Володимир ЯВОРІВСЬКИЙ Найдовша ніч Президента

Знаменитий президентський камін, складений із історичних камінців Поділля, Волині, Слобожанщини, Подніпров’я, Таврії, Буковини, Галичини та Закарпаття, сьогодні не хотів горіти. Відригував їдким димом у очі. Зібраний старим лемком із хутора Соколи під Воловецьким перевалом, він завжди і диминки не пускав у кімнату. Не гоготів, а м’яко облизував полум’ям історичні камінці з фортець, церков, замків, костьолів, оборонних мурів України. Є на «лобі» каміна уламок цеглини з Десятинної церкви. А нині, як сказився, не хоче запалюватися, хоч погода для нього — морозяка на дворі скажений, наче простір між землею і небом зальодянів, здається, взявся суцільною брилою, не розколеш сокирою.

«Даремно Ксеня знервувала дітей, запитала їх: «Вгадайте — буде тато знову Президентом чи ні?» Залишиться! Залишиться ваш татусьо Президентом. А хто ж іще, діти мої, хто іще? Покажіть. Адже татко стільки надбав для нації — ніхто стільки не зміг. Я подав українській отарі всі сигнали, щоб вона прокинулася, щоб ожила. Щоб навчилася розуміти себе і мене. Свого провідника.

Народ таки спромігся на мене, на патріота, кореневу особистість із національної плоті. До цього були партійні швондєри, політичні окупанти, загримовані яничари, які по-шулерському вигравали вибори, смітячи грошвою або беручи посполиту челядь в адміністративні обценьки.

Я подарував нації новітню, національну ідеологію. Я змусив її злізти з печі і стати в коло. «На майдані біля церкви революція іде»... З чабаном поет, звісно, перебрав. Отаман овець... Не варто. Ідеологічне перебільшення на вимогу комуністичному режиму. При моєму президентстві жодному поетові не тицяли пальцем у його рядки. Аж занадто свободи, якою вони не вміють користуватися і тому підленько дзьобають мене та моє, національно свідоме оточення. Мабуть, таки забагато я дав їм свободи. Багацько. Не здатні заковтнути. У наступній каденції буду обачнішим.

Все було б добре, якби не виповзала на мою дорогу і не сичала Кобра! Хто вона без мене? Що вона сама означає? Бліде тло у мене за спиною. Скиртувала б чи силосувала грошву в бізнесі. Хитро дурила б ласих до спідниць податківців...

Це я, дурень, так довірливо і простодушно виніс її на вершину. Підпряг у свого воза, якого спокійно міг тягнути сам. Мій попередник згноїв би, і ніхто не згадав, що була така... така Кобра чи Анаконда — різниця невеличка! Лізе, лізе, мотається під ногами, зчиняючи куряву на моїй дорозі.

Ич, чого захотіла: забрати в уряд, під себе, весь газ. Витурити моїх посередників із системи. А я з чим залишуся? Газ — це президентські прибутки, Кобро. Не лізь! Це — не твоє. Ні, лізе, нищить мого надійного посередника.

Я сказав їй на другий день після інавгурації: «Про газ забудь! Він — мій!» На тому могли б і порозумітися після моєї перемоги. Не почула, зміюка. Огризнулася: «Мені одягати протигаз?» Одягни, одягни! Він тобі до лиця!

Все, виграю вибори і зіпхну на узбіччя. Тоді моя влада буде повною, ніхто не заважатиме мені провести довгождані реформи, держава розквітне. А зловісна тінь Снігурочки в Білому, із штучним люмінесцентним німбиком, Фурії, Кобри, котра дурить посполитий народ, щезне назавжди. На-за-вжди-и зникне! А я — буду! Буду два терміни! А тоді відпочину і знову буду!!! Якщо повалю у небуття цю Химеру в білому хітоні.

Бач, її якийсь бездарний американський журнальчик зарахував до політиків-красунь. А моя Ксеня визначила точніше: «З рогами, замаскованими в пишній зачісці під квітчастою терновою хусткою «а ля сільська молодиця на чужому весіллі» Так сказала Ксеня...

Заметушилися чомусь мої президентські тілоохоронці на посту, в передпокої. Щось їх розсмішило. І стихли.

Цих я також підібрав на вулиці. Привів нав’язливий, липучий, як смола, Черненко, який мене зрадив, негідник, хоч я його зробив і міністром, і губернатором, і від прокуратури захистив, бо був би сів капітально. Але хлопці, приведені ним ще в минулі вибори, трапилися нормальні. Не зрадили. Слухняні і вірні, як собаки, як дворняги.

Юркові після виборів віддам Президентський полк, який треба реформувати докорінно. Міняти форму. Хай муштрує пацанів.

Григорій най оберігає моє Тіло. Воно мені вже не належить. Належить державі. А Душа, Павле? А душа — народові. Отож, хай Грицько стереже. Це — відповідально і почесно... Після перемоги дам обом по ордену «За заслуги». Першого ступеня. Дам. Заслужили».

Я ішла до магазину по хліб і запитала в моєї вчительки, його матері, чи не купити і їм? Оксана Василівна замовила ще й олії. Я несла їм куплене, як золотий скарб. Зайшла у двір, коли Він зливав собі на голову відро криничної води і форкав, як лошачок. Я стояла з хлібом та олією перед ґанком на цементовому п’ятачку. Він мотнув головою, широко розплющив очі і подивився на мене так, ніби вперше побачив усю — від пальців ніг до литок... грудей... шиї.... губів... до кінчиків волосся. Не встигла, не захотіла заховати свої очі, і він схопив їх поглядом.

— Ходімо ввечері до ставка купатися у теплій воді та місячному сяйві, Настуню. Я чекатиму з першої зорі.

Більше нічого не пам’ятаю. Опритомніла дома на сіннику. Щось болісно різонуло під лопатками, ніби хтось скальпелем полосонув. Зойкнула. Відчула, що у тих місцях солодко засвербіло, залоскотало. Ступила на щабель драбини. І відчула — випросталися за моєю спиною маненькі чи то перкалеві, чи й справжні крильця.

Добре, що дома не було матері. (Тата в мене нема; ні, він десь є, але до мене не признається). Вона б мені дала духу за прорване на спині штапельне платтячко, яке купила минулого року. Воно вже куценьке, ««і я мушу стежити, щоб низько не нагинатися... Добре, що мамці дома нема, розносить пошту по Теклівці та по хуторах, пізно повернеться хмільненькою, бо нині пенсійний день, Пригощ.

Крильця змахували самі, без моєї допомоги, їх лоскотав і збуджував вітерець із левади.

«Чого я нервуюся? Все буде добре. У моєму житті, тьху-тьху, щоб не зурочити! — все добре, ангели-охоронці невтомно сидять на моїх плечах. І не просять їсти. В дитинстві топився у ставку за селом. Мене врятувала горбата бабця, що згрібала сіно неподалік. Подала граблі, і я встиг вхопитися за зубець. Витягла. Коли працював на Чернігівщині колгоспним економістом, потрапив у автокатастрофу. Водій Федько загинув, а в мене лише цівка крові виступила на щоці від скляного осколка.

Покійна мама казала, що мене заворожено на життя. Мені треба жити, щоб служити своєму люду, моїм прихильникам і виборцям. Нарешті мають свого Президента. Я повернув їм пам’ять. Про них таки, про них. Яка це була каторга, якби хто знав. Нести важенний Хрест. Тільки при мені про Україну заговорили у світі».

Дерев’яна стіна кабінету завішана старовинними іконами, з яких поглядають на Президента Марія, Ісус, Георгій Побідоносець, Миколай та інші лики святих. Він любить, коли вони дивляться на нього при світлі каміна, тоді завше здається, що вони дуже прихильні до нього, ласкаво заохочують вірити в особливу місію. Та сьогодні не хотів горіти камін, і яскраво світили три старовинні канделябри. Він перехрестився до старезної, кажуть, молився до цієї Божої Матері ще гетьман Іван Виговський під Конотопом. Засвітив перед нею єрусалимську свічку.

Легко змахуючи крильцями, я облетіла всю нашу Теклівку.

...Потовчений іржею бляшаний дах школи... зруйнована церковця з проламаним черепом купола... порослий кропивою стадіон... захаращений залізяччям колгоспний гараж... ферми із порожніми силосними ямами і запахом кислого жому... клуб із заваленою вітром антеною на даху...

О! Наш ставок в сутінках у кінці городів! Левада із копицями сіна! А он і Він! Уже плаває, пірнає, широкими вимахами рук міряє теплу воду. Нікого на ставку. Тільки — Він.

Я поволеньки згортаю крильця і опускаюся на берег, де біліють його майка і шорти. На землі крила мої ще довго тремтять, здригаються, але не набирають вітру, і я краєчком гарячковитої свідомості розумію, що вже не належу собі, а тільки Йому.

Я швиденько роздягаюся. З розгону цибаю у воду, що гулко плеснулася в берег із великими раковими норами.

Він мовчки плив до мене, і вода з його наближенням ставала гарячішою. Я це відчувала і тремтіла від хвилювання. Він пірнув і під водою обійняв мене за стан...

Я не знала інших поцілунків, крім літньо-теплих маминих. А тут — опік, вулканічне провалля, медовий дурман, від якого пішла обертом голова. Небо опинилося під нами, а Теклівка зверху, за зорями.

Його летючі руки ліпили з мого тіла іншу Настуню. Не тутешню, не теклівську, а небесну, покірну і лагідно-тривожну, як вечірній запах матіоли у нас під вікнами....

Ніжно-болюча хвиля пронизала все тіло, щось вибухнуло в мені. З радості чи з розпачу я голосно закричала, чомусь звертаючись до Господа. Павлуньо закрив мої уста поцілунком, і я стихла.

Обезволіла повністю, затискала в кулаках жмутки пахучого сіна. Зорі опустилися низько-низько, до них можна було торкнутися рукою. Вони все наближалися, сліпили, і я закрила очі. Іноді проривалися в свідомість цвіркуни з копиці сіна, зоряний Ківш у небі над моїми очима, репетувала жаба під берегом. Гукала мене мама із двору...

Він кинувся у воду і поплив до протилежного берега. Мене знову кликала мама. Я розняла кулачок, в якому судомно затискала жмуток сіна. Накинула прохолодне й одвільгле платтячко. Засвербіло під лопатками, вилізли крильця, випросталися. Нечутно перелетіла у наш двір.

Задзеленьчав телефон внутрішнього зв’язку. Охоронець:

— Приїхала Людмила Карпівна. Просить, щоб терміново прийняли. Що накажете, пане Президенте?

— Впустіть, — він зиркнув у велике, з різьбленою оправою дзеркало, стріпнув чубом, якого ніби присніжило: красивий я, тільки чомусь сьогодні занадто блідий. Випив «Hennessy ХО» з кавою. Підкинув дров до каміна, хоч той ледве тлів, одригуючи димом. Глибше заправив сорочку в штани.

Людка (єхидні журналюги приліпили їй прізвисько, схрестивши ім’я та по-батькові — «Люд-Кар», що водночас означало «людино-машина») замуркотіла з порога, похитуючи вже не керованим, одвислим пузцем, яке ледве стримувала шкіряна спідниця.

«Скільки землі довкола столиці загребла, — шуганула думка в голові Президента. — Правда, тільки після того, як нас із сестрами та весь наш рід наділила на обох берегах Дніпра та під боком Києва. І челядь нашу наситила земелькою... Хай... Усім вистачить...»

— Треба подумати, пане Президенте. Справи не дуже, Павле... Тобто, все добре... Але може статися по-всякому, і треба нам з тобою бути готовими до всякого. Багато губернаторів вже не беруть слухавку. А ті, що беруть — сопуть, зарані виправдовуються, корчать дурня... Вони вже мають якусь інформацію...

— Дезертирів копанем під задницю наступного дня після перемоги! Я ж не буду зараз, серед ночі, видавати укази...

— Я не про це. Ми з Ксенею все обговорили. Шанси у всіх трьох майже рівні. Змія нашкребла пенсії для всіх без винятку. Платню вчителям, медикам, воякам і міліціонерам. Квартири роздає багатодітним. Купила машини в сільські лікарні. Усі розуміють, Павле, що у світі — смертельна криза, а Кобра перевела Україну через мінне поле. Треба було посилати її у відставку, коли ми з Ксенею казали.

Алігатор готівку вивалив на люмпена в центрі й на заході, а схід ніде не дінеться від його опричників. Вони, якщо програють — підуть з торбами, вони — старці. Їм не можна програти, Павле!

Треба тобі таємно порозумітися з Алігатором. Тільки так ми переможемо Змію! Знаю, як він насолив тобі на попередніх виборах. Сам казав, що Алігатор не опонент, а тяжкий ворог, заклятий... Але ж ти, ставши Президентом, врятував його від політичного похорону. Від нього вже всі спонсори і донори відмовилися. Згадай, як ти опирався, а я таки схилила тебе. І як здорово вийшло: публічно підписали мирову. Світ захоплено дивився на тебе: який великодушний! Переможених не судить...

Аж тепер ти маєш зрозуміти, як ми мудро вчинили, — «Люд-Кар» чомусь перейшла на гарячковитий шепіт, навіть прихилилася до президентського вуха.

— Ти що?! Думаєш, що іде прослушка? Говори по-людськи, — він хотів заспокійливо усміхнутися, але усмішка вийшла якоюсь вичавленою, навіть хижою. — Ну, говори, говори, Людко. Кобрі ми повинні не лише хвоста одрубать і жало викорчувати, а й... — він наче злякався продовження своєї думки, замовк.

— Вчора з ним таємно зустрічалася. Про все домовилися. Головне знешкодити Кобру! А з Алігатором порозуміємося. Ти не знаєш, скільки я для нього і його родини добра зробила. І земельки, і мисливських угідь, і дачних ділянок на Дніпрі, Десні, Стугні, Ірпені, Сіверці... І квартир, і резиденцій... — «Люд-Кар» знала, що зараз йому не до квартир і резиденцій, а все ж простежила, чи не набурмоситься, чи не стане допитуватися, чому без його дозволу. Все гаразд, дивиться на ікону якоїсь Божої Матері. Тут їх багато, не всіх запам’ятаєш.

— Я губернаторам дала вказівку від твого імені: хай скидають голоси Алігатору. Щоб тільки не вона. Тільки не вона! — аж траснула по інкрустованому журнальному столику збабченим білим кулачком. Знала, що це йому сподобається. А більше він нічого і не чутиме.

— А чого мені не сказала? Я — Президент держави, а не ти!

— А ми з Ксенею порадилися і вирішили. Ксеня не помиляється, Павле. Кобра може йти в її майстер-клас.

Взимку Павлунь приїздив на канікули. Я поверталася зі школи, мама розносила пошту по далеких хуторах, ми з любим зачинялися в моїй хаті. Раювали. Отоді й сталося.

Павло появився у Теклівці тільки посеред липня, коли я провалилася у відчай і приховати тяж було неможливо. Приїхав обіднім автобусом із райцентру, але не прийшов до мене. Купався, їздив на батьковому мотоциклі рибалити на Савчині ставки в покинутих хуторах. Ці дні, години, хвилини були для мене суцільним стражданням. Я падала на ліжко і ревіла, впиваючись зубами в подушку. Я була на межі самогубства. Мене стримував лише плід нашої любові, який уже нагадував про себе ніжкою чи ручкою....

Ми зустрілися лише на четвертий день, коли він з рушником через плече пішов купатися до ставка. Довго плавав, я чекала на березі.

— Нічого не розумію, Павличку, — тремтячим голосом прожебоніла я, коли він витерся і, нарешті, помітив мене.

— У мене була практика в колгоспі на Луганщині. Думав, ти давно зробила аборт...

— Чекала твоєї поради, мій коханий, — я підхопила край рушника і допомогла йому витерти спину. Красиву, засмаглу, любу мені спину із великою родимкою на лівій лопатці.

— Порада проста, як клямка у хвіртці: зробити аборт, вчитися, а тоді ми одружимося, Насте, — він витягнувся на вигорілій траві і очима показав, щоб я лягла поруч.

— Вже пізно, Павле. Крім того мама мені заборонила викидати дитину. Ти не переживай. Ніхто в Теклівці не знатиме, що це — від тебе. Так порадила мама. Крім неї в мене нема нікого, Павле. Вона пережила подібне...

Я сказала це і заточилася від нападу нудоти, жалю до себе і до моєї мами, гострого болю в серці і затьмарення в очах. Та мені вистачило сили втриматися на ногах, не розридатися при ньому, ступити на рідну стежку, що веде через город до нашої хати, а далі стежка провела мене за руку аж до порога. Аж тут я дала волю сльозам і крику. Лупцювала мокру від сліз подушку кулаками, кричала до хрипоти, судома зводила мені щелепи і пальці рук.

— А ну перестань зараз же, телице! Порозкошувала — і годі! Добре, що хоч порозкошувала. А тепер — будні. Життя. Я все бачу. І все знаю. Ти повторила мою долю, дочко. Нічим тобі не можу дорікнути. Я любила так само. І всім життям заплатила за те, що пробігла раєм. Здою корову, а ти встань, умийся, напийся свіжого молока і спи. Думай про дитинку. Теклівка тиждень помантачить язики і — замовкне. А рід наш Сиротюків продовжується. Дай, Боже, хлопчика.

— Порчений народ! Порчений і контужений! — застогнав у бік старезних ікон Президент і вимкнув велетенський плазмовий монітор над каміном. Пультом управління пожбурив наосліп, і той, зрекошетивши від Чудотворної Холмської ікони Божої Матері, залетів під білошкірий диван.

У другий тур виходять Алігатор і Кобра! Пропащий народ! Навіки пропащий! Пішов на манівці — за Коброю та Алігатором. І вона може всістися на мій трон. Наступного дня перехопить «газові гроші», бо це — президентський бізнес. Звільнить моїх міністрів і губернаторів, прокурорів і послів. Алігатор не обтяжений освітою та комплексами інтелектуала. І це добре. З ним можна домовитися. Він мусить розуміти, що я його свого часу помилував, хоч багато хто з його оточення не лише був готовий відректися від нього, а й дати свідчення прокуратурі... В нього скирти дурних доларів, солдафонський характер і баракова дисципліна команди. Це не мої «вишивані патрійоти», яких я повитягував з лайна, зробив революціонерами, вигнав на майдани, дав гучні імена, а вони покинули мене, порозповзалися по кущах чи поховалися під широку спідницю Кобри. Через вас усіх Україна знову в небезпеці! Кобра таки може вирвати владу. І все те, що додається до влади. А додається багато. Слава. Багатство. Місце в історії. У боротьбі за перемогу вона одержима, стожильна і страшна. На другорядних ролях навіть дуже корисна. Але ж рветься на Головну, на мою.

Наступного дня, вранці я стояла біля Президентської брами з квітами і написом на білому аркуші «ТЕКЛІВКА». Довго стояла.

Заблимала холодно-синім світлом перша машина. Я подалася вперед, підняла догори руки з квітами і написом. Щосили заусміхалася. Але вервечка машин летіла повз мене, і я кинула квіти на чорного «Мерседеса», в якому, як мені ввиділось, сидів Павлуньо. Президент. Мене схопили під пахви міцні дядьки, заламали руки і відтягли вбік. Заштовхали в кімнату, обшукали, грубими п’ястуками шастаючи по мені.

Полегшено зітхнули. Ще раз переповіла: сусідка, подруга дитинства. Він мене добре знає. Хочу попросити помилування для мого чоловіка. Дочка Яся вступала до культосвітнього училища. Чоловік дав у конверті тисячу рублів викладачеві, що мав приймати іспити. За ним стежили. Отак Антось потрапив до тюряги. Увечері мене відпустили. Сказали, щоб завтра принесла заяву до Президента. Він розгляне і прийме вірне рішення згідно закону.

Всю ніч на вокзалі я писала Павлові листа в шкільному зошиті. Нагадувала йому про тепле молоко від Майки, про ставок у кінці городів, про наш знаменитий танець у клубі. Дякувала, що він, як сусід, дав гроші моїй (я не написала нашій, не написала!) Ясі на ранець і кеди. За все йому дякувала. Я навіть збрехала, що часто кладу квіти на могилу його батька і матері. Не часто, іноді. На могилу дідуся і бабусі моєї Ясочки.

До Президента була величезна черга. Я вже знала, що він дуже зайнятий, але йому передадуть мого листа. Під обід сіра з лиця молодиця, висунувши з віконечка руки, обвиті синюшними жилами, взяла мій зошит. Хотіла пояснити, хто я така. Але вона вдарила замашний штампик, ніби випекла тавро на моєму зверненні. Кинула зошит на купу інших листів. Видала квитанцію, що взято на облік.

— Наступний заявник!

Тільки не Кобра! Тільки не вона! — Павло манжетом сорочки зачепив охололу каву, заливши кілька ще не підписаних указів на журнальному інкрустованому столику. Порожня чашечка скотилася на килим і не розбилася. Він зозла наступив на неї черевиком і розчавив. На щастя!

Відповіла на прохання помилувати мого Антося якась жіночка, К. Ф. Кудряшова: мовляв, хабарники повинні відбувати весь строк, бо іде боротьба з корупцією. К. Ф. Кудряшова не читала або не зрозуміла моєї заяви. Мій Антось мусить бути у неволі майже п’ять років.

А зараз, на день перевиборів Президента, йому залишилося відсидіти ще дев’ятнадцять днів. І — випустять.

Проголосувала за Павлуню. Хай керує.

Ще-Президент під’їхав до воріт своєї дачі на хуторі. Защебетав урядовий телефон у машині. Кому там не спиться?

— Шановний пане Президенте! Це з департаменту аналізу виборчих процесів вашого штабу Адріана Лишко. Ви просили результат із Теклівки. На жаль... на превеликий жаль, пане Президенте... Один голос.