, Народної партії, НДП та іншим, котрі в 2001 р. шахрайським способом протягували Земельний кодекс. Тим, хто сьогодні нав’язує товарний статус землі.

Зробимо нормальну Україну, тоді і Європа, і світ увесь прийдуть до нас.

— Олександре Олександровичу, ви в круговерті політичних подій з перших днів створення нової України, коли вам було найцікавіше, а коли найтяжче працювати?

— Завжди було цікаво. І завжди — важко. Бо не кривив душею і не ховався за чужими спинами.

— Які б ви виокремили помилки і найбільші досягнення України? Чим ми можемо пишатися?

— Найбільша помилка — поєднання бізнесу і влади та не знаходження загальної політичної лінії, яка б об’єднала всіх небайдужих, не рвала Україну штучно, надумано, безпідставно по східно-західному векторах. Тим паче, що така, як нині, Україна ні там, ні там не потрібна.

Пишатися можна тим, що Україна все таки є. Що наш затурканий політиками і псевдополітиками народ ще зберігає гідність, хоче кращого життя і все ще трохи сподівається на краще майбутнє.

Збудуємо його. Я вірю.

... Творімо в серці кожнім Україну,

Лукавство слів неправедних відкинем —Пророчі лише праведні слова!

Свої гріхи розділить батько з сином,

Бо в нас історія одна: складна й проста.

За все в одвіті лише ми — єдині.

Щоб стала європейською Вкраїна,

Їй треба українською ще стать!

Олександр МОРОЗ.

Інтерв’ю взяла Наталя ЯРЕМЕНКО.