Розшукуються записи майора... Гагаріна!

Наталя ФІЛІПЧУК

12 квітня 2011 66

Миколі Валеріановичу ТУМАРКІНУ (на знімку) не було і двадцяти, коли він потрапив на роботу до закритої «поштової скриньки» 24. Саме тут, в умовах суворої секретності, розробляли та створювали першу спеціальну звукозаписну техніку. І саме на розробленому Миколою Валеріановичем апараті «Звезда» був записаний голос першої у світі людини, котра полетіла у космос. Сьогодні Микола Валеріанович розшукує той самий легендарний апарат. «Я телефонував людині, яка робила копії записів Гагаріна. Дізнався, що спочатку «Звезда» зберігалася в Московському інституті радіозв’язку (МІРЗ). Потім у корольовців. Там сліди апарата загубилися. Але ж йому місце в музеї! Та й копії, зроблені у 60-ті роки, не відповідають якості оригіналу. Сьогодні, використовуючи сучасні можливості, є всі шанси зробити значно якісніший запис».

Надтермінове замовлення

— Миколо Валеріановичу, як ви у такому юному віці опинилися на суперсекретній роботі в закритій «почтовій скриньці»?

— У 19 років я закінчив Київський технікум електромеханічних приладів. Це був розпал холодної війни. Швидкими темпами розвивалася радіолокаційна техніка. І головні дослідження й розробки проводилися на закритих «поштових скриньках». А технікум готував для них фахівців. Навчали нас дуже серйозно. Приміром, щоб одержати хорошу оцінку, мало було вивчити домашнє завдання. Треба було запропонувати нове розв’язання.

Дипломний проект я писав з напівпровідників, хоча у технікумі ми їх не проходили. Вивчав їх з єдиних книг у Києві: праць академії Жуковського та НДІ 17. Практику проходив на ПС 24. Там і диплом захищав. Пам’ятаю, мій рецензент (заступник директора політехнікуму зв’язку) хотів спочатку двійку поставити за те, що я з’єднав батарею паралельно мережному випрямлячу. Каже: «Вибух буде!» А я розв’язав її діодам. І він моментально виправив двійку на п’ятірку.

Тож не дивно, що я опинився саме там. Інша справа, що, незважаючи на те, що ми були радіолокаційниками, в 1957 році на ПС організували відділ магнітного запису. І ми почали робити перші в Радянському Союзі чорні ящики. Потім — робити апаратуру на замовлення КДБ. А одного разу надійшло особливе замовлення. Причому — це був не наказ, а прохання виготовити звукозаписний апарат для наради глав урядів і держав, у якій мали брати участь Микита Хрущов, президенти США Ейзенхауер і Франції — де Голль, а також прем’єр-міністр Великобританії Макміллан. У відділі магнітного запису ВНАДІЗ (Всесоюзний науково-дослідний інститут звукозапису. — Авт.) розробили зразок, але конструкторської бригади й виробничої бази у них не було. Тому виготовити апарат доручили київському заводу «Комуніст». Однак повторити апарат не вдалося. І тоді надтермінове замовлення передоручили нам.

Завдання стояло непросте: зробити партію (п’ять штук) магнітофонів кишенькової величини для запису конфіденційних переговорів, щоб вони добре записували (у тому числі й телефонні розмови) і при цьому не шуміли. Це був 1958 рік. На той час особисто я бачив тільки німецькі мініфони, які працювали погано. Але апарат горів. Нам дозволили переробляти схеми, шукати будь-які рішення. І... ми з товаришами зробили три такі апарати. Два відправили в Москву, а один залишився у нас. І коли приїжджали високі гості, ми його дуже успішно демонстрували.

Довідка «ГОЛОСУ УКРАЇНИ»

H1— радянська ракета-носій. У програмі «польоту людини на Місяць» їй було відведене місце носія для експедиційного космічного корабля Л3. Однак усі чотири випробувальні запуски Н1 були неуспішними. В 1974 році радянську пілотовану місячну програму було закрито і, в тому числі Н1, суворо засекречено.

Магнітофон для космонавтів

— А коли почали надходити космічні замовлення?

— На нашій поштовій скриньці виник потужний відділ магнітного запису. З кожним роком ставало дедалі ясніше, який важливий цей напрям для воєнної промисловості, урядових цілей, розвідки... Певна річ, постало питання про подальший розвиток відділу. До нас приїхав Фрол Романович Козлов (тоді член президії ЦК КПРС. — Авт.). Він посприяв відкриттю московського Інституту напівпровідників. І він же запропонував на базі нашого відділу зробити інститут магнітного запису всесоюзного значення. Це був 1959 рік. І вже через два місяці після створення НДІ надійшло прохання зробити спеціальне обладнання для космонавтів: магнітофон, який зможе працювати на борту космічної ракети. Саме прохання. Адже тоді такі завдання визначалися рішенням політбюро. З Москви приїхав доктор наук Юрій Сергійович Биков і попросив зробити записуючий апарат з високою вібростійкістю, мініатюрного розміру, що витримує великі лінійні перевантаження й складні газові середовища. За словами Бикова, із цим завданням уже не впоралися три інститути. Тому нам не наказували, а пропонували взятися за розробку такого апарата.

Щоправда, наше керівництво побоялося великої відповідальності, тому вирішило проводити роботи за договором з МІРЗом. Це була спільна справа, нова, цікава. І з великим ентузіазмом ми зробили апарат... за три місяці! Назвали «Звездой».

«Якщо американці — завтра, то ми — сьогодні»

— І коли він відправився в космос?

— Білка й Стрілка літали вже з нашим апаратом. Якість зв’язку, щоправда, була ще не дуже хороша. Але сама система працювала відмінно: на землі записувалася інформація й скидалася на апарат у космосі. І навпаки. Літав він і з манекеном Іваном Івановичем. Там якість уже була хороша.

— Через Івана Івановича пішли чутки, що до Гагаріна в космос літала людина, але загинула?

— Тепер багато чого вигадують, чого не було насправді. Мовляв, до Гагаріна хтось літав, бо радіоаматори чули голос із космосу. Я аналізував всі записи й можу сказати, що перший «живий» голос із космосу належить Юрію Гагаріну. Ми чекали цього польоту. Пам’ятаю, як з Москви приїхав Олександр Шокін (тоді міністр радіоелектронної промисловості СРСР. — Авт.). Його замучили запитаннями: коли ж полетить людина? Шокін відповідав напівжартома: «Якщо американці завтра, то ми сьогодні». А хто? «Не можу сказати. Кандидатуру ще не визначено, але є людина, котра витримує 15ж прискорення». 15ж — це перевантаження, на стільки разів людина стає важчою. Після 15 вона перестає дихати, а відповідно, й розмовляти. До слова, від нас вимагали, щоб апарат витримував 30ж. Ми дивувалися: адже записувати вже не буде кого. Та... про всяк випадок.

А про те, що в космос полетіла перша людина й це — Юрій Гагарін, ми довідалися по радіо. До речі, про польоти, якщо вони проходили чітко, нам не поспішали повідомляти. А от якщо НП, то протягом 24 годин група, якою я керував, мала прибути на місце для розбору польотів.

— Пам’ятаєте свої враження, коли почули космос?

— Звичайно. Мене викликали на аналіз апарата до Москви в МІРЗ. Запис був такий секретний, що до нього не допускали навіть співробітників інституту. Я очікував, що в кабіні буде тихо. А з’ясувалося, там дуже шумно. На мікрофон впливали повітряні потоки, і треба було відокремити шуми від голосу, поставити спеціальні фільтри, заміряти рівні.

Ще ми не були готові до того, що у невагомості апарат закрутиться швидше. Довелося вже на землі коректувати швидкість, щоб темп мови зберігся... На апарат ми задали автопуск. «Звезда» включалася, коли людина говорила перше слово, а вимикалася після 10 секунд мовчання. Японці запатентували автопуск тільки рік потому. Але під час першого польоту людини розмова не припинялася, і він не знадобився. Від нас зажадали розрахувати апарат на одну годину. Але не врахували, що запис почався, як тільки Гагарін опинився в кабіні: за 20 хвилин до старту. І літав він 90 хвилин. Тож повністю записати перший політ не вдалося.

— Усі ми чули легендарне «Поїхали»! А що ще говорив перший космонавт?

— Розмова була безперервна, м’яка, без командних тонів. Ще до старту Корольов (його називали «двадцятим») казав: «Якщо будуть перевантаження, ти можеш мовчати, а ми будемо тобі наговорювати». Повідомив, коли до старту залишилася хвилина. Гагарін попросив: «За секунду мене попередьте». — «Добре, ми тобі дамо рахунок». І скористалися літаковою системою, дали відлік: 20, 19, 18... До цього вже були включені ракетні двигуни, продувка? Всі ці шуми також було чутно. І нарешті — вибух під час старту, посилений шум двигунів і знамените «Поїхали!». Потім Гагарін заспівав пісню «Летіть, голуби, летіть».

Із запису стало зрозуміло, що спочатку він не відчував великих перевантажень. Повідомив: відійшов перший ступінь, другий? Взагалі його голос був настільки спокійний, флегматичний, що це навіть здалося мені дивним. Єдиний спалах емоцій — коли відкрився ковпак, і Гагарін побачив в ілюмінаторі Землю в блакитному ореолі. Потім апарат зупинився. Гагарін трохи відмотав назад і знову включив. Але все-таки на посадковий і найвідповідальний ступінь магнітофонного дроту не вистачило. А під час посадки зв’язку немає. Тому та частина польоту описана тільки з доповіді самого Гагаріна. Я чув, що його звіти зараз продають в Америці за великі гроші. А нещодавно прочитав, що за кордон уже продають і спускні апарати. Я навіть переживаю, щоб і нашу «Звезду» не спіткала та само доля. І мене хвилює навіть не те що можуть продати, а що хтось її включатиме й зіпсує запис-оригінал. Після тривалого простою апарата треба зробити регламентні роботи. Включати його повинен тільки фахівець. Запис зберігається на дроті, тоненькому, як людське волосся. Якщо воно порветься, порушиться цілісність запису. Це дуже серйозно. Кому, як не мені, розробнику й нашому НДІ це знати. Та й взагалі цьому апарату місце в музеї! Але в мене складається враження, що сьогодні записи майора Мельниченка значно цінніші, ніж записи майора Гагаріна.

«Малыш» і Місяць

— Очевидно, після вдалого польоту пішли нагороди?

— Тоді багато нагород було. Але нас, молодих розробників, заохотили тільки преміями. Головні нагороди залишилися в Москві у МІРЗі, що був офіційним замовником робіт. Дісталися ордени й нашим керівникам. А я одержав орден уже за «Малыша». Іноді навіть жартую, що найвідповідальніші роботи ми виконували на прохання. З «Малышом» така само історія. При Корольові була гонка: хто перший полетить у космос, хто перший висадиться на Місяці. І місячний політ готувався на повний хід. Але коли сумку космонавта вже спакували всім обладнанням, з’ясувалося, що туди забули покласти магнітофон. В аварійному порядку нас попросили постаратися й зробити апарат якомога менший за габаритами. Адже в рюкзаку «лунатика» кожні п’ять грамів ваги повинні бути математично обґрунтовані, інакше космонавт упаде й не підніметься під вагою рюкзака. Але сталася трагедія: Сергій Корольов загинув. І все змінилося. Ми це відчули вже, коли прийшли погоджувати креслення «Малыша». Керівником проектанта тоді був Костянтин Феоктістов. Ми очікували, що він зустріне «Малыша» з захопленням, а він з такою байдужністю підписав креслення, що я зрозумів: ухвалено рішення Н1 на Місяць не пускати. Пізніше до нас приїжджав Павло Попович (космонавт, перший українець, який полетів у космос. — Авт.) і розповів, що саме його готували на Місяць. І, незважаючи на негативні результати, він був готовий ризикнути життям. Хоча, можливо, якщо ракета Н1 не була готова, воно й на краще, що політ не відбувся.

До речі, у госпчастині Зоряного містечка був корівник. І його було покрито половиною Н1. Напевно, це найдорожчий корівник у світі.

— Але орден вам все-таки дали?

— Так, бо «Малыш» все-таки відправився в космос. Апарат був відмінний. Космонавти його оцінили й написали листа у міністерство засобів зв’язку СРСР: мовляв, зроблено апаратуру високого рівня, з хорошими характеристиками, просимо встановити її на всі кораблі. Я пам’ятаю, як нас викликали до міністерства. Ми боялися, що нам добряче попаде, адже «Малыш» розроблявся на прохання, а не за розпорядженням міністра. А міністри не люблять бути не в курсі. Але лист космонавтів... сподобався. Тоді ми одержали велику премію. І відтоді нашу апаратуру почали встановлювати на всі кораблі. А надалі й інше покоління апаратури. Я організував у НДІ свою лабораторію, і ми почали робити апаратуру на «Буран», на станції «Салют», «Мир», на транспортний «Союз»...

Та почалася перебудова. Промисловість занепала, напівпровідниковий запис себе вичерпав. Хоча за вмілої стратегії в НДІ були всі шанси продовжити наукові розробки в космічній галузі. Але, відверто кажучи, керівництво дуже цього боялося. Коли були «відмови» (невдачі) у керівництва починалася істерика. Пам’ятаю, космонавти переходили з одного відсіку в інший і зламали ногою тумблер на «Малыше». Але ми цього не знали, з Москви дзвінок — апарат не працює. Скандал! А з’ясувалося, що космонавти забули закрити апарат захисною кришкою, у чому чесно зізналися й взяли провину на себе.

Але через такі неприємності керівництво дуже нервувало. І щораз після відмов, починалася перевірка КДБ. Адже апаратура — дуже важлива. Пам’ятаєте випадок, коли через розгерметизацію корабля загинули Добровольський, Волков і Пацаєв? Оскільки на кораблі не вистачало місця, наш апарат зняли. Тому дізнатися, як пройшли останні години життя космонавтів, не вдалося. Але ж загинули вони не відразу. Казали, що у Добровольського після приземлення ще були ознаки життя.

«Малыш».

Замість епілогу

Нещодавно Микола Валеріанович побачив на куренівському блошиному ринку колись суперсекретну мікрокасету від «Малыша». Колись всі вони були на суворому обліку, і за втрату навіть однієї касети загрожувала в’язниця. Але найбільше обурило Миколу Валеріановича, що коштувала ця касета — 5 грн.

Вони були першопрохідниками, але так і не змогли нікому передати свій досвід. Щороку 12 квітня Микола Валеріанович зустрічається з колегами, щоб відзначити дуже значиме для них свято. Але в цій компанії молоді немає.