Читачам нашої газети голова апеляційного суду Волинської області, заслужений юрист України, кандидат юридичних наук Петро Філюк (на знімку) відомий за кількома принциповими публікаціями, які стосувалися судової реформи. Позиція правника тоді знайшла підтримку в багатьох колег. 11 квітня Петро Тодосійович прийматиме вітання з нагоди піввікового ювілею.

 

Спасибі дільничному за долю

Спочатку зорі, як то кажуть, не показували Петру Філюку на суддівську мантію. Народився він у селі Залухів Ратнівського району, звідкіля до Луцька майже 180 кілометрів, у селянській сім’ї. Та й у біографії батька була одна відмітина, яка могла зашкодити сину. За участь у так званій «націоналістичній банді» він був засуджений до десяти років позбавлення волі. Майже повністю відбув їх у сталінських таборах. Здав енкаведистам Тодося Філюка той само чоловік, який і привів його в боївку. Таких випадків на Волині було чимало. Оскільки батько нічим себе не заплямував, то вже 1961 року його реабілітували.

Коли після армії потрібно було вступати до Харківського юридичного інституту, то направлення Петру Філюку давало обласне управління внутрішніх справ. Така тоді була обов’язкова вимога. Первинні документи готував дільничний інспектор Володимир Бляшук. Він написав довідку, що сім’я благополучна, що все там відповідає необхідним вимогам. Йому зробили зауваження, що, мовляв, батько майбутнього абітурієнта раніше був судимий за політичними статтями. Однак дільничний інспектор, добре знаючи цю історію, відмовився переписувати довідку: мовляв, знаю Філюків як чесних людей. Начальником Ратнівського райвідділу на той час був Павло Ковч. Він теж телефонував у кадри, прохав, щоб прийняли документи. Про всі ці нюанси своєї долі Петро Філюк дізнався вже після закінчення інституту.

До Волинського обласного управління внутрішніх справ прийшов лише за три дні до того, як потрібно було виходити на роботу. Тут йому пощастило. Саме на той час із Луцького міськвідділу в обласний апарат забрали двох слідчих. Тих випускників, які приїхали раніше, відправили в райони. Так почав працювати слідчим.

— Спочатку, — пригадує Філюк, — дуже важко було. Начальник слідчого відділу Бондаревський навіть казав, що з мене не вийде слідчого. Чомусь таке перше враження склалося у нього про молодого спеціаліста. Це боляче вразило моє самолюбство і десь через рік мій портрет уже був на дошці пошани. Хоч я цього не прагнув. І нині із вдячністю згадую досвідчених слідчих Леоніда Комара, Ростислава Демидюка, які стали для мене хорошими наставниками.

Депутат — без дачі, суддя — без голосів

У 1990 році Петра Філюка обрали народним суддею Луцького районного суду. Пропрацював у районному судді тринадцять років, із них одинадцять — головою суду.

Колеги, які працювали з Петром Філюком у районному суді, відзначають таку його хорошу рису керівника, як вміння підставити плече. Наприклад, суддя переходить на інше місце роботи. Раніше всі нерозглянуті справи, що залишись після того судді, як правило, передавали тому, хто приходив. Петро Тодосьович робив навпаки: все, що залишалося, забирав собі, а новий суддя отримував нові справи. Тобто робив усе, щоб новий суддя починав з чистого листка, а не з чужих помилок.

Мені запам’яталася одна хоч і не резонансна, проте вельми показна справа середини 1990-х років. Один із народних депутатів судився із власником суміжної з ним дачної ділянки. Звернувся до суду з позовом у його інтересах, власне, прокурор області. Позов був по-людському ниций: відібрати в сусіда шматок землі і долучити до свого. Сили відверто нерівні: народний депутат, прокурор області і звичайний, необізнаний з тонкощами юриспруденції трудівник. Як поведе себе в такій ситуації головуючий у справі? До честі Петра Філюка, він вміло провів цей процес і залишив ні з чим високого державного мужа. Рішення пройшло всі інстанції. Щоправда, така принциповість коштувала Петру Тодосійовичу втрачених нервових клітин. Коли незабаром на Верховній Раді України постало питання про безстрокове обрання його суддею, «скривджений» депутат усе зробив, щоб рішення по Філюку не пройшло. Лише на повторному голосуванні його кандидатура отримала необхідну кількість голосів.

Виконроб з дипломом юриста

У 2003 році голова апеляційного суду Сергій Кіпень, який уже був пенсійного віку, рекомендував Петра Філюка своїм  наступником. Можливо тому, що бачив у ньому не лише юриста, а й умілого господарника і керівника. Так, 3 квітня 2003 року Петра Філюка безстроково обирають суддею апеляційного суду Волинської області, а через якийсь час призначають першим заступником голови. 30 вересня 2004 року Президент України Леонід Кучма підписує Указ про призначення Петра Філюка головою апеляційного суду Волинської області.

У ті роки дуже гостро стояло питання умов праці для працівників суду. Не вистачало кабінетів, залів судових засідань, бракувало меблів... Тісно було не лише працівникам установи, а й відвідувачам. Тим часом суду передали приміщення колишнього банку «Україна», що на вулиці Червоного Хреста. Потрібно було його переобладнувати.

— Я розумів: раз є довіра, треба її виправдовувати не словами, а справами, — пригадує Петро Тодосьович перші місяці перебування на новій посаді. — Знав, що всі чекають від мене створення умов для роботи суддів. Мені ніхто про це не казав, але це малося на увазі. У липні 2005 року, коли ми розкидали дах цього приміщення, всі думали про мене як про якогось самовбивцю. Адже розкриваємо на зиму приміщення. Стою на даху: все розбито, вікна, двері вийнято, нічого немає, тільки одні стіни і плити перекриття. Допомоги нема від кого чекав. Треба було зціпити зуби і мовчки робити те, що від тебе очікують. А вже в лютому ми слухали в новому приміщенні першу справу. Приїжджав на відкриття тодішній Голова Верховного Суду України Василь Тимофійович Маляренко. Потім мені ще два роки ця будова снилася. Хто будував хату, той знає, що це таке. А зробити три тисячі квадратних метрів?!

Хай тебе оцінять люди

Справ тоді Петро Філюк не слухав.

— У декого із працівників суду, особливо в тих, хто потайки заздрив моєму стрімкому кар’єрному росту, склалася думка: будівельник у нас є. Тож потім, коли вже облаштували всі приміщення, мені потрібно було показати: суддя я чи ні, та чи здатний слухати складні справи, — згадує голова.

Саме під його головуванням розглядалися справи про звірячу розправу над чотирма членами сім’ї офіцера ДАІ Довжика, про вбивство священнослужителя із села Білосток... Справи досить складні, неординарні. Беручи їх до розгляду, Петро Філюк діяв за принципом: якщо не знаєш, як вчинити, то роби за законом та совістю.

— Люди нерідко ображаються, що не всі судді переживають за ситуацію, яку розглядають, — ділиться своїми роздумами мій співрозмовник. — Проте суддя не повинен приймати чийсь бік. Він має бути неупередженим та безстороннім, вивчити та проаналізувати спір та постановити законне і справедливе рішення. Хіба можна виносити рішення, якщо ти в ньому невпевнений? За більш як 20 років роботи в суді я за всі свої рішення спокійний. Немає в мене такого тягаря, що десь щось зробив не-

правильно. Тому можу виїхати до будь-якого населеного пункту, в місті вийти будь-куди в будь-який час... Найкращий показник твоєї роботи — це думка людей. А вони знають все. Мені не соромно вийти до людей, не соромно бути в тому селі, де народився... Оце найважливіше, що ти внутрішньо спокійний.

Трускавець — не для мене

Попри всю суворість своєї професії Петро Філюк — натура романтична. Залюбки їде за 180 кілометрів у своє рідне село Залухів, де народився, де живуть його батьки Тодось Павлович і Тетяна Федорівна. Охоче розповідає про свого діда Павла, від якого почерпнув багато житейських мудрощів. Досі згадує, як дід міг по кілька годин розповідати різні історії, в які потрапляв за свій довгий вік. Діду і батьку завдячує своїм господарським хистом. Уміє сам все робити: косити, орати, доглядати за садом.

Найбільше не любить марнувати час. Телесеріали, футбол — це теж не його. Жартома каже, що якби йому сказали їхати на 24 дні до Трускавця, то заплатив би комусь, щоб відлежав замість нього на курорті, а сам би зайнявся якоюсь корисною справою біля дому. Його обійстя вразило своїми ошатністю і порядком навіть одного з колишніх голів облдержадміністрації, який вирішив подивитися, як живе голова апеляційного суду. Наступного дня привіз у гості й зятя. Сказав йому: дивися і роби так само.

Тримає Петро Тодосьовича курей, кролів, доглядає городину. Посадив біля хати невеличкий лісок. І в день нашої зустрічі пригощав мене березовим соком із дерев, що сам виростив. На запитання, ким би став, якби не був суддею, жартома відповів: «Шумським. Займався б сільським господарством. Це моє, я розуміюся на цьому». Поясню читачам: Шумський — керівник найкращого в області сільгосппідприємства, добрий приятель Петра Тодосійовича.

Слухаючи найголовнішого суддю області, дивуюся: фахівець, який стежить за кожною буквою закону, так палко любить землю і працює на ній. Людина, переконаний він, повинна бути близькою до природи, любити і берегти її. Книжки — теж одне із захоплень Петра Філюка. Тут він свій вільний час ділить так: сонечко — працюй фізично, гірша погода — читай.

— Запитують: ти що, голодний, тобі що, курей треба? — посміхається господар суддівського кабінету. — Мені потрібно. Син Андрій хоч і студент, але приїде перед Пасхою і ми будемо з ним садити картоплю. Він повинен знати, звідкіля що росте. Найкращий учитель — твоє життя. Знаю, що сини Петро і Андрій ніколи дерева не зламають, тому що вони їх самі посадили. З дружиною ми познайомилися в Харкові. Олена за фахом — інженер громадського харчування. Нині має приватну справу. У нас не заведено вести розмову про роботу вдома. Немає навіть на думці, щоб хтось через членів сім’ї свої питання вирішував. Треба бути людьми. І немає значення, хто ти, яка твоя посада. Усі ми грішні на цій землі. Май своє ім’я, бо ти його не купиш. Пам’ятай: на тебе дивляться люди.

P.S. Колектив «Голосу України» щиро вітає Петра Тодосійовича з ювілеєм і бажає йому доброго настрою, здійснення найзаповітніших мрій, щирих друзів, а також приємних хвилин спілкування з природою.

Фото із сімейного архіву Філюків.

 

Петро Філюк із батьком Тодосьом Павловичем та мамою Тетяною Федорівною біля своєї дитячої колиски.