Проблема застосування вищої міри покарання (смертної кари) стара як цивілізація. Світова спільнота досі не виробила однозначної позиції — карати чи милувати жорстоких і цинічних виродків за найтяжчі злочини.
Україна — не виняток. Суспільна думка тут змінюється, наче погода навесні. Тільки-но якийсь нелюд скоїть злочин за обтяжуючих обставин, громадяни одразу гучно та емоційно вимагають адекватного, найсуворішого покарання — розстрілу.
Саме після резонансних убивств (Харків, Запоріжжя, Севастополь) у Верховній Раді з’явився законопроект комуністів про внесення відповідних змін до Кримінального кодексу.
Яке рішення із зареєстрованого проекту закону приймуть народні депутати — покаже час. Гадаю, вони залучать до обговорення проблеми не тільки фахівців, а й виборців.
Доречно зазначити, що «увійти в тему», зорієнтуватися і почерпнути багато корисного і цікавого їм допоможе книга Віктора Кононенка та Андрія Чирви «Не місце серед живих. Факти і роздуми». (Видавництво «Арт Економі». Київ. 2010).
Своєчасність появи цього унікального видання підтверджують не лише автори згаданого законопроекту, а й ті, хто шукає відповіді на запитання: «Чи місце серед нас злочинцям, що позбавили життя невинних?».
Колишній член Верховного Суду СРСР і Верховного Суду України Віктор Кононенко і журналіст Андрій Чирва, здавалося б, однією назвою висловили свою позицію. Та це, скоріше, точка зору жертв свавілля. Автори ж на конкретних матеріалах досудового і судового слідства показують, хто, за яких обставин, чому перетворився на звірів.
Вивчивши 30 резонансних справ двадцяти-сороколітньої давності, поспілкувавшись з учасниками процесів, потерпілими, побувавши на місцях подій, вони своїм дослідженням спонукають читача до роздумів і відвертої розмови. Про готовність суспільства до відмови від смертної кари. Про доцільність довічного утримання серійних убивць за кошти платників податків.
Автори до того ж порушили проблему захисту потерпілих, яких держава не тільки не уберігає від насильства, а й неспроможна компенсувати їм втрати. Чи не вперше це переконливо доведено на прикладах українських родин.
«...Немає чітких та однозначних положень законів щодо цієї категорії громадян, — зазначають Кононенко і Чирва. — Відповідним чином бракує систематизованої, економічно вивіреної системи відшкодування потерпілим матеріальних та моральних збитків. Що є? Кричущі факти залишання потерпілих сам на сам зі своїми болючими проблемами».
Ми, на жаль, мовчки миримось з парадоксальними фактами. Держава захищає гвалтівників, убивць, створюючи їм умови утримання, близькі до європейських. Водночас вона ігнорує права та інтереси постраждалих, їхніх близьких та рідних, на чиї податки довічно ув’язнені байдикують у санаторіях за колючим дротом. Принаймні доживають віку в умовах, часто кращих, ніж на волі...
Вихід є: створити фонд захисту потерпілих, який би поповнювався самими злочинцями.
У країні понад 1600 «довічників». Через певний час кожен з них битиме чолом перед Президентом про помилування. Моторошно стає, уявивши, що «онопрієнки», «ткачі» та інші нелюди вийдуть на свободу...
...Рефреном у книжці проходить думка, висловлена академіком Василем Тацієм: скасування смертної кари в Україні «відбулося поспіхом, без належного теоретичного опрацювання, без прогнозування і моделювання наслідків такого скасування, без грунтовного аналізу тих способів, якими те скасування можна було б здійснити».
«Не місце серед живих...» читається на одному диханні. Є в книзі (до речі, другій у Кононенка і 12-й у Чирви) у детективному жанрі написані нариси про скоєні злочини; екскурс у далеке історичне минуле застосування смертної кари в різних країнах; є соціологічний і юридичний аналізи актуальної проблеми.
Та найціннішим у роботі судді й журналіста, вважаю, їхнє бачення вирішення проблеми. З пропозиціями авторів можна безапеляційно погоджуватись, можна полемізувати, але вони заслуговують на увагу, варті широкого обговорення.
Скажімо, прибічники смертної кари посилаються на біблейські істини («око за око») та згадують давньокитайську мудрість: «Побиття крадіїв не означає побиття людей. Тож убити розбійника не означає вбити людину».
Їм активно заперечують опоненти. Зниження рівня професіоналізму слідчих органів і суддів та як результат — судова помилка; ніким не доведено, що смертна кара є стримуючим чинником для злочинців — це їхні аргументи проти поновлення «розстрільної» статті.
Спірні, зауважу, аргументи. Свого часу Сталін відмінив найвищу міру покарання і в країні, на «зонах», зокрема, розгулялося насилля. Як тільки повернув смертну кару — рівень злочинності помітно знизився. Цей факт породжує запитання: чи готове суспільство, в якому скоюється понад шість тисяч убивств щороку, до демократизації системи покарання на кшталт європейської.
Чи готове було воно у 2000-му? «Я вам не скажу за всю Одессу», наведу лише фрагментарно думки народних депутатів тодішнього скликання щодо ратифікації Протоколу №6 Європейської конвенції з прав людини.
Сергій Курикін:
— Хай населення сьогодні на 80 відсотків не поділяє цю точку зору (скасування смертної кари. — Авт.), але ж у парламент нібито обирають кращих, і ми з вами повинні задавати суспільству ті високі стандарти, до яких тягнеться Європа.
Іван Чиж:
— Я хотів би закликати до того, щоб ми молилися Богу, але при цьому не розбивали лобів. Сьогодні ми не можемо, на моє переконання, приймати гуманних рішень, маючи абсолютно негуманну ситуацію, маючи розгул бандитизму.
Павло Баулін:
— За «апчхи» відмовились од третього в світі ядерного потенціалу... поспішали вислужитись — задаром віддали... Тепер нам пропонують вступити до нового клубу гуманістів — за наш, відповідно, рахунок. Питання це було непрохідним у попередньому складі парламенту. Тому на прорив кинули Конституційний Суд.
Євген Красняков:
— І біда нашого суспільства саме в тому, що за допомогою чужого кулака ми намагаємось вирішити свої завдання... Може, слід... запропонувати і парламентаріям, і Президенту, і Конституційному Суду винести це питання на референдум? Хай народ вирішує — скасовувати чи ні смертну кару.
Доступ народу до «тіла», тобто референдуму в 2000-му, був закритий. Отже, правильно констатують Віктор Кононенко і Андрій Чирва: «Мабуть, не суддям чи журналістам вирішувати, як нам бути з винятковою мірою покарання».
Громадськість має сказати вагоме і вирішальне слово.
