З 1 квітня формально перестав функціонувати Європейський колегіум польських і українських університетів (ЄКПіУУ) в Любліні. Йому так і не судилося розвинутися в українсько-польський чи східноєвропейський університет.

Ідея створення такого вузу належала двом емігрантським науковцям та публіцистам, яких поєднала ідея українсько-польського порозуміння, — полякові Єжи Ґедройцю (1906—2000), редакторові відомого журналу «Культура», що виходив у Парижі, та українцеві Богданові Осадчуку, редакторові емігрантського журналу незалежних українських інтелектуалів «Віднова».

Богдан Осадчук спільно з директором Інституту Центрально-Східної Європи Єжи Клочовським переконали ректорів двох польських вузів (Університет Марії Кюрі-Склодовської і Люблінський католицький університет) та трьох українських (Львівський національний університет ім. І. Франка, Національний університет «Києво-Могилянська академія» і Київський національний університет імені Тараса Шевченка) взяти участь у створенні нового вишу. Тоді ж президенти України та Польщі — Леонід Кучма і Александр Кваснєвський — взяли проект під свій патронат, що засвідчили своєю присутністю на інавгурації першого навчального року ЄКПіУУ 6 жовтня 2001 року. Випускники цього навчального закладу мали формувати нові стандарти співіснування двох держав — без усталених десятиліттями взаємними стереотипів. 

Те, що це не просто гасла, довела 11-річна історія ЄКПіУУ, через котрий з моменту відкриття у жовтні 2001 року пройшли 422 слухачі, 116 з яких захистили кандидатські дисертації. Тут варто пояснити, що ЄКПіУУ не був освітньою установою у загальноприйнятому розумінні, як часто можна прочитати у різних публікаціях. Усі ці роки це був офіс, який, не маючи формально статусу юридичної особи, координував і організаційно забезпечував набір та навчання аспірантів у вузах Любліна. Незважаючи на постійні проблеми з фінансуванням, Колегіум на практиці реалізовував ідею Східноєвропейського університету. Серед його слухачів було лише 78 поляків. А решта стипендій, незмінно фондованих польським урядом, отримували зарубіжні слухачі — білоруси (19), росіяни (8), казахи (2), а також по одному — з Литви, Словаччини та Молдови. Домінували ж громадяни України. Хоча й не всі (лише 93) із 312 наших співвітчизників захистили кандидатські дисертації, що було метою і кінцевим завданням навчання у ЄКПіУУ, зате всі пройшли європейського рівня лекційні курси у вищих навчальних закладах Любліна: Університеті Марії Кюрі-Склодовської (УМКС) — 189 осіб, Люблінському католицькому університеті (ЛКУ) — 103 особи, а також у Політехнічному (6), Природничому (5) та Медичному (9 осіб) університетах.

Декільком українським випускникам Колегіуму запропонували роботу в Університеті Марії Кюрі-Склодовської та Люблінському католицькому університеті. Отримати роботу там дуже складно через високу конкуренцію серед науковців-поляків. Це означає, що наші співвітчизники є фахівцями високого класу. У Вищій гуманітарно-економічній школі в Лодзі працюють 18 випускників ЄКПіУУ. Частина українських слухачів після захисту дисертацій повернулася до своїх альма-матер, що в Києві, Львові, Острозі, Черкасах, Бердянську, Маріуполі.

Під час урочистого відкриття ЄКПіУУ 6 жовтня 2001 року президенти України та Польщі Леонід Кучма та Александр Кваснєвський задекларували, що стають «добровільними заручниками... навчального закладу» (маючи на увазі університет. — Авт.). Але життя показало, що заручниками стали Колегіум та ідея університету. Заручниками політичної аморфності, пасивності та недалекоглядності, а можливо, що і всього-на-всього кон’юнктурщини чи амбіцій окремих осіб.

Першою датою початку функціонування українсько-польського університету мало стати 1 жовтня 2003 року. Зволікання із розробкою статуту університету в президентських адміністраціях ледь не призвело до ліквідації ЄКПіУУ. Не вистачало й фінансових ресурсів. Потім таких дат буде ще кілька.

«Могильниками» ідеї університету стали також і деякі університети-засновники ЄКПіУУ. Спочатку було перетягування ковдри (кому бути базовим вузом): з українського боку між ЛНУ ім. І. Франка та Національним університетом «Києво-Могилянська академія», а з польського — між Люблінським католицьким університетом (ЛКУ) та Університетом Марії Кюрі-Склодовської (УМКС). Потім, з польського боку, Люблінський католицький університет явно намагався створити альтернативну структуру, коли не вдалося провести його кандидатури на посаду канцлера Колегіуму. З українського ж боку — мовчазна пасивність, що однозначно дорівнювала згоді на ліквідацію ЄКПіУУ, зокрема, керівництва Львівського національного університету, особливо в той час, коли його ректор понад два роки поєднував цю посаду з керуванням МОН України. В результаті конфлікту серед засновників Колегіуму залишилися лише УМКС (керівництву якого слід віддати належне за послідовне відстоювання як самого існування ЄКПіУУ, так і ідеї спільного університету), з польського боку, та Київського національного університету ім. Т. Шевченка, з українського, які отримали вагому підтримку в особі Національного університету державної податкової служби України.

У цих перипетіях розуміння важливості ідеї, здавалося б, взяло гору. Так, у розвиток підписаної у березні 2008 р. прем’єр-міністрами Польщі та України декларації про створення університету вже в 2009 році було підготовлено та погоджено проект двосторонньої угоди про створення мережевого вишу для 4 тисяч студентів із базовими центрами у Києві та Любліні. Кілька разів навіть з’являлася інформація про дату початку навчання. Проте знову забракло політичної волі, щоб зробити останній крок, тобто підписати всі необхідні документи і дати старт університету напередодні завершення президентської виборчої кампанії 2010 року в Україні. А нова українська урядова команда дала зрозуміти, що для неї це питання не стоїть на порядку денному українсько-польських відносин. Останньою крапкою в історії ідеї українсько-польського університету стала ліквідація польським міністерством науки та вищої освіти посади уповноваженого у справах створення університету.

УМКС, що мав бути основним творцем університету з польського боку, вирішив не чекати далі. На базі цього навчального закладу створюється Центр Східної Європи, до складу якого з 1 квітня увійде ЄКПіУУ, а його канцлер Олексій Куций, до речі, також наш земляк — із Рівненщини, очолить нову структуру та разом зі своїми співробітниками, використовуючи досвід Колегіуму, займеться її організаційним забезпеченням. Закордонні слухачі з квітня і до завершення свого навчання всі питання стипендіально-організаційного характеру вирішуватимуть індивідуально. Набору нових аспірантів через ЄКПіУУ не буде.

Голосом волаючого в пустелі залишились слова одного з ідеологів українсько-польського університету та творців Колегіуму професора Єжи Клочовського (у 2000—2004 глава Конвенту ЄКПіУУ, а потім його почесний голова): «Якщо ідею польсько-українського навчального закладу занапастять, колегіум перестане функціонувати, а університету не створять — це буде найбільшою помилкою. Університет надзвичайно потрібний, а його створення є не лише в наших інтересах, а й... в інтересах усієї Європи».

 

Варшава—Люблін—Варшава.