Із досьє «Голосу України»
Сергій Терещук, народний депутат України ІV і VІ скликань, член фракції Народної партії. Народився 4 липня 1961 року на Черкащині в селі Онопріївка Тальнівського району. За освітою — вчений агроном. В Україні відомий як організатор виробництва насіння кукурудзи зарубіжних і вітчизняних селекцій за новітніми технологіями, ініціатор відродження великотоварного садівництва, запровадження на великих площах горіхових садів. Заслужений працівник сільського господарства України. Заступник голови Комітету Верховної Ради з питань аграрної політики і земельних відносин.
Для більшості українців земля споконвіків — це мати, годувальниця, врешті-решт — це доля кожного українця. Недарма в українців живе традиція — при народженні дитини закопувати пуповину в землю, щоб дерево (тобто майбутня людина) виростало з глибоким корінням й високим розлогим гіллям. У цю ментальну формулу оцінки землі сьогодні незвичним дисонансом вривається прагматичне раціональне ставлення до неї. Ринкові умови справді диктують необхідність переведення її у товар. Це обумовлює й Конституція України, і Земельний кодекс, які проголошують приватну власність на землю.
Це стосується кожного громадянина
По суті цей процес уже розпочався і стосується кожного громадянина, мешканців сіл і міст. Бо всім небайдуже, що діється з продуктами, яких явно бракує навіть в Україні, що буде із самою землею і її надрами. Введення ринку землі зачіпає інтереси сільських територіальних громад, адже зосереджені на їх територіях сільгосппідприємства і фермерські господарства — єдине джерело наповнення сільських бюджетів. Вони ж дають селянам роботу, беруть участь у розв’язанні соціальних проблем. От і виходить, що земля не тільки годувальниця, а й основа життя на селі.
Та найбільше хвилює, не дає спокою нова роль землі власникам паїв, які поставлені перед вибором, як бути далі. Невідомість завжди лякала людину. А тут таке ламання традиційних уявлень, устоїв і стосунків. Та й спокуси великі, бо, ніде правди діти, частина селян — власників паїв хотіла б їх продати. А орендарів тривожить перспектива втратити орендовані землі. Їм шкода вже вкладеного в неї вчора, а сьогодні вкладати у неї — практично в чужу — не хочеться й поготів.
У цій ситуації кожен із учасників нинішніх земельних відносин має свою правду і свою кривду. Чи ж може бути заможним і щасливим селянин, який на рідних мені черкаських чорноземах за відданий у найми гектар отримує у середньому 446 гривень, а є ж і менше. Тепер змоделюємо таку ситуацію: продавши той же гектар паю знову ж таки за умовно визначеною ціною далеко від реальної (на Черкащині 15,5 тис. грн.) людина могла б покласти їх на депозит і отримати тільки відсотків більше. Опоненти можуть заперечити — та трісне той банк разом з великими депозитами... В орендаря інші думки — де взяти кошти, щоб викупити цю землю, яка за роки господарювання стала напівсвоєю, навіть за такою ціною.
Це тільки поверхові судження, бо якщо копнути глибше, то ринок землі висуває ще глобальніші проблеми. А найголовніше, яку мету ставимо у цьому реформуванні: щоб багатий став ще багатшим, трансформувавшись у латифундиста, чи щоб ті, хто ще працює на ній, покинули її. Мені, як народному депутату, і моїм колегам по фракції Народної партії у Верховній Раді хотілося б теж продовження мораторію на продаж землі, і ми це пропонували зробити. Але ж вдумаймося — ми відкладали його впродовж десяти років, і що з того вийшло. Народ же знає, що відкладений тільки сир кращий, а хворобі краще запобігти і то на ранніх стадіях. А тіньовий ринок уже існує давно, і частина земель уже перепродана тричі.
Роль держави має бути-таки ключовою
З чого ж починати? З того, з чого розпочинає кожен справжній господар — з ретельного обліку та суцільної інвентаризації. При цьому насамперед треба виправити помилки, допущені при розпаюванні земель. Тоді у багатьох селах воно було проведено поспіхом, багато людей залишились без паїв, а села без можливостей розвитку. Дійшло навіть до крайнощів, коли в окремих із них уже навіть немає місця для цвинтаря. На моє переконання, кожна місцева громада повинна мати план землеустрою своєї території, в якому треба чітко зафіксувати межі державної і комунальної власності, визначити в натурі, якими землями користується територіальна громада, а які є державними і приватними. Час вимагає, щоб згрупувати і зберегти великі масиви, що було характерним для ведення сільського господарства України. Бо поки що про суцільну інвентаризацію багато розмов і мало хто знає про нинішній тіньовий ринок землі, скільки в його обігу не витребуваних, подарованих та отриманих у спадщину земель. Важливо визначити землі, які підлягають залісненню, потребують залуження (посіву багаторічних трав). Ця інформація має бути прозорою, нанесеною на карти, доступною кожному. Відкритості земельних відносин сприяло б створення у державі електронного реєстру землекористувачів.
У процесі введення ринку землі вкрай важливо (і цього найбільше бояться люди) уникнути повторення помилок, допущених у ході руйнівної ваучерезації промислових, транспортних, будівельних галузей. Тоді держава обмежилась роллю спостерігача, і чим це повернулось — кожен відчув на собі. Такого краху допустити більше не можна. Держава повинна стати провідним гравцем у цих суспільних перетвореннях.
І тут не йдеться про те, щоб держава одномоментно викупила землю. Безперечно — у неї таких можливостей зараз немає. Та й введення в обіг великої маси грошей розбалансує економіку і посилить інфляцію. Але роль держави має бути-таки ключовою. Саме держава повинна мати першочергове право поступового викупу землі, передусім у тих власників, у кого назріла потреба її продати. І робити це треба через Державний земельний банк.
У такому разі селяни, особливо ветерани праці, літні люди, які не мають правонаступників, не будуть ошукані різними ділками, які стануть скуповувати землю за низькими цінами, користуючись безвихіддю власників і маючи наміри перепродати ділянки, звісно, дорожче. До речі, Земельним кодексом, введеним у дію ще 2001 році, передбачалось, що Кабінет Міністрів мав уже створити Державний земельний банк.
Держава повинна запобігти тому, щоб нинішні великі холдинги, які вже обробляють від 200 до 300 тис. гектарів землі, не змогли викупити її і не стали крупними латифундистами. А такі передумови вже створені. Латифундизм, як цунамі, накриє великою хвилею як нинішні середні і малі підприємства, так і фермерів. А за ними швидше будуть зникати і населені пункти. Люди стануть зайвими «на нашій не своїй землі». І це не страх. Бо тільки за останні десять років з карти України зникло понад 200 населених пунктів, а кожне сьоме село нараховує нині не більше 50 осіб мешканців.
Табу на продаж землі іноземцям
Усі попередні земельні реформи, а особливо Петра Столипіна, накладали табу на придбання землі іноземцями. Думаю, що й нині законодавець має однозначно передбачити таку заборону. Це не значить, що ми відмовилися б від іноземних інвестицій. Хай їх вкладають шляхом створення або спільних підприємств, або через оренду землі. Але з обов’язковим дотриманням вимог щодо збереження родючості ґрунтів. Прикро, є факти, коли іноземці сіють ріпак по ріпаку на одній площі кілька років поспіль, бездумно вносять отрутохімікати, перетворюють чорноземи в такі собі аеродроми. Цим грішать, на жаль, і окремі наші орендарі. І все це наслідок того, що держава не контролює виконання закону України про забезпечення родючості ґрунтів. До речі, було б на часі Міністерству аграрної політики виписати чіткі механізми господарювання на землі. Дуже важливо, щоб вони містили завдання поєднувати розвиток рослинництва і тваринництва, враховували науково обгрунтовані вимоги щодо сівозмін.
Дехто вже здіймає ажіотаж, збурює суспільну думку навколо намірів запровадити ринок землі, малюють жахливі наслідки цього кроку, лякають хаосом у земельних відносинах. У цьому зв’язку хочу нагадати, що ринок землі відповідно до пункту 15 Перехідних положень Земельного кодексу може бути введеним тільки з часу набрання чинності законів України про державний земельний кадастр та про ринок земель.
Аграрний комітет Верховної Ради, який я представляю, нині відпрацьовує ці проекти законів у деталях. При цьому ми вивчаємо зарубіжний досвід, враховуємо наші національні особливості, разом з науковцями визначаємо як позитивні наслідки введення ринку, так і можливі ризики. Ми хотіли б, щоб закон підвищив роль сільських рад у земельних відносинах, щоб реєстрація всіх договорів, в тому числі крупних орендарів, на користування землею здійснювалась через сільські ради, щоб збільшилась питома вага податку з орендної плати до сільських бюджетів.
Як бачимо, ринок землі передбачає введення регуляторних функцій з боку держави. Головне її завдання — створити справжнього господаря на землі, щоб вона віддала її в оренду тим, хто на ній добре працює, допомогла пільговими кредитами, у придбанні продуктивної техніки тощо, сприяла формуванню хліборобських династій, які з діда-прадіда облагороджували землю. За умови досконало вивершених законів, дійового контролю державних структур за їх дотриманням ринок землі не зможе стати полігоном для наживи окремих фінансових груп. Зважено, без поспіху треба зробити все, щоб за ринком землі ми не втратили Україну.
Сергій ТЕРЕЩУК,народний депутат України.
