1995—1996: Ми отримали Основний Закон і власну валюту

Конфронтація між Києвом та Сімферополем з початком року лише поглибилася. 12 січня 1995-го друга сесія Верховної Ради Криму оголосила, що все державне майно, яке міститься на території Криму, є власністю Автономії. Дії парламенту були підігріті антиукраїнськими випадами мера Москви Юрія Лужкова, який заявляв, що Севастополь — «одинадцята префектура Москви». Такі заяви з боку російських політиків були непоодинокі. Це вносило напругу у стосунки наших країн і ставило під сумнів підписання нового міждержавного українсько-російського договору, робота над яким і так проходила досить важко.

Скасування Конституції Криму та деяких законів (відповідний закон було опубліковано в «Голосі України» за 17 березня 1995 року) лише додало жару у вогонь. Дестабілізації політичного життя на півострові сприяли й президентські структури Криму, які витрачали бюджетні кошти на апарат, охорону, поїздки, не займаючись водночас соціально-економічними проблемами. Тож було прийнято рішення скасувати інститут президентства в Криму. Свою лепту вносило й командування Чорноморського флоту. Замість того щоб передати Військово-Морським Силам України частину об’єктів та землю з інфраструктурою, військові, порушуючи угоди між Україною та Росією, продавали їх або здавали в оренду комерційним структурам.

Не полишав кримсько-російської ідеї і глава парламенту Сергій Цеков. Він сподівався, що до влади в Росії (у 1995 році — парламентські вибори, 1996-му — президентські) прийдуть люди, які по-справжньому займуться проблемами своїх співвітчизників, котрі опинилися за межами Росії, і «від слів перейдуть до діла». Варто зазначити, що ні Цеков, ні парламент загалом не сприймали рішення Верховної Ради України називати автономне утворення «Автономна Республіка Крим» і дотримувалися назви «Республіка Крим».

Тим часом на півострові тривала підготовка до референдуму щодо Конституції Автономії в редакції від 6 травня 1992 року, скасованої Києвом 17 березня 1995 року. Референдум (раніше на його проведення було накладено мораторій) мав відбутися 25 червня, у день місцевих виборів. Верховна Рада України застерегла кримських колег від цього кроку. Їм запропонували відтермінувати проведення опитування і внести на розгляд Верховної Ради України нову Конституцію Криму, створену на основі закону «Про розмежування повноважень між органами державної влади України і Криму». В іншому випадку парламенту загрожував розпуск. Ультиматум подіяв. Голову кримського парламенту більшістю голосів було відправлено у відставку. Наступного дня обрано нового керманича — Євгена Супрунюка. Він пообіцяв повністю повернути Крим у правове поле України.

Уже першого листопада 1995 року парламент Криму ухвалив Конституцію Автономії. В ній, зокрема, зазначалося, що Республіка Крим входить до складу України і відносини між органами державної влади України і Криму визначаються на основі Конституцій України та Криму, договорів і угод між органами державної виконавчої влади. Водночас деякі положення Основного Закону суперечили законодавству. Саме тому Верховна Рада України затвердила Конституцію Криму частково (4 квітня 1996 року). Остаточно Основний Закон було ухвалено в лютому 1998 року і підтримано Верховною Радою України у грудні того ж року.

Найважчий для вітчизняної економіки рік був позаду, проте ситуація мало змінилася на краще. Невирішеним залишалося й питання заборгованості України за російські енергоносії. Станом на кінець січня вона орієнтовно становила 1,5 млрд. доларів. Спад виробництва зумовлювала й існуюча на той час податкова система. Ціни на продукти харчування, тарифи на житлово-комунальні послуги постійно зростали, життєвий рівень — знижувався. І хоча уряд запевняв, що доплати мають усе перекрити, пересічний пенсіонер міг купити молоко лише двічі на місяць.

Через неспроможність бодай щось зробити для покращення життя наших співвітчизників Кабінет Міністрів на чолі з Прем’єр-міністром Віталієм Масолом на початку квітня 1995 року відправили у відставку. Йому на зміну прийшов Євген Марчук. На своїй посаді він протримався трохи більше року і поступився місцем Павлу Лазаренку.

До кінця 1995 року планували запровадити гривню. Проте її введення було відкладено до початку наступного року. Зокрема через невирішення з МВФ питання щодо одержання стабілізаційного фонду. За оцінками фахівців, країна мала потребу в стабілізаційному фонді розміром 1,5—2 млрд. доларів.

Час від часу виникали шахтарські страйки, які вимагали не лише виплати заробітної плати, а й реформування галузі. Загалом за останні 7—8 років страйки стали звичним явищем. Проходили вони за одним і тим само сценарієм. Шахтарі тиснули на уряд, той, у свою чергу, спрямовував у вугільні регіони певну кількість грошей, щоправда, завжди менше, ніж вимагали гірники.

Курс на економічні реформи таки давав позитивний результат, навіть попри спад виробництва та жебрацьке існування більшості громадян. У третьому кварталі 1995 року спад виробництва припинився, у вересні навіть спостерігалося його деяке зростання.

На початку липня 1996 року з’явилися ознаки того, що гривні таки бути.

Грошова реформа стартувала другого вересня. Національний банк випустив в обіг банкноти вартістю 1, 2, 5, 10, 20, 50 і 100 гривень та розмінну монету номінальною вартістю 1, 2, 5, 10, 25 і 50 копійок і припинив емісію українських карбованців, які підлягали обміну за курсом 100000 на одну гривню.

Недосконалість тогочасної моделі влади змусила Президента поставити питання про прийняття закону «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні». Проте ініціативу керманича в парламенті сприйняли неоднозначно. Підтримуючи в цілому позицію Президента щодо необхідності чіткого розмежування функцій влади на найвищому рівні і на місцях, Голова Верховної Ради Олександр Мороз однак вважав, що це не означає «посилювати одну гілку влади за рахунок іншої». Адже законопроектом передбачалося створення обласних та районних адміністрацій за рахунок ліквідації рад і виконкомів.

Місцеві ради ініціативу Президента розцінили як «не просто боротьбу за владу, а за узурпацію влади, яку розгорнули команда Президента та уряд проти обраних народом депутатів». «У тяжкий кризовий період, який переживає наша країна, не можна займатися сумнівним експериментаторством у вигляді докорінної руйнації державної влади знизу догори. Це призведе лише до погіршення керованості країною, паралічу всіх структур влади і в остаточному підсумку — до національної катастрофи», — йшлося у заяві Дружківської міської ради Донецької області. Прихильники президентського законопроекту, хоч і визнавали його недосконалість, проте наголошували, що розширити повноваження Президента потрібно до прийняття нової Конституції.

«В Україні продовжується повзуча криза державної влади. Різноблокова, розірвана, вона породжує нестабільність і самої системи державних органів... Зазначене — додаткове підтвердження необхідності невідкладного розгляду Верховною Радою проекту закону про державну владу та місцеве самоврядування, практичної реалізації його положень. Фактично мова йде про здійснення державно-політичної реформи», — йшлося у зверненні Президента Леоніда Кучми до Верховної Ради України від 4 квітня 1995 року.

За результатами постатейного розгляду законопроекту в другому читанні (у першому ухвалений ще у грудні 1994 року) його було відправлено на повторне друге читання. Чого тільки не було за сім днів — і блокування, і численні переговори між керівниками фракцій і груп, взаємні звинувачення, численні заяви — все це лише нагнітало атмосферу. В повітрі витала ідея підписання Конституційного договору.

Політична криза фактично паралізувала життя в Україні. «Війна нервів», — так назвав це протистояння Президент, загрожувала перерости в «гарячі» форми. Зважаючи на все це, глава держави вирішив провести всеукраїнське опитування населення щодо довіри (вважай — недовіри) Президентові та Верховній Раді. Парламент наклав вето на цей указ.

Деякі аналітики схилялися до думки, що закон про владу був лише димовою завісою, щоб посварити дві гілки влади і звалити на депутатів усю вину за соціально-економічне становище держави. Водночас з’явилася інформація, що головам обласних рад була дана вказівка зробити все, щоб Президент переміг Верховну Раду з різницею в третину голосів. Тоді в нього було б право її розпустити. До такого висновку, зокрема, спонукав той факт, що Конституційну угоду відмовилися підписувати члени двох пропрезидентських груп. Тоді як решта свої підписи під ним поставила.

Особливі надії щодо ухвалення Основного Закону покладалися на п’яту сесію Верховної Ради, яка відкрилася 16 січня 1996 року. Представлення проекту в парламенті відбулося 19 березня. Після тривалої суперечки щодо процедури розгляду документа вирішили розглядати його на пленарному засіданні 17 квітня. Із депутатських груп і фракцій було створено ініціативну групу, яка мала узгодити спірні положення та розділи. Особливо гостра дискусія точилася навколо самоврядування, двопалатного чи однопалатного парламенту, функцій палат, повноважень Президента, державної символіки. Підготовлений ініціативною групою проект істотно відрізнявся від варіанта, внесеного Конституційною комісією, але, тим не менше, потребував суттєвого доопрацювання. Офіційно внести документ на перше читання мала Тимчасова спеціальна комісія з опрацювання проекту Конституції. Головою парламентської комісії обрали Михайла Сироту.

Конституційний процес пробуксовував не так через блокування лівими силами, як через надмірну зайнятість деяких депутатів поза стінами парламенту. Та все ж подальші події засвідчили: у Верховній Раді сформувалася конструктивна більшість. Зрештою 258 обранців ухвалили проект Конституції в першому читанні. Проте, на думку Президента, процес відбувався незадовільно. Глава держави взагалі висловив сумнів, що законодавчий орган зможе ухвалити Основний Закон, і припустив, що його доля може вирішитися на референдумі.

Обіцянка Президента видати відповідний указ підштовхнула депутатів до конструктивної роботи. Постатейне обговорення законопроекту в другому читанні 26 червня відбувалося в «інтер’єрі» двох інших подій — засідань Ради безпеки й Ради регіонів при Президентові. Та навіть попри це, проголосувавши низку статей, парламент спіткнувся й розколовся на принципових моментах. Водночас на цих двох засіданнях Президентові рекомендували винести на Всеукраїнський референдум проект Конституції, ухвалений парламентом за основу. Президент до рекомендацій дослухався і призначив опитування на 25 вересня.

Така ідея підтримки народних депутатів не дістала. Вони вирішили продовжити роботу над проектом Конституції. Було створено робочі групи, які мали узгодити статті, що найважче проходили через сесійну залу: власність, символіка, мова, управління державою. Засідання тривало всю ніч. 28 червня о 9 годині 20 хвилин 315 голосами Верховна Рада України ухвалила Конституцію.

Відповідно до Конституції, Президія Верховної Ради припинила своє існування. Підготовка й формування порядку денного роботи законодавчого органу відтепер покладалися на комітети (раніше були комісії). 12 липня в день закриття п’ятої сесії народні депутати вперше в історії країни склали присягу на вірність Україні.