«Наша сила не в потужній зброї. Наша сила — у вірі в перемогу»

А. П.: — Наша політична сила вирізняється тим, що ми представляємо чинного Прем’єр-міністра, і тому план економічних реформ, особливо тих реформ, які стосуються вступу України до Євросоюзу, буде для нас пріоритетним, ключовим напрямом. Годі лише говорити про зміни, настав час їх здійснювати. Нинішній уряд, сформований і обраний на Майдані, пройшов найважчі місяці випробувань. Його, як знаємо, називали «урядом камікадзе»: всі були переконані, що за місяць-два Кабмін просто відправлять у відставку за ухвалення непопулярних рішень. Це завжди невдячна й вибухонебезпечна справа. Але ми побачили унікальну здатність і Арсенія Яценюка, і загалом урядової команди переламати цю традицію: навіть приймаючи непопулярні рішення, вони мають підтримку і розуміння суспільства. Це, очевидно, зумовлено тим, що й урядовці, і Прем’єр-міністр кажуть людям правду про стан речей в Україні, не прикрашаючи ситуацію і не замовчуючи проблем. Така позиція викликає авторитет і довіру.

Отже, наша прерогатива — економічні реформи, реформи, які стосуються вступу України до Євросоюзу і які передбачені Угодою про асоціацію. Другий важливий напрям — це реформи оборонної системи, всього силового блоку. В нашій команді велика кількість людей, які пройшли і Майдан, і АТО. Командири батальйонів, бійці не з книжок і не з телевізора, а на власному досвіді переконалися, які зараз потрібні реформи, щоб модернізувати нашу армію. Ми кажемо чесно і відверто: доки Путін буде в Росії при владі, конфлікт триватиме в різних формах. Ми знаємо, які ризики залишаються для Півдня і Сходу України. Ми чітко усвідомлюємо, які випробування стоятимуть перед нами в найближчий період. І тому реформи силового блоку, тут ідеться про Національну гвардію, яку ми створили, йдеться про армію, про МВС (кардинальні зміни в котрому вже анонсував Аваков) будуть у зоні нашої найпильнішої уваги. Ці два напрями стануть ключовими в діяльності «Народного фронту». Ми, до речі, вже підготували низку законопроектів. Зокрема «Самооборона Майдану», яку я представляю, підготувала проект закону про резервну армію. На це є і великі запити, і велика потреба суспільства. Ми йдемо з готовими ідеями, потужною командою. І я впевнений, що нам вдасться реалізувати ці ідеї.

А. П. — У нас є одна особливість. Я у політиці (хоча тоді це була не політика, а національно-визвольна боротьба) з 1988 року і добре знаю, про що кажу. За весь період виборів до Верховної Ради у нас фактично конкурувало не п’ять, десять, п’ятнадцять партій, а насправді дві партії — проукраїнська і проросійська. Стояло лише питання: хто візьме більшість? Були моменти, коли проєвропейські, проукраїнські сили переважали, а були й такі, коли відверто проросійські, я маю на увазі Партію регіонів і комуністів, брали більшість. І реально боротьба точилася між двома ключовими концепціями: весь цей період у нас ішлося не про якісь тонкі відмінності, а про концептуальну різницю у поглядах на два різні шляхи розвитку України — шлях європейський, шлях український і шлях проросійський, який розглядав Україну як колонію Москви. У новому парламенті, а це підтверджує будь-яка соціологія, 70—80 відсотків сил будуть проєвропейськими, проукраїнськими. І це — найвиразніша відмінність нинішніх виборів від попередніх кампаній. Тому створення коаліції буде технічним питанням, набагато прагматичнішим, аніж це було в попередніх складах парламенту. Ми майже всіх учасників виборів, які йдуть з проєвропейськими гаслами, бачимо нашими можливими партнерами. Від блоку Порошенка до інших політичних сил, спроможних подолати відсотковий бар’єр, окрім, звичайно, комуністів та переформатованої Партії регіонів. Нашим партнерам по коаліції ми пропонуватимемо кандидатуру Яценюка на посаду прем’єра, це принципово, і команду для формування нового уряду...

А. П. — Під час війни в опозиції не може бути інакших форматів. Коли «градами» і «тюльпанами» засипають українську землю, стверджувати, що це робиться від «щирого братерства» — злочин і зрада.

А. П: — Звичайно. Але не всі опозиції однакові, це не сіамські близнята. Знову ж таки повернуся до попередніх років. Чому між меншістю, хоч хто б у ній опинився, і більшістю була така гостра конфронтація? Та тому що надто великі розбіжності, справжнє провалля пролягало між баченнями майбутнього нашої держави. У новому парламенті ситуація складеться зовсім інакша. Я впевнений, що ті партії, які не ввійдуть до коаліції, будуть опозицією на кшталт європейської. Це коли є критика якихось етапних кроків, того, наскільки очищена чи неочищена влада. Наскільки вона професійна чи лише імітує фаховість. Як проводяться ті чи ті реформи, вдало чи невдало. Але це буде нагадувати європейський досвід, де, як я знаю, можуть бути різні інструменти, але спільний для всіх сторін механізм — зміцнення держави. Взяти Сполучені Штати Америки: коли республіканці й демократи, ці начебто одвічні політичні суперники, сідають і з ключових питань розвитку країни знаходять спільну позицію.

На моє переконання, опозиції в старому розумінні української політики не буде. Не повторяться ситуації, коли точиться війна за все. Я нагадаю харківські угоди, прийняття законів про мови, про обмеження прав і свобод громадян, про всі ці монументальні речі, які перетворювали сесійну залу на поле битви. Звичайно, інколи депутати виходили за межі парламентської боротьби, бо дискусії у Верховній Раді вихлюпувалися за рамки просто політичних дебатів. То була дискусія не хорошого з іще кращим, йшлося про існування чи неіснування самої української держави.

Опозиція, звісно, буде. Але вона, повторюю, матиме інакші ознаки, ніж ті, що ми спостерігали в попередньому парламенті. Навпаки. Ми побачимо не конфронтацію, а конструктив, так як це демонструє опозиція в Німеччині, Франції, Сполучених Штатах Америки, Великобританії. Там можуть дискутувати з приводу вищого чи нижчого податку, але з базових, засадничих питань, тих, від яких залежить доля держави, — займають спільну позицію з більшістю. Я переконаний, що так само складеться і в нас. Узурпації влади за чесних і прозорих правил взаємодії не буде. Принаймні я на це сподіваюся.

А. П: — Справді, чомусь це питання стало дуже таким дискусійним. Хоча вважаємо, що довкола нього якраз має бути мінімальна кількість дискусій. На Майдані було багато людей, представників різних політичних сил. І тепер вони йдуть на вибори під різними партійними прапорами: «Громадянської позиції» Анатолія Гриценка, «Батьківщини» Юлії Тимошенко, «Блоку Петра Порошенка» і багато інших. Попри різну партійну «прописку», всі вони мають проукраїнську орієнтацію. Але є і певні розбіжності. В поглядах на теперішню ситуацію, в оцінках викликів, котрі постали перед країною, в інших нюансах.

Скажімо, важко собі уявити в Німеччині блок імені Ангели Меркель. Як можна на даному етапі робити іменні блоки? Нам це нагадує період з тієї України, яку ми намагаємося змінити. Для нас принципово здійснити одну з вимог Майдану — конституційно закріпити парламентсько-президентський статус країни. Для того, щоб більше ні в кого не було спокуси сконцентрувати всю владу у своїх руках, як це зробив Янукович. Комусь може здатися, що назва учасника виборчого забігу — дрібниця, просто питання тактики. Але насправді це не так. Ми пропонували, щоб об’єднання відбулося між усіма силами і відбулося навколо певних позицій, а не навколо певних імен. Я вважаю це ознакою нової України, тієї України, яку ми будуємо. Наші колеги, очевидно, вирішили інакше. Це — їхня справа і їхня відповідальність за такий підхід. Ми йдемо своєю дорогою.

Хоча, ще раз наголошую, нема принципових розбіжностей у нашому баченні основної мети. Так, трошки по-інакшому оцінюємо, зокрема я, підписання мінських угод. Не зовсім однаково сприймаємо низку тактичних кроків, кадрових призначень. Знову ж таки, не зовсім однаковий у нас підхід до вибору претендентів на депутатські мандати. Для мене також дуже принципове питання, щоб у новій Верховній Раді було багато тих людей, які пройшли Майдан, пройшли АТО. Чому? А тому, що досі на всіх етапах нашого підйому виходило так, що люди, які були визначальною силою тих підйомів, потім опинялися поза межами ухвалення рішень, усім керувала та сама остогидла номенклатура.

Нагадаю 1990-й рік: національно-визвольна боротьба, одна з її найяскравіших сторінок — революція на граніті. Тоді з’являється ціла плеяда молодих активних, дієвих політиків. Здавалось би, саме вони повинні творити нову історію України, висувати прогресивні ідеї, приймати актуальні закони. Але... Верховна Рада ухвалює рішення, напевно, мало хто це пам’ятає, що народним депутатом Верховної Ради може бути тільки особа з 25 років. І всі ті люди, ініціативні, сміливі, ідейні, враз опиняються на узбіччі: за законом не мають права балотуватися до Верховної Ради України. Молодість стає недоліком, на здатність діяти ніхто не звертає уваги...

Те саме було після 2004 року. Громадських активістів тоді також використали як масовку. Тому для мене було вкрай важливо, щоб люди, які обстоювали українську державність на Майдані, а це інтелектуали з вищими освітами, громадські діячі; і люди, які в АТО, в добровольчих батальйонах захищають нашу державу, були причетні до прийняття рішень. Тому в нашому списку величезна кількість нових особистостей, героїв Майдану, командирів батальйонів. Очевидно, є різне бачення, хто має бути в парламенті. Чи вони, здатні творити гідне майбутнє України, чи стара номенклатура, великою мірою причетна до нинішньої кризи в країні. До речі, саме тому і відбувся Майдан, щоб старе і закостеніле відійшло в минуле...

Що стосується мене особисто, то рішення йти з «Народним фронтом» належить навіть не мені, а «Самообороні Майдану» як громадській організації. Його прийняли разом з командирами батальйонів. І я гадаю, це було правильне рішення.

А. П.: — Відповідь передбачувана (сміється). Але якщо серйозно, то я з чоловіком згоден. Написати політичну програму зараз — не проблема. Ключові тези обіцянок — і готово. Треба обирати тих людей, які життям продемонстрували здатність працювати, не за обіцянками, а з їхніх біографій переконуйтесь, чи будуть вони це щиро робити, чи можуть реалізовувати реформи. Можна сто програм написати, як посилити обороноздатність країни, а наші комбати, котрі прийшли з передової, з власного досвіду знають, що і як треба зробити для захисту України. Отже, у мене така порада: обирайте не тих, хто написав гарну програму, а тих людей, які своїм життям, діями, своєю біографією продемонстрували, що справді «знають, уміють і можуть». Я впевнений, що в «Народному фронті» зібралася така команда особистостей, якої, напевно, немає в жодній іншій політичній силі. Тому мені дуже імпонує ваш підхід...

А. П.: — Військова рада — це насамперед орган, який здатен готувати плани реформ, законопроекти. Звичайно, вона не має механізмів проводити їх у життя, але вона продукує ідеї, а наше завдання — проводити їх через парламент. Ці ідеї ніколи не запропонує силовий блок, там чомусь з самого початку не сприйняли створення добровольчих загонів. А ми побачили, який це величезний перелом — перелом духу. Коли хлопці з Майдану з’явилися біля Слов’янська — все різко змінилося в кращу сторону. Армію вчили воювати з НАТО, «братів» з Росії навіть теоретично не розглядали як агресорів. Знайомий афганець розповідав, що найважчим там було почати стріляти. У нас тут був свій «афганський синдром», доки не прийшли ідейні, рішучі і відважні добровольці. Вони здатні воювати, хоч система й опиралася їхній появі.

Я вже казав про підготовлений законопроект про резервну армію. Це дуже потрібна структура, така є в багатьох країнах, зокрема, в Ізраїлі, Швейцарії, США. На військовій раді готуватимуть й інші засадничі документи, і ми ці реформи будемо лобіювати і відстоювати, це дасть міцний фундамент для гарантування безпеки держави. Зрозумійте, хоча цей підрозділ не має механізму прямої дії, він, проте, дуже корисний як експертний центр. Тому про віртуальність його функцій я не став би говорити.

А. П.: — Сподіватися, що раптом одного дня Путін збагне всю помилковість своїх суджень та дій і зупиниться — буде не просто наївність, а величезна помилка. Переконувати в тому людей і казати, що ми домовимося, і там з 25 вересня чи з 1 листопада кремлівський вождь забере своїх бойовиків і у нас складуться стратегічні добрі відносини — також неправда. Можна казати хороші речі, що за кілька днів завершимо війну, що про все домовимося, але це всього-на-всього байка. Поки Путін буде при владі у Російській Федерації, поки ця держава матиме величезний внутрішній ресурс, збудований на газі і нафті, на Україну чинитиметься жорсткий і масований тиск. Військовий, економічний, енергетичний, інформаційний, будь-який. Тому треба усвідомити, що, незважаючи на те, як і коли закінчиться наше перемир’я, ми повинні й надалі не розслаблятися: консолідовувати європейську спільноту на створення антипутінської коаліції, об’єднувати українське суспільство для готовності будь-коли дати рішучу відсіч. Знову ж таки у різних сферах, не тільки мілітарній.

І це не тому, що хтось хоче цієї війни. Всі хочуть миру. Це однозначно. Але ми повинні розуміти і враховувати логіку Путіна. Тільки так ми зможемо правильно будувати нашу зовнішню і внутрішню політику. І одне з наших надважливих завдань полягає в тому, щоб з допомогою санкцій було знищено економічну основу режиму Путіна, бо доки в нього будуть нафтодолари, він кидатиме їх на війну...

А. П.: — Для мене це також велике здивування, що не відбулася кадрова заміна послів. Очевидно, це питання не до мене, і я можу дати тільки негативну оцінку такій ситуації, справді парадоксальній в умовах, по суті, воєнного стану. Немає достатньої кількості послів саме тоді, коли вони вкрай потрібні у державах як провідники українських інтересів. У цей період треба використовувати всі механізми і всі ресурси, щоб викликати максимальну комунікацію, адже такої уваги до України і її підтримки з боку європейських держав і Сполучених Штатів в попередні роки не було і невідомо, чи колись ще буде. Я зараз навіть не секретар РНБО, а в мене щодня, коли я тут, у Києві, а не в АТО, 4—5 міжнародних зустрічей із західними високопосадовцями. Їм просто необхідно пояснити, що відбувається в Україні. Це мали би робити посли там на місці. На жаль, на сьогодні багато кадрових питань не вирішено. Це неправильно. І це треба виправляти.

Чи маємо ми бачення стратегічної лінії? Звичайно. У нашій команді достатній кадровий потенціал, щоб цю прогалину можна було заповнити. Я вважаю, а у Верховній Раді я був у Комітеті із закордонних справ, що в нас дипломатична школа — одна з найсильніших наших команд; вона пройшла через різні політичні режими в Україні і змогла зберегти свою самобутність. Є величезна кількість молодих, активних, фахових дипломатів і можна говорити відповідально: немає кадрового голоду в тому питанні. Є достатньо кандидатур, які готові їхати і готові працювати, які мають добрі знання і досвід у цій сфері. Ще раз кажу: немає кадрового голоду. Є відсутність політичної волі, абсолютно незрозуміла для мене.

Дзвінок від читача. Ред.: — Марія Павлівна просить усе-таки розповісти, чому ви пішли з посади секретаря РНБО. Чи не настав час розкрити цю таємницю?

А. П.: — Справді, виникає таке запитання, чому пішов без пояснень, яка інтрига криється за цим кроком? Знаєте, навіть маючи певні незгоди і розбіжності, не вважаю за необхідне про них говорити і дискутувати під час війни. Це загальна практика, відповідальна дія і відповідальне ставлення. Знаєте, я історик за фахом і ще змалку цікавився першим етапом національно-визвольної боротьби минулого століття. Тоді в країні була величезна кількість отаманів, і всі вони періодично вступали між собою в бій. Хтось тимчасово вигравав, але найбільшої поразки зазнавав не опонент, а держава. Я, пригадую, прочитав у Коновальця, що найголовнішою помилкою було поборення тодішніх політиків одне одного. Я, малий, аж заплакав: подумав, якби я тоді жив, ніколи цього не допустив...

Сталося так, що ми опинилися на передовій, не менш складній і небезпечній, ніж та, що склалася на початку ХХ століття. Тому я зараз відповідально заявляю: ніколи не дозволю собі бути елементом дестабілізації. Наша команда підтримає Президента в питаннях захисту національної держави. Навіть маючи певні застереження, ставатимемо пліч-о-пліч всією урядовою командою, тому що не допустимо, аби знову взаємне поборювання в час виклику знищило нашу незалежність. Більше того, я знаю, що завданням інформаційної політики Путіна є сум’яття і хаос в Україні, соціальні протести та бунти, захоплення місцевих органів влади. Недаремно нині засвічені на минулих провокаціях тітушки виходять із соціальними гаслами.

...А з Президентом, до уваги цікавих, ми дуже добре розійшлися, тепло побажавши один одному успіхів. Я й зараз допомагаю державі не менше, ніж раніше. Власне, чим займався відповідно до посади, тепер роблю це згідно з доброю волею.

А. П.: — Звичайно. Але особливість санкцій в тому, що вони не мають негайного ефекту. Це не ті речі, які можуть дуже швидко дати результат. Однак вони дуже системно і на глибинній основі руйнують економічну імперію Путіна. Доки він матиме надлишкові кошти, доти надлишкові кошти кидатимуть у реалізацію його маніакальних ідей відновлення «русского мира», а це головне, ключове, що в нього є, і на чому він тримається. На жаль, воно лягає на свідомість багатьох росіян. Разом зі своїм фюрером вони хочуть «виправити найбільшу трагедію ХХ століття — розвал Радянського Союзу». Вважаю, що божевільні ідеї можуть бути в будь-кого і будь-де. Можуть бути у пацієнтів психіатричних закладів з їхньою манією бонапартів-цезарів, і в керівників держав, що претендують на титул володарів Всесвіту. Але все залежить від того, наскільки ці божевільні ідеї мають підґрунтя, зокрема, економічні й мілітарні. Якщо не вибити їх з-під ніг Путіна санкціями, він реалізовуватиме свою маніакальну ідею то в Грузії, то в Україні, а потім, можливо, в Прибалтиці.

А я не здивуюся, якщо в Казахстані і Білорусі. Мало хто це знає, але Лукашенко за останні кілька місяців, під впливом відомих подій прийняв низку законів про національну безпеку, зокрема, за повалення конституційного ладу і загрозу суверенітету в них передбачено значно жорсткіше покарання. Всі, навіть найближчі союзники, усвідомлюють, що Путін завів в Україні бойовий механізм непрямої чи прямої війни для того, щоб тиснути на всіх інших сусідів. І йому без нищівних санкцій буде важко протистояти. Бо там армія, одна з найпотужніших у світі. Бо там ядерна держава. Бо там величезна економічна потуга.

Санкції не так швидко, можливо, як ми хотіли б, але вони підточуватимуть, руйнуватимуть економічно цю імперію. І тому, чим вони будуть жорсткіші, чим вони будуть системніші, тим для нас краще, тим більше це відповідатиме системі безпеки. Ще одне скажу: вони починають діяти пізніше, але дії їх довготривалі. І це теж дуже важливо. І тому я переконаний, що санкції сьогодні — це той механізм, який можуть і повинні використовувати європейці, а наше завдання — підштовхувати, щоб вони були системніші, жорсткіші і щоб стосувалися не лише окремих людей, а цілих секторів економіки. Мене, знаєте, що лякає? Зараз багато хто каже: якщо Росія перемир’я буде дотримуватися, то треба відміняти санкції. Це велика ілюзія, велика небезпека. Адже проблему не розв’язано. Російська армія стоїть на нашій території. І продовжує демонструвати м’язи. Я собі не уявляю, як можна відміняти санкції. Це те саме, що визнати статус-кво і прогнутися перед Кремлем. Навпаки, і це також питання послів, ми повинні говорити з нашими партнерами про посилення «виховних» заходів проти агресивної Москви.

А. П.: — Ви знаєте, з того пам’ятного листопадового вечора, як я вийшов на Майдан, і протягом усього часу, що ми там стояли, до мене підходили і питали: а як довго ви протримаєтеся? А як довго чинили опір захисники барикад з їхніми «потужними» щитами і палицями проти «Беркута» та «Альфи»? І пізніше на кожному етапі питали, як довго ми протримаємося, коли в Донецьку і Луганську тільки розгорілися події. Знаєте, такий собі аналітик подивився б збоку і сказав: годину-дві. Не на прагматизмі ми трималися, не на чітких розрахунках. Наша сила у вірі в свою перемогу, у міцності духу. Тільки тому ми змогли перемогти з дерев’яними щитами і палицями.

А яку армію нам залишили у спадок призначені Януковичем резиденти Кремля? Я дуже добре пам’ятаю той недавній час, коли питання восьми областей України, що мали вийти з її складу, ще не було фантастикою, а цілком реальною загрозою. Коли захоплювали адміністрації в Одесі, Харкові, коли піднімали на бунт миколаївців і херсонців, коли їхній наступ був системний і по всіх фронтах. Здавалося: вже Київ треба захищати. Але ми зуміли переформатувати армію. Ми зуміли закрити питання восьми областей, про яке зараз не згадують. Ми змогли загнати їх в обмежений кут, де вони контролюють лише частину території Донбасу. І це все є результатом віри в перемогу, отого нестримного, успадкованого на генному рівні поклику волі. Бо якщо виходити з того, а скільки ми протримаємося, то ми мали б уже на першому Майдані принести Путіну меню України й улесливо сказати: скільки областей треба — забирай. За логікою, ми взагалі не мали шансів втриматися ні раніше, ні зараз. Бажання захищати свою державу, свою землю дає нам наснагу і силу для контратак. І коли мене питають, що робити на Сході, кажу, стояти, як на Майдані. Укріпляти ті позиції, де ми є. І стояти, стояти вперто і незворушно. Якщо немає достатньо сил атакувати, отже, треба утримувати ті позиції, які є. Хоча, на превеликий жаль, бачимо, як під час перемир’я відбувається здача об’єкта за об’єктом, населений пункт за населеним пунктом. Це погано. Капітуляція починається в головах, і лише потім вона проявляється і на полі бою.

Дзвінок від читача з Донеччини: — Чому так пізно розпочали АТО, адже ситуацію можна було переламати, як тільки кілька осіб захопили адмінбудівлю у Слов’янську?

А. П.: — Ви кажете, кілька осіб, а я розповім, як це було насправді. Я тиждень провів у Луганську, коли там начебто тільки посипалися іскри. Не кілька осіб, а п’ятсот озброєних до зубів чоловік захопили тут управління СБУ. Там було понад тисячу одиниць зброї — автомати Калашникова, снайперські гвинтівки. Дві будівлі місцевої СБУ фактично перетворили на фортецю, де кожне вікно — бойова ланка. Але навіть не це було найстрашніше. Найбільшою проблемою були так звані правоохоронці, набрані попереднім режимом не для того, щоб ловити злочинців, а для захисту інтересів Януковича та його кліки. Як відомо, багато хто з них перейшов на бік сепаратистів-окупантів. Місцеві діячі з «Беркута» й «Альфи» не приховували ненависті до нас, і ми не знали, в кого вони стрілятимуть — у злочинців чи в представників нової влади. Тобто не тільки на Донбасі, а й у Криму не було впевненості в правоохоронних органах. Ми просто не знали, кого вони візьмуть на приціл...

Як зараз пригадую такий випадок. Стоїть у Луганську місцевий «альфівець». Підходжу, вітаюся, а він демонстративно не подає руку, бо я «київська хунта», якій треба помститися за те, що «вбивала його побратимів». Уявляєте, стоїть навчений, озброєний і насичений жагою помсти?

У тому ж Слов’янську знадобилося багато часу, щоб переформатувати міліцію, спецслужбу й армію і зробити їх боєздатними. Більшість міліціонерів як одержували гроші від Януковича до Майдану, так і тепер одержують. А більшість ватажків «ЛНР» і «ДНР» взагалі «вилупилися» з «Беркута» й «Альфи».

Повторюся, не було з ким переломлювати ситуацію: наприклад, для того, аби щось написати, потрібна ручка, а її просто не мали. Однак за дуже короткий відрізок часу ми змогли знайти ті підрозділи і тих командирів, на які можна було сміливо опертися, і перейшли у наступ. 

Ще один дзвінок читача. В Дніпропетровську цікавляться, чи готові в «Народному фронті» люструвати МВС. Заяви з цього приводу — це просто слова чи є конкретний механізм очищення міліцейського відомства?

А. П.: — Звичайно, реальний механізм. Вважаю перемогою, що нам вдалося прийняти закон про люстрацію, там є конкретний перелік вимог не тільки до працівників міліції. Згідно з цим законом всі держслужбовці мають пройти через тести, що визначать їх відповідність посадам. Це дуже важливий момент у боротьбі з корупцією і зловживанням владою. Звичайно, МВС повинен одним з перших пройти через процедуру люстрації. Принаймні його очільник готовий до цього.

А. П.: — Я не орієнтуюся в нюансах ситуації довкола цієї поліграфічної установи. Про інцидент з розгромом друкарні не чув. Я можу сказати лише концептуально про сферу безпеки в інформаційному просторі. Так, ми правова держава, але ми держава, у якій точиться війна. Я досконально вивчав питання інформаційної безпеки і можу сказати, що в цій війні інформаційний аспект є одним із ключових. Навіть сказав би так: у війні, яку розпочав проти нас Путін, інформаційна складова інколи важливіша за мілітарний аспект. І деякі спецоперації — це спецоперації нібито мілітарні, але насправді мають набагато глибший зміст.

Ви пригадуєте розстріл наших хлопців під Волновахою? Ця спецоперація мілітарно не мала жодного сенсу, бо блокпост лишився там, де він був, і не відбулося жодного їхнього прориву й атаки. Але інформаційно було деморалізовано одну з наших бригад. Матері на Волині виходили і перекривали дороги. Журналісти все це знімали на камери, хвиля обурення котилася країною. Вийшло так, як хотіли в Росії, адже її основне завдання в цій інформаційній війні — розхитати ситуацію в державі, деморалізувати наших бійців, викривити роль АТО в очах суспільства.

Ось ви згадали газету «Вести»...

А. П.: — Ще раз уточнюю, я не знаю цієї ситуації, я лиш кажу про систему безпеки в інформаційній сфері...

А. П.: — Є такі проблеми. І не лише у медіа-секторі, а в інших сферах. Ці речі, звичайно, треба змінювати, і ми будемо це робити...

А. П.: — Я не вивчав питання «Голосу України»...

А. П.: — Скажу чесно, коли я був у РНБО, більше займався телебаченням, адже різна соціологія підтверджувала його найбільшу ефективність. Очевидно, така сама увага повинна приділятися і друкованим ЗМІ. Знаю, для того щоб зламати стереотипи російського ефіру, у визволених зонах потрібно вмикати трансляцію українських каналів. Наприклад, у визволеному Слов’янську вже за кілька днів запрацювало українське телебачення, хоча телевишку дуже зруйнували терористи і навіть було небезпечно вести відновлювальні роботи. Місцеві мешканці просто шоковані тим, що чують і бачать, адже російські канали транслювали кардинально протилежні новини.

А. П.: — Ось над «але» і попрацюємо в новому парламенті. А поки що я кваплюся «проникнути» під Дебальцеве...