Україна і Сербія: погляд у майбутнє з позиції історії

Ще ніколи міжнародні відносини не відігравали такої ролі в житті кожної держави, як це відбувається сьогодні. Марксове визначення їх як «вторинних», «третинних», думаю, варто переосмислити. У складній системі універсальних, регіональних, партикулярних, локальних відносин двосторонні взаємини відіграють чи не визначальну роль. За їх відсутності не можна розбудувати належним чином ні регіональні відносини, ні визначитися зі своїм місцем в універсальних системах міждержавних і недержавних стосунків. Саме тому кожна країна сьогодні, як ніколи, плекає свої двосторонні відносини, звертає увагу на позитивне і негативне в їхній історії; визначає нові плани й можливості на перспективу.

Україна в цьому сенсі не є винятком. Ми сподіваємося на наших друзів і зближуємося з ними, аби піднести наші відносини до рівня братерських; ми звертаємося до тих, з ким не мали взаємин раніше, щоб розвивати їх на дружньому рівні, а якщо з’являється у когось бажання нас просто використати, пробуємо переконати, що такі відносини не для нас, що це вчорашній рівень співробітництва, до якого краще не повертатися.

Українсько-сербські взаємини в цьому контексті мають свої особливості та переваги. Не багато таких народів, як сербський, з яким український народ має таку глибоку історію взаємостосунків. Ми не мали спільних кордонів, але мали багато спільного в нашій культурі, слов’янській ідеології, в наших звичаях. У наших відносинах дуже мало було міждержавних елементів, але наші народи завжди жили життям родичів, які походять від одних батьків. Наша історія — історія індивідуальних, сімейних, колективних, інших суспільних відносин на різних рівнях і з різних напрямів: мови і літератури, мистецтва і театру, науки і освіти. Паростки наших добрих взаємин проростали навіть там і тоді, де і коли правителі над нами не були в цьому зацікавлені.

Найдавніші контакти між українцями та сербами сягають праслов’янських часів. Чимало дослідників історії сербів говорять про їхню прабатьківщину, яка розташовувалася на території сучасної Західної України. Але тут важливо говорити не так про прадавню спільність кордонів між нашими народами, чи точніше тими племенами, на етнічній основі яких вони формувалися, як про те, що ми мали (і це вже науково доведено) спільні духовні, культурні, мовні, правові, загалом історичні цінності й надбання.

Наші народи, вже позбавлені спільних кордонів, закріплювали свої майже тотожні устремління розвитку, коли в одного з’являлася «Руська правда», а в іншого — «Законник Стефана Душана» (прийнятий на два століття пізніше).

Скажімо, в «Законнику» йдеться в п. 54: «І якщо серб вилає властеля (володар, феодал), хай заплатить 100 перперів»; у «Руській правді»: в п. 4 (Коротка редакція) йдеться про те саме, тільки платити треба було в іншій валюті — «то 12 гривен за образу». Або така норма «Руської правди», яка і сьогодні актуальна для національних судових систем, і яка так сформульована в «Законнику Стефана Душана»: «п. 84 Хай не буде ніяких судових оплат, ні за котел ( вид ордалії), ні за виправдання; виправданий не дає суддям ніякої оплати за виправдання; оплати за поруку хай не буде на суді, (рівно як і хай не допускається) наклепу, ні самочинства, а лише хай судяться згідно закону» і т. д.

Скептик-правознавець може сказати: пояснити таку подібність не важко — типові відносини породжують типові норми. Так, подібне можемо знайти і у варварських правдах більш раннього періоду, як тільки відповідні народи досягли такого рівня розвитку: «Вестготській» (видана в 654 р. королем Реккесвінтом), «Салічній» (складена в кінці V — початку VІ ст., побутує думка, що за ініціативою Хлодвіга І), «Рипуарській» (створена в VІ—VІІ століттях, але вважається, що основна частина напрацьована за період короля Дагоберта, 629—639 роки) та ін. Все це так, але давайте уважно порівняємо «Руську правду» і «Законник Стефана Душана», і хочеться, перефразувавши поета, сказати: «Тут один дух, тут братами-слов’янами пахне».

Не потрібно витрачати багато зусиль, щоб зрозуміти: історії наших народів мають дуже багато спільного. Різницю можна знайти хіба що в часі та певних аспектах розвитку. У сербів легендарні князі-жупани Властимир (836 — 843 роки) і Петро Гойнікович (892 — 917 роки), які взяли курс на об’єднання сербських племен; у нас ту саму мету поставили перед собою не менш легендарні для нас князі Аскольд (? — 882 р.), Дір (? — 882 р.) і Олег (? — 912 р.), для яких метою життя було об’єднання східнослов’янських племен. У сербів Стефан Немань (1165 — 1195 роки) перетворив Сербію на велику державу, у нас цього добився Володимир Великий (980 — 1015 роки). Вони мають свого талановитого законодавця і державного діяча — Стефана Душана (близько 1308 — 1355 роки), ми пишаємося Ярославом Мудрим (1019 — 1054 роки). Навіть сумні сторінки історії нагадують нам про спільність. У них після смерті Стефана Душана царство почало розпадатися на уділи, у нас після смерті Ярослава Мудрого почався поділ Руських земель. Ці процеси ослаблювали країни, роблячи їх малопридатними до оборони. На сербів пішли турки-османи, ми потрапили під татаро-монгольське іго.

Спільність доброго і поганого в наших історіях не слід сприймати тільки як звичайну паралельність, позбавлену спільних зв’язків. Українська і сербська історії свідчать про протилежне. Понад тисячолітня історія наших народів показує їх постійне прагнення один до одного, намагання будувати взаємні відносини та співпрацю.

Звичайно, в період відсутності незалежної державності важко здійснювати пряме співробітництво. Але на ринках Стародавнього Києва не дивно було зустріти серба-купця, як і в Сербії купців з України. Релігійні та культурні контакти між нашими народами почали зростати в ХІV й наступних століттях, хоч давалися важко, нерідко з трагічними результатами. Ще в ХVІІ столітті за контакти між нами доводилося платити життям. Ми пам’ятаємо про зустріч на початку 1654 року сербського патріарха Гавриїла з Б. Хмельницьким на українській землі, як і те, що після повернення на батьківщину його стратили турецькі власті.

У реєстрі Війська Запорозького зустрічаємо чимало сербів. Б. Хмельницький направляв до сербів своїх ченців з тим, щоб вони закликали їх та інших слов’ян підніматися на повстання. Знову ж таки документи свідчать: Стамбульський султан, який пережив кризу у венеціанській війні, страшенно нервував після поінформування про зв’язки сербів та інших поневолених ним народів з українським гетьманом.

Дипломатичні джерела періоду Б. Хмельницького свідчать про те, що серби вели перемовини з ним на предмет війни Війська Запорозького з «турецьким царем». Самі вони допомагали нам у визвольній боротьбі українського народу середини ХVІІ століття. З цього приводу історик українського козацтва Д. Яворницький зазначав, що серби, як й інші представники слов’янських народів, своїм перебуванням на Січі підкреслювали той факт, що сила всіх слов’ян — в єдності між собою.

Не гірші були стосунки із сербами і в наступників Б. Хмельницького. Сербських воїнів підносили до когорти найвідданіших козаків гетьмана І. Виговського, який у 1658 році призначив брацлавським полковником їхнього ватажка Івана Сербина. Чимало осіб сербського походження було і в почті Ю. Хмельницького.

У період гетьманату Данила Апостола мова вже йде про формування спільних україно-сербських полків. Історичні матеріали свідчать, що в 1727 році в Україні у складі гусарського полку були серби і вони воювали проти турків у війні 1735—1739 років, разом із українцями вони брали Акерман 1770 року, а у війні з турками 1768—1774 років воювали в так званих гусарських полках: Охтирському, Сербському і Харківському.

Утім, співробітництво українців із сербами не було однобічним. Наші співвітчизники намагалися посильно допомагати сербським братам в їхній боротьбі з османами. Особливо у цьому напрямі активною була українська церква.

Керуючись прагненнями сербського народу, митрополит Київський Іова Борецький закликав у 1625 році створити антитурецьку лігу європейських народів, щоб звільнити болгар, сербів, інші балканські народи від турецького ярма. На прохання сербських діячів церкви, та й за власною ініціативою, українські діячі освіти і культури виїжджали до Сербії вчителювати, займатися малярством, релігійним проповідництвом. Організовані з їхньою допомогою школи перетворювалися на своєрідні культурно-освітні центри. Тісні взаємини підтримувалися завдяки особистим контактам сербських митрополитів (М. Петровича, В. Йовановича та ін.) із Києво-Могилянською академією, яка не тільки допомагала в організації шкіл, а й відправляла кваліфікованих педагогів, підручники, релігійні твори церковнослов’янською мовою та ін.

Такі контакти двох народів спричинили різкий супротив і в їхніх окупантів, і в агресивно налаштованих сусідів.

Україна, з огляду на її географічного розташування, була, умовно кажучи, посередницею співробітництва східноєвропейських народів із балканськими слов’янами. Боротьба українських козаків із кримськими татарами і турками, якщо й не була переможною, то до певної міри відволікала останніх від жорсткішого поневолення балканських народів. Звичайно, це не проходило просто так, а досить часто ставало причиною набігів на українські землі. Не в кращій ситуації були й серби, визвольна боротьба яких спричинила ще агресивнішу протидію, змушуючи їх до еміграції. Українська земля завжди радо приймала сербських патріотів. Їм не тільки виділяли добрі наділи для забудови, а й надавали необхідні будівельні матеріали, вкрай необхідні речі для облаштування, виплачували оклади згідно із чином, встановлювали пільгові строки з оподаткування.

Оскільки це був час, коли українські поселення перебували в напіввоєнному стані, коли в будь-який момент можна було чекати агресора у своїх степах, то й формували вони свої напіввоєнні поселення. Дуже швидко звикли до такого режиму і сербські іммігранти. Переселившись в Україну, серби формували свої гусарські полки (наприклад, у 1728 році в місті Торі, тепер Слов’янськ), а такі з них, як Панта Божич, І. Албанез, М. Мілорадович та інші, керували навіть полками Війська Запорозького і за добру службу одержували від гетьмана І. Скоропадського у власність села. В 50-ті роки ХVІІІ століття таке переселення сербів в Україну вже набуло масового характеру. Скажімо, в 1751 році тільки з Австрії переселилися в Україну 419 осіб, наступного року їх прибуло ще кілька сотень. Вони утворювали поселення, яким давали свої назви: Нова Сербія, Слов’яно-Сербія та ін. Як стверджують дослідники, лише в Слов’яно-Сербії на 1764 рік кількість таких переселенців сягала 10 тисяч осіб.

Сербські роди міцно вкорінювалися в Україні і ставали такими само правителями, як і місцеві. Наприклад, з роду Мілорадовичів Україна знає своїх генералів, очільників величезних територіальних намісництв (наприклад, Чернігівського), губернаторів, генеральних суддів, провідників дворянства, видатних вчених. На жаль, царська Росія після знищення Війська Запорозького в такий само спосіб ліквідувала і сербські поселення, штучно перемішавши їх новими поселенцями, в тому числі німцями, шведами та ін.

Поряд із переселенням в Україну сербських учасників війн проти Туреччини та Австрії, сюди рушили й сербські купці. Митні книги України свідчать, що вони провозили через митниці в Василькові, Трипіллі, Безрадичах, Мотовилівці та ін. здебільшого дьоготь, вина, сінокісні коси, а купували ліс, інші товари. Вони створювали свої торговельні контори в Ніжині, Полтаві, Миргороді та інших українських містах. Такі контори (деякі сягали кількох десятків купців) організовували торгівлю чавуном, металевим посудом, цвяхами, мануфактурними товарами, худобою; ввозили в Україну бавовняний папір, вовну, прянощі, бакалію.

Найбільш успішно й ефективно розвивалися наші культурні зв’язки, які своїми початками сягають Х—ХІ століть.

Тут можна вказати на створення у 1246 році сербським монахом Доменіаном своєї праці з використанням роботи київського митрополита Іларіона «Слово про закон і благодать» (після 1051 року), як і на внесення в сербські церковні збірники ХІІІ—ХІV століть творів давньоруських проповідників: Кирила Туровського, Феодосія Печерського; переписування в сербських списках «Синаксара» житія давньоруських святих.

Нерідко захоплення культурою іншого народу спонукало до переселення на його землі. Як приклад можна навести переселення Г. Цамблака, Кіпріана, П. Логофета та ін. Зі свого боку українські церковні діячі перебували під впливом житій сербських діячів (у ХV—ХVІ століттях дуже відоме було житіє сербського царя Стефана Дечанського).

Починаючи з ХVІ століття через утиски на батьківщині в Україні з’являються сербські монахи, які зупиняються в Києві, Львові, Чернігові, інших містах. Вони сприяють обміну друкованими і рукописними книгами (переважно на релігійну тематику: «Учительное евангелие», «Апостол» та ін.).

З другої половини ХVІІІ століття зростає культурний обмін між сербами та українцями. Багато сербів вирішили здобути освіту в Києві і Харкові, а українців зацікавила освіта сербів. У сербських навчальних закладах популярними були українські твори: граматика М. Смотрицького і «Первое учение отроком» Ф. Прокоповича; а в українців не менш популярними були твори сербських письменників: Д. Обрадовича, Е. Янковича, І. Мушкатеровича та ін., які вже почали писати не старослов’янською, а власне сербською мовою.

У сорокові роки ХVІІІ століття на прохання сербського митрополита В. Йовановича до Київської академії приїжджають на навчання серби Арсеній Стойков, Табук, Г. Живойнович, Н. Ніколаєвич та ін., а з Києва до Сербії виїхали українські вчителі, які працювали в Карловцях, Белграді, Вуковарі та інших містах.

Співробітництво з Києво-Могилянською академією дуже швидко дало відчутні результати. Один з її вихованців Е. Козачинський став видатним драматургом світового значення, власне він започаткував «національну сербську драматургію» (деякі свої твори він написав, ще перебуваючи в Києві, а деякі з них зберігаються у фондах стародруків та рукописів ЦНБ імені В. Вернадського НАН України). Вплив Е. Козачинського на творчість Й. Поповича, Б. Нушича, П. Добриновича, інших сербських діячів драматургії і театру безсумнівний.

Зростання культурного обміну між нашими народами сприяло тому, що чимало сербів відмовлялися вчитися в університетах Австрії, Німеччини, Італії, Франції, віддаючи перевагу Києво-Могилянській академії. Так з’явився цілий пласт, який поєднує наші культуру й освіту. З одного боку, її представляли М. Смотрицький, Л. Баранович, Т. Прокопович та ін., а з другого — В. Йованович, А. Стойков, С. Конгаревич та ін.

З утворенням університетів у Харкові, Києві, Одесі та інших містах в них з’являлися сербські студенти. У Київському університеті вони навчалися на історико-філологічному, юридичному, медичному, інших факультетах. Лекції Д. Менделєєва, І. Мечнікова, М. Скліфосовського, інших відомих учених сербські студенти слухали в Новоросійському університеті. Свою освіту вони здобували в Харківському університеті, Вищих жіночих курсах у Києві і Одесі, Львівському і Чернівецькому університетах та інших учбових закладах України.

Списки таких сербських студентів стають ще поширенішими, коли візьмемо до уваги матеріали архівів Чернігівського, Харківського, Переяславського та інших колегіумів.

Відчутний внесок сербів і в розвиток української науки та освіти. Так, наприклад, вони брали активну участь у становленні педагогічної і науково-дослідної діяльності Харківського університету. Його ректором у 1807—1808, 1811—1813 рр. обирався знаний вчений, серб за походженням, Опанас Стойкович, який у харківський період своєї наукової діяльності опублікував праці «Про повітряні камені та їх походження» (1807), «Основи умоглядної та експериментальної фізики» (1809), «Про охорону себе від ударів блискавки в усіх життєвих випадках» (1810), «Система фізики» (1913), «Основи фізичної астрономії» (1813), «Основи фізичної географії» (1813). 1814 р. серб Андрій Дудрович захистив у Харківському університеті докторську дисертацію «De phіlosophіae genuіno conceptu nec non necessіtate ejus absoluta» («Про істинне поняття філософії і абсолютну необхідність дії»), здобув посаду ординарного професора (1819), був деканом та ректором (1829—1830) університету.

Перебування на території Сербії українських культурно-освітніх діячів, митців, письменників, чисельної української громади залишило нетлінний слід в історії у вигляді численних пам’яток, пам’ятників, творів.

Не менш активно розвивалися наші контакти в галузі образотворчого мистецтва. Тут взаємовплив був настільки інтенсивний, що деяких авторів сьогодні важко визначити: хто вони більше — митці сербського чи українського мистецтва.

У буремні двадцяті роки ХХ століття українсько-сербські відносини пройшли нове випробовування на міцність. Спочатку сербські воїни і революціонери воювали за інтереси українців, а потім Сербія надала в себе притулок багатьом українським емігрантам. При цьому слід сказати, що ми були настільки однакові, що в однаковій мірі й воювали — хто за соціалізм, а хто за буржуазну перебудову. Нам допомагали Н. Грулович, Г. Чолич, Л. Манойлович, О. Дундич, десятки, сотні, тисячі сербських героїв. В Україні вони почували себе, як дома. Тут вони створювали свої організаційні структури («Комітет дисидентів», наприклад), тут вони видавали свої газети («Земля і слобода» та ін.), тут вони будували свої сім’ї і своє нове життя.

У той же час серби люб’язно прийняли у себе українців (більшість із них, щоправда, використали їхню країну як транзит, переїхавши згодом до Франції, США, Канади, інших країн, де вже існувала міцна українська діаспора). Серед них бачимо таких наших співвітчизників, як М. Чубинський, В. Науменко, Є. Спекторський та ін. Всього, за деякими підрахунками, з України до Сербії емігрували понад двадцять тисяч співвітчизників. За період двадцятого століття цей показник збільшився майже вдвічі.

Вони тут стали визнаною національною меншиною, беруть участь у діяльності державних органів і громадських організацій, створюють українські культурні ради, свої товариства, етнічні мистецькі і самодіяльні колективи, спортивні об’єднання, здійснюють видавничу діяльність, підтримують різноманітні контакти з Україною.

Аналіз історії українсько-сербських відносин переконує, що наше співробітництво розвивалося, за винятком міждержавного характеру, практично безперервно і з усіх сфер життя: політики, економіки, права, у сфері мови і літератури, релігії, філософії, живопису. Іншими словами, ми сьогодні не започатковуємо наше співробітництво, ми його продовжуємо, але вже на новому етапі. Правда, бажано, щоб воно було ще інтенсивнішим. Перш за все хотілося звернути увагу на міждержавний рівень взаємин, який для наших незалежних держав є порівняно новим етапом співробітництва.

Відносини між державами можна оцінювати за кількістю двосторонніх зустрічей на вищому рівні. Дипломатичні відносини на рівні посольств між Україною і Союзною Республікою Югославією (СРЮ) були встановлені 15 квітня 1994 року. Маємо за ці 17 років сім зустрічей президентів. На перший погляд, це немало, але слід взяти до уваги, що 5 зустрічей із 7 були швидкоплинними, являючи собою розмови під час колективних заходів сесії Генеральної асамблеї ООН, саміту глав держав Центральної Європи, урочистих церемоній, на які прибували глави держав. У січні 2001 року відбувся робочий візит Президента України Л. Кучми в Белград, у ході якого проводилися переговори з президентом СРЮ В. Коштуницею, а в листопаді 2003 року офіційний візит до Києва зробив президент Сербії та Чорногорії С. Марович. Відсутність прямих контактів між главами держав впродовж 2004—2011 рр. не можна назвати нормальним явищем. Адже сторони готуються до таких контактів заздалегідь, опрацьовують різноманітні документи та угоди про співробітництво, які закладають основу для поглиблення контактів у різних сферах життя.

Дефіцит спілкування на найвищому рівні певною мірою компенсувався контактами нижчого рівня. Можна вважати, що Україна і Сербія вже заклали договірно-правову базу двосторонніх відносин. На початок 2011 р. є чинними 63 документи, з них 4 міждержавних, 20 міжвідомчих, 8 міжрегіональних тощо. Можна сказати, що ми маємо оптимально напрацьовану міжнародно-правову базу в регулюванні наших відносин. Тут можна послатися як на міждержавні угоди періоду Радянського Союзу і Югославії, так і після існування цих держав, зокрема, договір про дружбу, взаємну допомогу і співробітництво; про правову допомогу у цивільних, сімейних та кримінальних справах; торговельну угоду; обмін нотами про встановлення дипломатичних відносин між нашими країнами. 

Ми уклали серію міжнародних угод міжурядового характеру: про міжнародне автомобільне сполучення, про взаємні поїздки громадян, про повітряне сполучення, про створення міжурядової Комісії з питань торгово-економічного та науково-технічного співробітництва; угоду про торгівлю і економічне співробітництво і про військове співробітництво; про взаємне сприяння та захист інвестицій, а також про співробітництво в галузі освіти, культури та спорту; про уникнення подвійного оподаткування стосовно податків на доходи і капітал; про співробітництво в галузі охорони здоров’я та медичної науки; стосовно науково-технічного співробітництва і співробітництва в галузі попередження надзвичайних ситуацій та ліквідації їх наслідків; про військово-технічне співробітництво і співробітництво в галузі туризму; про безвізові поїздки власників дипломатичних, службових паспортів і про наявність між нами принципу взаємності щодо отримання права власності на нерухомість, консульську конвенцію та інші угоди. 

 Наші міжвідомчі угоди зачіпають такі сфери діяльності, як: співробітництво в галузі спорту, стандартизації, співробітництво між нашими торгово-промисловими палатами на загальнодержавному рівні і на регіональних рівнях, зокрема: Закарпаття і м. Сомбор, Закарпаття і м. Новий Сад, Рівного і Лесковац, Черкас і Пожаревац, Києва і Белграда; Києва і Воєводини; співробітництво між державними архівами, національними академіями, телерадіокомпаніями, між Київським університетом права НАН України і Нішським університетом, між Інститутом держави і права НАН України і юридичним факультетом Нішського університету, Харківським національним університетом і Белградським університетом, на рівні Міністерств культури і туризму, про міжпарламентське співробітництво, план взаємних консультацій між Міністерствами закордонних справ та ін. 

Маємо ряд міжрегіональних угод, зокрема, такі як: Хартія про побратимство між м. Хмельницький і м. Бор, про співробітництво між Міською державною адміністрацією м. Київ і мерією м. Белград, договір про економічну, науково-технічну, культурну і гуманітарну співпрацю між м. Калуш і м. Бачка Паланка, протокол про наміри сприяння двосторонньому співробітництву між Чортківським районом і Общиною Кула, угода про співробітництво між містами Львів і Новий Сад, угода між Київською обласною державною адміністрацією України та Автономним Краєм Воєводина про торговельно-економічне, науково-технічне і культурне співробітництво, угода про співпрацю м. Бучач і общиною Врбас, між м. Черкаси і Пірот та ін.

Напрацьовано ряд меморандумів, зокрема: між нашими урядами — про заходи, спрямовані на лібералізацію взаємної торгівлі, про взаєморозуміння між Морською адміністрацією Югославії та Міністерством транспорту України про визнання дипломів (сертифікатів) моряків, про співробітництво між нашими Дипломатичними академіями, між Міністерствами закордонних справ про співробітництво в галузі європейської та євроатлантичної інтеграції, між нашими Генеральними прокуратурами про співробітництво у боротьбі з транснаціональною злочинністю та відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом, про співробітництво між Тернопільською обласною державною адміністрацією, Тернопільською обласною радою і Національною радою української національної меншини (Сербії) і такий же меморандум між Львівською обласною державною адміністрацією і Львівською обласною радою та Національною радою української національної меншини (Сербії), меморандум про розуміння між Львівською державною телерадіокомпанією та радіо і телебаченням Воєводини та ін.

Між нашими країнами діє ряд протоколів: про міжнародне автомобільне сполучення, про консультації між Міністерствами закордонних справ, Міжурядової комісії з питань торгово-економічного і науково-технічного співробітництва, щодо нашої Консульської конвенції, між Спілкою літераторів Сербії і Спілкою письменників України та ін. На розгляді української сторони перебувають сім запропонованих сербами проектів, з них два — міждержавні, три — міжурядові та два — міжвідомчі. Відповідно сербська сторона опрацювала 16 проектів, у тому числі дев’ять — міжурядових, три — міжвідомчі, чотири — міжрегіональні.

Деякі міжнародні угоди ще напрацьовуються чи чекають на своє затвердження.

Україна вбачає у Республіці Сербія свого надійного партнера, подальше поглиблення співробітництва з яким має бути взаємовигідним, високоефективним і конструктивним.

Обидві країни зацікавлені в тому, щоб їхні громадяни мали можливість знайомитися з історією, культурою, наукою, з різними сторонами життєдіяльності іншої країни безпосередньо. А тому на часі — запровадження безвізового режиму на короткостроковий період.

Ми повинні більше запрошувати студентів, викладачів і вчених Сербії у вузи України і наші академічні інститути: на стажування, на навчання, для спільного виконання наукових проектів та ін.

Головним зовнішньополітичним пріоритетом Сербії є вступ до Європейського Союзу. Бути в об’єднаній Європі — такою є і мета України.

В листопаді 2010 р. на саміті Україна — ЄС, що відбувався в Брюсселі, Україна першою з країн поза межами Балкан отримала від Євросоюзу План дій щодо запровадження безвізового режиму для короткострокових поїздок українських громадян до країн ЄС. План дій було розроблено за логікою «дорожніх карт», наданих Сербії та іншим балканським країнам. Від початку 2010 р. Сербія вже має безвізовий режим з Євросоюзом. Це стало результатом великої роботи в різних напрямках — інтегрованого управління кордонами, боротьби з корупцією, нелегальною міграцією, незаконним обігом наркотиків, організованою злочинністю, прийняттям законодавства щодо захисту персональних даних тощо.

Фундаментом, на якому будуються відносини між країнами, є економіка. Товарообіг між Україною і Сербією виказував до світової економічної кризи тенденцію до швидкого збільшення: від 131 млн. дол. США в 2002 р. до 509 млн. в 2007. Після різкого падіння експорту (на 75%) та імпорту (34%) в 2009 р. почалося відновлення масштабів економічного співробітництва.

Основними українськими експортерами в Сербію є металургійні підприємства («Міттал Стіл», «Запоріжсталь», «Дніпроспецтсталь», «Азовсталь», Єнакіївський і Макіївський заводи). На другому місці за обсягами продаж перебувають підприємства, що виробляють устаткування для металургії (Новокраматорський машинобудівний завод, «Азовмаш» та ін.). Номенклатура товарів залишається досить вузькою, і тому частка України в сербському імпорті (1,7%) істотно поступається таким важковаговикам, як Росія (13,2%), Німеччина (10,6%), Італія (8,6%), КНР (6,8%). Україна не може успішно конкурувати і з деякими найближчими сусідами Сербії — Угорщиною (5,0%), Румунією (3,5%), Боснією і Герцеговиною (3,5%), Болгарією (3,4%). Щоб нарощувати експорт — основу, на якій тримається динаміка торговельно-економічних відносин, потрібна диверсифікація. Велику роль у цьому відіграє діяльність торгово-промислових палат обох країн. Партнери в економічному обміні повинні орієнтуватися у своїх можливостях і пропонувати один одному найбільш перспективні й вигідні пропозиції, які мають задовольняти попит споживачів і більш-менш урівнювати обсяги експорту з імпортом. До речі, структура торговельно-економічних відносин України і Сербії перед економічною кризою виглядала зовсім не збалансовано: експорт — 560 млн. дол., імпорт — 88 млн. дол.

Сторони беруть до уваги перекоси в торговельно-економічних відносинах, щоб у післякризовий період налагодити збалансоване економічне співробітництво. Зокрема, 6 жовтня 2009 р. у Белграді були підписані чотири документи:

— Угода між торговельно-промисловими палатами обох країн про створення спільної Українсько-сербської і Сербсько-української ділової ради та її регламент;

— Угода про співробітництво між Сумською торговельно-промисловою палатою і Господарчою палатою м. Панчево;

— Угода про співробітництво між Черкаською торгово-промисловою палатою та Господарчою палатою м. Пожаревац;

— Угода про співробітництво між Рівненською торгово-промисловою палатою та Господарчою палатою м. Лесковац.

Поступово ці угоди наповнюються конкретним змістом. Зокрема, 31 березня 2011 р. Надзвичайний і Повноважний Посол Республіки Сербія Д. Лазич разом із представництвом Сербської торгово-промислової палати в Україні провели у Вінниці зустріч із місцевими підприємцями з метою надання їм інформації про можливості розвитку взаємовигідної торгівлі.

Співпраця в економічній і культурно-гуманітарній сферах стає більш розвинутою за наявності структурованих контактів на регіональному і місцевому рівнях — так званих побратимських зв’язках. На жаль, окрім вказаних прикладів, такого характеру зв’язки між нашими країнами залишаються мало розвинутими. На розгляді перебувають ще три угоди: між Кіровоградською облдержадміністрацією і Нішським округом, між АР Крим і Автономним краєм Воєводина, між Тернопільською облдержадміністрацією і адміністрацією Автономного краю Воєводина. Але в цілому кількість угод про співробітництво на регіональному та місцевому рівнях ще невелика, а рівень співробітництва, як правило, — невисокий. Активізація роботи в цьому напрямі обіцяє непогані результати. Допомогти активізувати побратимські зв’язки може, в тому числі, й українська діаспора в Сербії.

Різні історичні корені сучасної діаспори обумовили її існування у двох організаційних формах. Від листопада 2002 р. існує Національна рада русинської національної меншини, а від травня 2003 р. — Національна рада української національної меншини. Представником русинської меншини є Союз русинів-українців Сербії (член Світової федерації українських лемківських об’єднань). Культурне й освітнє життя українців організовує Товариство української мови, літератури і культури ім. Т. Шевченка «Просвіта».

В активізації суспільно-політичних, економічних і культурних зв’язків між двома братніми народами ключову роль повинні відіграти законодавчі органи обох країн. 5 липня 2010 р. у Києві була укладена Угода про міжпарламентське співробітництво між Верховною Радою України і Народною Скупщиною Республіки Сербія. Переконаний, активний розвиток такого співробітництва дозволить підняти наші взаємини на якісно новий рівень.