«Голос України» у номері за 14 серпня розповів про людину, що страждає на величезну надлишкову вагу. Її власник — мешканець Черкас Віталій Бабкін, якого мучать через це виснажливі болі, практично змирився зі своєю приреченістю. Підготувавши матеріал до публікації, редакція звернулася до директора національного Інституту хірургії і трансплантології імені О.О. Шалімова Національної академії медичних наук професора Олександра Усенка і той пообіцяв надати хворому допомогу. Трохи більш як за місяць Віталія Бабкіна госпіталізували до інститутської клініки, а 29 вересня його прооперували. Про це, роботу інституту і прогрес у хірургії — бесіда з директором установи Олександром УСЕНКОМ (на знімку).
— Олександре Юрійовичу, навіть назва інституту дає привід припускати, що неординарний випадок з Віталієм Бабкіним у вас напевно не перший.
— Для нас це повсякденна ситуація. В інституті працюють лікарі, які в Україні є основоположниками хірургії ожиріння. Тому в нас один із найбільших у країні досвід ведення таких пацієнтів. І ми були готові допомогти цій людині. До речі, операція пройшла нормально.
— Оскільки інститут є ще й спеціалізованим центром трансплантології, хотілося б дізнатися, як ідуть справи в цьому напрямі сучасної медицини. Чи зіштовхуєтеся ви, зокрема, із проблемами законодавчого, правового характеру, які, наскільки мені відомо, у нас у країні є, чи в інституті вони адаптовані до цього важливого напряму роботи?
— В Україні, як ви, напевно, знаєте, дозволена трансплантація органів, що вилучаються в родичів пацієнтів, які їх гостро потребують. І тут ми дотримуємося букви закону. Не заборонена також так звана трупна трансплантація, за якої використовують трансплантат, узятий, скажімо, в загиблої людини. Але суспільство до цього сьогодні не готово. На ґрунті трансплантації було стільки спекуляцій і прикрих моментів, через що стала побутувати думка, що людей мало не розбирають на органи. Тож трупна трансплантація — це велике соціальне питання, і суспільство потрібно готувати до його вирішення. Адже людина в разі смерті може «віддати» свої органи іншій і тим самим продовжити їй життя. Що стосується медичних аспектів, то перешкод тут немає, ми готові до таких операцій.
— А біологічний бар’єр, пов’язаний із сумісністю пересаджуваного «чужого» органа з організмом пацієнта?
— У принципі сьогодні його також практично подолано. Є засоби, за допомогою яких здійснюється необхідний вплив на організм і ніби попереджається можливе відторгнення пересаджуваного органа. Але це вже після операції. А їй передує ретельний добір, що триває часом доволі довго.
— Проблеми фізичного плану, що стосуються часу, протягом якого органи, наприклад, людини, що загинула, залишаються придатними для пересадження, вже теж не є перешкодою?
— Система, зокрема, в нашому інституті гранично налагоджена й діє бездоганно. І в ті три години, протягом яких можна використовувати для пересадження вилучені в донора серце, нирки, печінку, ми укладаємося. Чергує група забору органів, вона оперативно виїжджає за сигналом. А поки працює вона, готуються пацієнт і хірурги. Тому повторюся: сьогодні важливий насамперед соціальний аспект.
— За статистикою, скільки в інституті щорічно робиться різних операцій, зокрема, із трансплантації
— Загалом майже сім тисяч. Із трансплантації печінки — майже дванадцять, нирок — торік 26, у нинішньому році вже 24.
— Ви сказали, що підготовка до таких операцій триває довго. Її час залежить переважно від необхідних параметрів потрібного імплантату?
— Переважно так. Це місяці. Але деяким пацієнтам доводиться чекати свого шансу навіть роками.
— Якщо мова про нирки, людина «живе» на гемодіалізі?
— Так, функцію живих органів виконує штучний, котрий і дає змогу організму функціонувати. Операція робиться негайно, тільки-но з’являється донор.
— Чи є дані про кількість наших співвітчизників, які потребують пересадження органів?
— Десятки тисяч, але ми не в змозі задовольнити потребу навіть на десять відсотків.
— Які пріоритети визначають напрями роботи колективу інституту нині?
— Сьогодні інститут, як і вся країна, перебуває в нових умовах у зв’язку з подіями на Донбасі. Це війна. До нас доправляють молодих хлопців із серйозними пораненнями. Тому актуальним для нас став новий напрям — бойова травма. Разом із Національною академією медичних наук, Міністерством оборони, МОЗ інститут його розробляє й координує. Намагаємося надати максимальну допомогу госпіталізованим військовим і мирним громадянам, що постраждали в зоні бойових дій. Наші хірурги багато оперують і тут, у нашій установі, і у військовому госпіталі, куди спеціально виїжджають. Але є й складності. В інституті немає відділення переливання крові — за нею ми змушені їздити до Білої Церкви. Таке відділення життєво необхідно. Ми вже звернулися до уряду. Гроші для створення цього структурного підрозділу, відкриття якого в інституті було заплановано ще до трагічних подій, потрібні не такі й великі. Дуже сподіваємося на розуміння Кабміном крайньої важливості проблеми.
— Цілком очевидно навіть для неспеціалістів, що хірургія за останні роки зробила значні кроки у своєму розвитку. Що б ви відзначили в цьому просуванні особливо?
— Зростання професійного рівня хірургів, що видно на прикладі фахівців нашого інституту із судинної, пластичної хірургії, хірургії підшлункової залози, печінки, кишечника. І кожен відділ є своєрідним законодавцем мод у своєму напрямі. В інституті широко впроваджуються найпрогресивніші нововведення. І насамперед завдяки наявності найсучаснішого устаткування. Наука й, зокрема, медична техніка пішли настільки вперед, що в корені змінили практичну хірургію. Сьогодні той чи інший прилад дає змогу за лічені хвилини зробити те, на що ще вчора хірургам доводилося витрачати за операційним столом дві-три години. Нині сама по собі хірургія — звично рутинна, відходить на другий план. На перший вийшли високотехнологічні операції й уміння володіти новітньою технікою. Слава Богу, дякуючи уряду й Національній академії меднаук наш інститут оснащений достатньо. Звідси і нові можливості, і нові перспективи в розвиткові й установи, й хірургії.
Бесіду вів Віктор ЧАМАРА.
