Ціновий дисбаланс

Як правило, особливо гарячою ця тема стає напередодні посівної, коли вже вичерпуються жнивні запаси, і в господарствах стає особливо відчутним дефіцит фінансів. Здавалося б, є цілий рік для того, щоб накопичити гроші й підготуватись до такого відповідального моменту. Але традиційно чомусь саме о цій порі ціни навколо починають то стрімко, то повільніше, але впевнено йти вгору. І кожного разу ніхто не знає, як же справитись із ними?

— Цьогорічні ціни на пальне та міндобрива вже не порівняти з минулорічними. І тут немає як винуватити виробничників — вони змушені реагувати на загальну цінову ситуацію на ринку, закуповувати дорожчу сировину, підвищувати заробітну плату... Але ж є моменти, котрі ніяк не можу зрозуміти. Скажімо, чому так зросла вартість електроенергії? Нині господарство за кіловат сплачує 85 копійок, а до нього додаються ще й інші затрати — це ж непідйомний тягар, особливо, якщо працюють свої цехи, ферма. При цьому подорожчання газу і пального нам постійно пояснюють тим, що експортери диктують такі умови. Але що-що, а електроенергію ми не купуємо. То чому ж за свій продукт на своєму ринку змушені платити так дорого?

Ставлячи це запитання, Іващук вже й не сподівається на відповідь, бо з року в рік ставить його різним керівникам у різних кабінетах. Доходив свого часу і до столичних, але не дошукавшись істини, кожного разу справно платить по нових тарифах.

— Ну не можна стримати ці тарифи — нехай вже й так, — рубає рукою повітря. — То нехай би хтось навів лад із банківськими кредитами, щоб господарства не страждали від відсутності обігових коштів. Але ж тепер позичити у банку під ті відсотки, що пропонуються, — це все одно, що поховати господарство. Іншого виходу, як підтримки держави у відшкодуванні цих відсоткових ставок, на жаль, не бачу.

Як депутат обласної ради, він добре знає, що нинішнього року обласна рада виділила для підтримки аграріїв області десять мільйонів гривень. Безсумнівно, цим грошам будуть раді будь-де, але, поділивши на всіх, розумієш, що їх надто мало.

Скажімо, у тому ж Квітневому планують влітку здати нову ферму на шістсот голів. Будуючи плани наперед, закупили обладнання ще для однієї ферми вже на вісімсот голів, котру планують збудувати за два — три роки. Якби ж то гроші та розумні кредити — все це робилося б набагато швидше, і це значить, що тисячі тонн молока були б ще не в планах, а уже на прилавках магазинів.

Не відступаючись від свого, керівник прораховує буквально кожен крок, економить всяку копійчину. Щоб не тратити десятки тисяч доларів на привізне імпортне стадо, вже купує в селі телят, котрі з часом і сформують молочне стадо на нових фермах. Торік в односельців придбали чотириста голів, на півтори сотні уклали угоди і нинішнього — це і для господарства економія, і для своїх людей вигода, бо не віддають худобу за безцінь заїжджим закупівельникам.

Та чому трапляється так, що ось так ощадливо, вдумливо мусить будувати роботу аграрій, зате практично всі його партнери з інших галузей намагаються якщо не ціну підняти на свій товар, то за безцінь скупити плоди селянської праці.

Хоч як урядовці розводять руками, мовляв, ніяк не можемо зрозуміти, що за дива трапились на ринку гречки, для Віктора Тінея, керівника фермерського господарства «Пролісок» із села Гвардійське, тут жодних таємниць немає. Гречку він любить давно і віддано, роками його господарство отримує одні з найвищих урожаїв цієї культури.

— Та інакше і бути не може, — переконаний Віктор Анатолійович. — У нас в області є свої інститут круп’яних культур, інститут аграрних технологій у Самчиках, зрештою, Подільська аграрна академія, де не один науковець захистився саме на гречці. Всі вони готові допомогти, підказати, запропонувати кращі сорти. Взагалі Хмельниччина може стати основним виробником цієї культури в країні. А в результаті вийшло, що тепер їмо китайську кашу. Чому?

Відповідь, виявляється, дуже проста. Восени фермери, а саме вони вирощують понад вісімдесят відсотків цієї культури, готові були вщерть заповнити нею засіки Аграрного фонду, адже в області неврожаю на цю крупу не було. Причому віддавали її по п’ять тисяч гривень за тонну — справжні копійки порівняно з нинішніми цінами. Але хто ж тоді купував?

Виходить, щоб підтримати свого рідного фермера, грошей пожалкували. Зате тепер з готовністю віддаємо їх чужоземним. От де справді дисбаланс та диспропорція. Та на цьому вони не закінчуються. Фермери подейкують, що російські купці нині пропонують вже й по 12 тисяч гривень за тонну. Якщо встановляться такі ціни, то й для українців каша залишатиметься золотою. Але ж здешевити її, на думку тих же фермерів, дуже просто. Чому б зараз державі не укласти договори та хоча б частково не профінансувати майбутній врожай із розрахунку 8—9 тисяч гривень за тонну? Тоді і виробник залишиться ситим, бо посівна уже буде прокредитована, і гаманець споживача — цілим, бо зафіксована ціна не дасть сплеску на споживчому ринку восени. Але все це потрібно робити вже сьогодні, швидко, чітко, з ясним прорахунком того, чого, скільки і за якою ціною всі ми зможемо з’їсти вже з наступного врожаю.

Почувши про проблеми на світовому продовольчому ринку, сільгоспвиробники наче розквітли — от де нарешті зможемо заробити свою копійчину. Справді, область, приміром, «з’їдає» самостійно близько 120 тисяч тонн пшениці, а торік зібрала 1,8 мільйона тонн зернових. Нинішнього року планує отримати ще більше. І підстави для цього — розширені площі посіву. Навіть з урахуванням споживання у тваринництві та переробній промисловості, такого короваю самим не переварити, тож справді є що продавати. Але хто із товаровиробників може похвалитись, що колись виходив чи тепер має можливість з’явитись зі своїм збіжжям на закордонному ринку? Це монопольне право належить лише зернотрейдерам, котрі, як правило, не мають жодного стосунку не тільки до будь-якого господарства, а й взагалі до аграрного сектору області. Не вклавши жодної гривні інвестицій у вирощування врожаю, вони з легкістю знімають з нього всі фінансові вершки. Тож одним залишається робота і витрати, іншим — прибутки. Але що вдієш, коли над полями витає дух дисбалансу.

Переламати ситуацію обіцяв вже не один уряд. Нинішній не є винятком. І дуже хотілося б йому повірити. Особливо тим людям, що вже завтра вийдуть в поле на посівну. Їм так хочеться, щоб разом із урожаєм підростали їхні фінансові статки. Вони цього заслужили своєю нелегкою працею.

 

Хмельницька область.