Душу мою обсіли тривожні думки. Пече мене стан української мови. Закриваються українські школи (надумано — мовляв, нечисленні), ліквідовується наша мова на екзаменах в багатьох вишах та при складанні кандмінімуму.
Телебачення стало рупором нашого північного сусіда. Дуже войовниче проти українства налаштована православна церква Московського патріархату — оплот «русского мира». На посадових вершинах держави сидять люди з антиукраїнськими настроями, які не лише не вміють розмовляти державною мовою, а й демонстративно не хочуть цього робити.
Я б’ю у дзвін тривоги, щоб почули і ви, наші читачі.
Я звичайний поет. Мене не допускають до творення правових указів та рішень. Я використовую те, що мені дав Бог. І гадаю, що моя пісня, мій віршований рядок теж можуть огорнути людей вогнем єднання в захисті рідного слова.
Хоча наша рідна пісня є неформатом для телевізійних чиновників та режисерів великих сценічних концертів, я все ж намагаюсь, щоб вона таки десь прозвучала — якщо не на Національному, то на міському радіо, на фестивалі, в районному чи сільському клубі. Хай це бажання об’єднає не лише поетів-піснярів і артистів, а й поетів-ліриків, письменників-публіцистів, всіх патріотично налаштованих людей України. Станьмо на захист нашої мови, на її розвій у всіх сферах нашого буття.
Для себе я виробив кілька правил поведінки. Хочу поділитись. Перше — зі всіма і завжди намагаюсь розмовляти вишуканою (в міру уміння) українською мовою, розмовляти з усмішкою, з добротою в очах, не вступаючи в сварку чи суперечки. Може, хтось почує і подумає: дивись, як він гарно розмовляє, яка позитивна енергетика звучить в його словах і поведінці. А чого б і нам не взяти з нього приклад?
Ми дуже посварені між собою. Іноді дрібниці переростають у непереборну проблему. Ось друге правило: коли щось погане хочеш сказати про свого ближнього — краще промовч. І так газети, телепередачі, наукові трактати заповнені трутою слів, що намагаються показати українців як людей другого сорту, котрі неспроможні зробити щось велике і ще не доросли до самостійності та державності. Цілі загони недругів України розкручують ці лжетворення, щоб в них повірив не лише світ, але й ми самі. Будьмо хитріші і обачніші.
Серед здавалося б національно наснаженого загалу є, на жаль, багато провокаторів (кажу це без лапок). Чи то куплених за гроші, чи вроджених іуд. Найкраща боротьба з ними — уміти їх не помічати, не реагувати на їх «собаче завивання». Вони втішаються, коли ми нервуємо, підвищуємо голос, намагаємось виправдатись. Не треба. Коли ми їх не помічаємо, їхні провокації стають безсилими, немічними.
Іще... Пам’ятайте, що Україна буде такою, якою буде її народ. А її народ — це нинішні діти. Їх треба виховувати, їм треба допомагати ставати справжніми людьми. Бездуховність — це великий наш ворог. Більше буваймо в школах, зустрічаймось із молоддю в бібліотеках, ходімо на уроки. Не чекаючи запрошень, самі знаходьмо можливість зустрічатись з учнями та студентами.
Не секрет, що часто навіть ті учні, які ходять в українські школи, в родинах розмовляють російською. На зустрічі в одній із київських гімназій, де учні відкрили свої юні серця прочитаним мною поетичним рядкам, я запропонував, щоб самі учні були ініціаторами українізації в їхніх родинах. Приходьте зі школи і почніть розмовляти українською. Напишіть мамі вітальну листівочку теж українською, запропонуйте татові прочитати книжку, написану українським письменником. Батьки люблять своїх дітей. І ця ініціатива може бути підтримана.
В нас зменшилась кількість інтелігенції. Її острівці в морі бездуховності — це сільські вчителі. Підтримайте їх, якщо не матеріально, то хоч духовно: подаруйте свою книжку, передплатіть українську газету... Бо саме в їхніх руках — зелені паростки України.
Ми живемо в жорстокий і немилосердний час. В його скаламученому потоці виживає лише той, хто має сильну волю, наполегливість, свої духовні пріоритети.
Останні роки показали: у нас щирих друзів дуже мало, а ворогів — сила-силенна. Нас хочуть роз’єднати, посварити, відвернути нашу увагу від насущних проблем, перекинувши погляд на щось дріб’язкове. Певно, саме для цього закликано до України під благородною вивіскою «Свобода слова» чужих політичних шоуменів Шустера, Кисельова та подібних до них. Хоч одна їхня передача сприяла нашому єднанню? Твердо кажу — ні! Та й що це за передачі для українців, які ведуться не українською мовою?
В мене є найвищі цінності — здоров’я (хочу ще трохи пожити), благополуччя дітей... і моя українська мова. Вона — це моє повітря, вода та їжа, без яких я не можу жити. Для мене — боротися за мову — значить боротися за життя. У цій боротьбі я шукаю спільників. Впевнений: вони є, і хочеться, щоб їх було багато.
Вадим КРИЩЕНКО,поет-пісняр,народний артист України.
