Завтра польське суспільство повернеться думками у минулорічний десятий день квітня, який став новітньою драмою цього народу. Упродовж 70 років під Смоленськом національна трагедія поляків повторилась двічі — 1940 року — через розстріл еліти Речі Посполитої та 2010 року — через загибель внаслідок авіакатастрофи частини військово-політичного керівництва Польщі, яке прямувало у Катинь, аби вшанувати пам’ять жертв сталінського терору. Спогадами та роздумами з приводу різних аспектів сумної «Смоленської річниці» ділиться з читачами «Голосу України» депутат Сейму Республіки Польща VІ скликання Ельжбєта Якубяк (на знімку).

Багато років вона працювала пліч-о-пліч з Лехом Качинським. Спочатку у Варшавській Ратуші, де керувала Бюро президента столиці (2002—2005 рр.), а згодом — у канцелярії президента РП, де у 2005—2007 рр. у ранзі міністра обіймала посаду шефа кабінету президента і відповідала за міжнародні питання та офіційні візити.

— Чим став для вас день 10 квітня 2010 року? З одного боку, як для простої людини — приятельки, особи, яка була близько знайома з абсолютною більшістю із 96 пасажирів трагічного польоту ТУ-154М? А з другого — як для політика?

— Я багато працюю, тому того дня, а це була субота, вирішила відпочити. Але раптом почав наполегливо дзвонити домашній телефон і практично одночасно відкрилися двері дому, вбігли з плачем, примовляючи «Всі загинули...», моя мама і брат. Сказали, включити телевізор... Я ще нічого не зрозуміла, автоматично нарешті підняла телефонну трубку, не пам’ятаю, хто саме телефонував, але після сказаної із полегшенням фрази: «Слава Богу, ти жива», одразу ж відключився. Увімкнула телевізор. Побачене і почуте буквально звалило мене з ніг, я заклякла перед екраном з відчуттям, що сталося щось, що перевищує можливості моєї уяви: чекала на комюніке з приводу того, що там відбулося, дивилась фрагменти відеозаписів і не могла піднятися — ноги відмовлялись слухатись. Поряд були мій чоловік, мама і брат — ми всі плакали, а мама почала молитись за те, щоб хоча б хтось вижив у цій катастрофі. Мій домашній і мобільний телефони розривалися...

Після перших хвилин шоку додзвонилася до Павла Коваля (у 2010 р. депутат Європарламенту, а до того працівник канцелярії президента Л. Качинського, що відав питаннями східного напрямку зовнішньої політики, та заступник міністра закордонних справ. — Авт.) з яким ми були близькими приятелями. Дізнавшись, що він живий, почала телефонувати до всіх, хто міг там бути — до Владислава Стасяка, Павла Випиха, Яцека Сасіна (працівники Канцелярії президента РП. — Авт.). Потім зрозуміла, що це без сенсу. Напевно знала одне — там є президент.

Потім ми з Павлом Ковалем вирішили їхати до Варшави, до Палацу Президента бо ситуація, що склалась, може нести загрозу для країни. Адже Польща залишилась без вищого військового керівництва, керівника Бюро національної безпеки, голови Нацбанку та керівників інших інститутів демократичної держави, які власне і складають її основу. Ми керувались тим, як у такій ситуації вчинив би президент... І дійшли висновку, що маємо опанувати розпач, адже нас обирають керувати не лише у спокійні часи, а у кризових ситуаціях. У палаці були наші колишні співпрацівники-підлеглі, а ми, маючи більший життєвий і управлінський досвід, повинні бути поряд з ними і підтримати їх у прийнятті непростих рішень.

Я мешкаю за 50 км від Варшави, але дорога до палацу була надзвичайно важкою, адже ми з чоловіком, який мене віз, уже знали, що всі загинули. О 10.30 були в палаці. Тоді я подумала, що це кінець для всіх нас, для нашої політичної сили, на той час я була в ПіС (Право і Справедливість). (Нині Е. Якубяк належить до нового політичного угруповання — Польща є найважливіша (ПЄН), яке створили колишні діячі ПіС, котрі вийшли з цієї партії. — Авт.). Список загиблих був такий довгий і так драматичний... і не лише з числа керівництва нашої партії. У палаці я побачила точний перелік усіх пасажирів, читала його і при кожному прізвищі біль проймав наскрізь, бо у цей момент я вже думала про те, що з тими, хто залишився, з рідними загиблих, бо ми всі приятелювали, знали сім’ї, дітей.

— Як, на вашу думку, змінилося життя Польщі після смоленської катастрофи?

— Частині польського суспільства ця катастрофа (день, місце, і зв’язок з Катинню) напевно допомогла усвідомити, наскільки великої втрати ми зазнали унаслідок катинського злочину 1940 р. Тоді загинуло майже 23 тисячі офіцерів, працівників державного апарату ІІ Речі Посполитої. Це було обезглавлення держави, позбавлення народу інтелігенції, яка була носієм і гарантом його виживання... Думаю, що смоленська катастрофа, звичайно, інша за масштабами, показала і дала фізично відчути нашим співвітчизникам можливість втрати еліти...

— А яке ваше ставлення до Рапорту МАК? Чи довіряєте ви висновкам, що містяться у ньому?

— Це не був добрий рапорт. Бо це документ політичного характеру, який не викликає довіри з точки зору встановлення фактів. Оцінюю рапорт якнайгірше, він був написаний попросту непрофесійно, погано і використаний у політичних цілях, на рівні, який є неприйнятним для цивілізованих країн.

— Якщо подивитись на справу через призму польсько-російських відносин: чи росіяни (влада і суспільство) зрозуміли  бажання поляків розкрити правду про Катинь та вшанувати пам’ять жертв цього та інших злочинів сталінського режиму?

— У людському вимірі Смоленська трагедія зблизила поляків і росіян. Я бачу людей у Смоленську, чую їхні розповіді... Кожна зустріч з росіянами, які приїжджають до Польщі, починається з того, що вони говорять про те, що розуміють масштаби нашої втрати, дивились телебачення, знають, що це була страшна трагедія для нас. Але треба пам’ятати, що слід розрізняти сфери суспільства і влади. Я не маю антиросійських настроїв, але не шаную людей, які хочуть вважатися богами. Співчуваю росіянам, які пережили свій «Курськ», які мусили пережити свій Бєслан, які мусили пережити свою Чечню (тут маю на увазі матерів, які до сьогодні розшукують своїх синів).

— Чи 10 квітня 2011 року вдасться відтворити атмосферу єднання, яка згуртувала поляків рік тому?

— Політики планують це інакше, але я маю надію, що люди переможуть. Політики будують два табори: Право і Справедливість проти Громадянської платформи. Гадаю, що поляки їх здивують, так як здивували нас тим, що відбувалось не лише 10 квітня 2010 року. Тому, думаю, що у завтрашній день потреба бути разом переможе те, що намагаються збудувати політики. Я живу надією і маю глибоку віру, що поляки ніколи не піддаються і що завжди роблять наперекір тим, хто хоче їх використати. Якими б ці політики не були: чи то у комуністичні часи, чи нині. Адже і президентська пара, і всі, хто загинув 10 квітня, заслужили на пам’ять.

Розмову вів Іван КОЗЛОВСЬКИЙ.

Варшава.

Після смоленської трагедії Варшава потопала у прапорцях з чорними стрічками, лампадках та квітах.