В колекції хмельниччанина Володимира Мислицького — десятки унікальних народних духових інструментів
Володимир запихає за пояс дудки, сопілки, сурми, роги, вішає через плече волинку, бере до рук пилку... Це не просто показ експонатів колекції — а підготовка до виступу. «Німих» муляжів у нього немає. Друзі жартують: якби Володя взяв до рук простого дрючка — і той заграв би. Серед його інструментів є такі, що їх, може, й у всій Україні ніде не зустрінеш.
Любов до духових інструментів прийшла до Володимира з роками. А починалось усе з баяна. Сільський хлопчина так показав себе на вступних іспитах, що його взяли одразу на другий курс Хмельницького музучилища. Він марив кар’єрою музиканта, хоча батько казав: «Мій тато грав — нічого не мав, я грав — не мав. І ти не матимеш. А от якби механіком став...»
Втім, в армії його взяли не до військового оркестру, а в десантні війська. Про руки музиканта-віртуоза довелось забути. У десантника мають бути чавунні кулаки. Сьогодні на це Володимир дивиться філософськи: якщо маєш грати — гратимеш.
Після армії закінчив училище, потім грав у духовому оркестрі Академії прикордонних військ та у Хмельницькому муніципальному духовому оркестрі. Може, й не думав би про сольну кар’єру, якби не зустрівся з солістом облфілармонії Володимиром Штепою. Той був закоханий у старовинні народні інструменти, вивчав секрети гри на них. І все шкодував, що немає у нього послідовника. Аж поки не з’явився Мислицький.
Володя став достойним учнем. Взявся за інструменти, про які раніше й не чув — кавал, тилинку, фуяр, двохденцівку, кувику... А вчитель познайомив зі старими майстрами, що не забули, як усе це зробити. У них і замовив перші інструменти для своєї колекції.
Родина Володимира не розкошувала, але на інструментах він не економив. Щось замовляв майстрам, щось купував на ринках та в антикварів, а щось діставалося в дарунок. Колекцію народних інструментів доповнили старовинні духові та струнні інструменти.
— Ось труба ще з царського військового оркестру, тут навіть спеціальне клеймо є, — показує він. — Уявіть, вона не лише на балах грала, а й кликала в атаку!
Тромбон, якому понад сто років, подарував емігрант із Канади. А про скрипку, зроблену ще у 1876 році на знаменитій музичній фабриці Циммермана, ціла легенда є. Кажуть, скрипаль веселив компанію батька Махна. За радянської влади господар не грав, а скрипку сховав у скрині, відчиняти яку нікому не дозволяв. Зробили це аж після того, як він помер. Тоді й зазвучала скрипка, що мовчала ледь не сотню літ.
Інша історія — з вірменським дудуком. Володимир почув дивовижний голос цього інструмента на гастролях. Попросив і собі виготовити дудук. Зробили, а як передати? Адже такий інструмент — народна цінність, її непросто вивезти за кордон.
Фраза Маяковського про ноктюрн на флейті водостічних труб — не лише поетичний образ. Інструмент, що отримав назву ребро-баритон, із тих самих труб Володимир таки зробив, і тепер він звучить майже на кожному виступі.
Нині Володимир служить в окремому полку спецпризначення. Отже, десантна підготовка не була марною. Та це не заважає йому залишатись музикантом. Разом із фольклорним колективом «Юність Поділля», народним ансамблем танцю «Поділля» він побував на багатьох міжнародних фестивалях по всій Європі. Запрошують сопілкаря і на українські фестивалі. Як не прикро, а давні українські інструменти нині — справжня екзотика.
— Що ж дивного, — каже Володимир. — Майстрів, які знали секрети виготовлення таких інструментів, вже майже немає. Композитори не пишуть для них мелодій. Та й багато хто з музикантів вважає ріжок чи сопілку не справжнім музінструментом, а пастушою забавкою. То де ж візьмуться віртуози?
Гра ж на цих дудочках, рогах та сурмах — не така й проста: немає ні струн, ні клавіш, а то й звичних для сопілки отворів. Тут справді душею треба заграти. Володимир каже, що дудук лежав у нього п’ять років, поки він наважився щось на ньому виконати. Навіть на батьківщині дудука вже не так багато музикантів, що володіють цим інструментом.
— А з трембітами якось не склалось, — жартує Володимир. — Цьому інструменту в кімнатах тісно. Щоб пролунав голос трембіти, її спочатку треба кілька днів замочувати у річці.
Та й будь-якому інструменту із колекції Мислицького у хаті тісно. От і намагається їх володар грати всім і всюди. А недавно він разом із обласним науково-методичним центром культури і мистецтва видав брошуру, де представив частину своїх інструментів. Організувати сольний концерт, виступити на великій сцені — непросто. То нехай хоч книжки розкажуть про прадавні інструменти. Поки про них є кому розповідати.
Хмельницький.
Фото автора.