Із досьє «ГОЛОСУ УКРАЇНИ»
Андрій ПАВЛОВСЬКИЙ, народний депутат України, член фракції «БЮТ-Батьківщина». Народився 25 травня 1965 року в Києві. Має дві вищі освіти, ступінь кандидата наук. Тривалий час працював викладачем у КПІ. Обирався депутатом Київської міської ради. До обрання в парламент у 2007 році працював директором Київського «Центру високих технологій та інновацій». Член парламентського Комітету з питань соціальної політики та праці, міністр праці та соціальної політики в опозиційному уряді.
— Ви потрапили до парламенту з наукового середовища. Що привело у велику політику?
— Політикою цікавлюся давно. Мій батько, академік Михайло Павловський, був народним депутатом України у парламенті перших скликань, одним із засновників партії «Батьківщина», головою київської міської організації. А я вступив до цієї партії ще 2001 року, коли «Батьківщина» перебувала в опозиції, проходили акції «Україна без Кучми», а Юлія Тимошенко була в СІЗО. З часом очолював Святошинську районну парторганізацію, був заступником голови київської міської організації, у 2006 році став депутатом Київської міської ради, а наприкінці 2007 року за списком Блоку Юлії Тимошенко потрапив до Верховної Ради.
— Чи легко зараз перебувати в опозиції? Чи не пропонували вам долучитися до більшості?
— У опозиції зараз складно. Я належу до тієї політичної сили, яка займає принципово жорсткі позиції стосовно нинішньої влади, члени нашої партії та їх родини зараз переслідуються, навіть дехто перебуває за ґратами. Психологічно це непросто. Але маю принципові позиції та погляди на перспективи розвитку нашої держави, на питання соціального захисту наших громадян. І переконаний, що це повинно бути принципово іншим, аніж зараз. Зараз усі псевдореформи, особливо в соціально-економічній сфері, йдуть чомусь під гаслом вирішення проблем за рахунок бідних людей. Бідні платять за багатих. А повинно бути навпаки. У суспільстві повинна бути соціальна справедливість, а не кричуща несправедливість у розподілі суспільних благ, у доходах, коли 90% економіки контролюють десять олігархічних кланів. Я з принципових позицій не йду співпрацювати з антинародним режимом. Мені й не пропонували, бо, думаю, ті, хто займається вербуванням та скупівлею душ, знає, до кого краще й не підходити. Я вийшов з наукового викладацького середовища, більше 20 років викладав у Київському політехнічному інституті, і що б не пропонували — гроші чи посади — це не варто того. Краще бути чесним перед людьми, перед родиною і власною совістю. Багатство і майно з собою в могилу не забереш, а свої принципи не продаю.
— Назвіть досягнення опозиційного уряду і вас особисто як опозиційного міністра соціальної політики і праці.
— Нам удалося привернути увагу підприємців до Податкового кодексу, який фактично знищує малий бізнес. Ми проводили спільні засідання, координаційні ради з підприємцями з різних областей України, це дало можливість підприємцям зорганізуватися, провести акції протесту, і найбільш непопулярні драконівські заходи в Податковому кодексі було викинуто і заветовано. Підприємцям треба і надалі продовжити боротьбу за свої права. Ми провели з незалежними профспілками спільну роботу й щодо Трудового кодексу, який звужує права найманих працівників і вводить 12-часовий робочий день, його зараз відкладено. Так само і щодо Житлового кодексу, який дозволяє викидати людей на вулицю. Продовжуємо боротьбу проти урядової пенсійної псевдореформи, яка направлена тільки на економію коштів Пенсійного фонду за рахунок самих пенсіонерів. Я маю честь бути співавтором альтернативного законопроекту, щодо єдиних принципів пенсійного забезпечення, без підвищення пенсійного віку і трудового стажу. Якби опозиція не звертала на це увагу, не кричала би і не протестувала, влада нишком протягнула би ці антисоціальні закони і люди опинилися би перед фактом звуження своїх прав уже, коли закон діятиме. Опозиція повинна грати роль охоронного собаки, який повинен захищати соціальні права і свободи простих людей, звертати увагу суспільства на зловживання та антинародні дії влади. Крім того, опозиція дає альтернативу, вказує на те, що є інший, кращий шлях. Тим більше, що лівий рух в Україні, на жаль, загальмував. Тож цю функцію — захисту людей найманої праці — повинні виконувати опозиційні сили, зокрема, партія «Батьківщина».
— Охарактеризуйте стан української опозиції загалом, адже нині багато політичних сил претендують на цей статус. Що заважає опозиційним політикам об’єднатися?
— Владі дуже вигідно, щоб опозицій було багато, щоб була розпорошеність національно-демократичних сил. Справжньою опозицією є та, яку найбільше переслідує, репресує і кидає за грати влада. Отже, саме цю опозицію вона найбільше боїться. А є опозиція, якій влада дає медіа-ресурс, телеефір, яка нібито дуже патріотична і націоналістична, і влада навмисне її розкручує, щоб потім лякати виборця націоналістами і фашистами. Це технологія, щоб відсунути справжню опозицію і розіграти варіант, як тоді, коли в другий тур вийшов президент Кучма. Влада хоче повернути навпаки: щоб на наступних президентських виборах у другий тур вийшов радикальний націоналіст Тягнибок. І таким чином влада мобілізуватиме свій електорат, який розчарувався через зростання цін, і лякатиме націоналістичною загрозою. Є ще опозиція, яка має контракт на критику з адміністрацією президента. Маю на увазі Яценюка, навколо якого групуються певні бізнес-групи. З іншого боку, питання об’єднання опозиції — маніпулятивне. Головне — не задовольняти амбіції того чи іншого лідера опозиції, а об’єднати простих людей на місцях, які стоять на патріотичних державницьких позиціях. Зараз, можливо, саме час широкого громадського руху опору, який повинен захищати національні українські інтереси та соціальні права наших громадян.
— Ви часто зустрічаєтеся з виборцями? Чи чимось вдається їм допомогти?
— Як народний депутат, я працюю в двох районах Києва — Святошинському і Дніпровському, маю громадські приймальні. Я виріс у Святошинському районі й живу там більше 35 років. Зараз в опозиції складно працювати, бо фінансових ресурсів, як правило, нема. Але як народний депутат можу написати відповідні звернення, запити, коли права людей порушуються. Намагаюся використовувати всі можливості, які дає депутатство. Але засмучує, що більшість людей звертаються з проханням матеріальної допомоги. Дуже боляче дивитися, коли приходять дідусі й бабусі, які поклали своє життя і здоров’я на створення і нагромадження суспільних благ, стартовий капітал молодої держави, а тепер держава не може гідно про них подбати. Що в моїх силах — намагаюся допомогти зі своєї депутатської зарплати. За минулий рік звернень з проханням хоч чимось допомогти матеріально значно побільшало. І що засмучує — стала приходити й молодь, яка стала безробітною. Зараз у пенсійній реформі пропонують, щоб люди на п’ять років більше працювали. Але тоді ці працівники займатимуть робочі місця, на які претендуватиме молодь після закінчення школи та вузів. І витрати на центри зайнятості з держбюджету зростатимуть.
— Яке ваше найбільше розчарування в парламенті?
— Що після скасування Конституційним Судом Конституції 2004 року і перетворення України з демократичної парламентсько-президентської республіки на авторитарну президентську державу парламент майже втратив своє значення.
— Чи продовжуєте й зараз викладацьку діяльність?
— Це не заборонено законом, але у зв’язку з тим, що я почав працювати в опозиційному уряді, на жаль, часу вже не вистачає. Хоча із задоволенням читав лекції та проводив практичні заняття, а від молоді завжди заряджаєшся енергією.
— Розкажіть про свою родину. Чим захоплюєтеся поза політикою?
— У мене дорослий син, закінчив київський Національний економічний університет. Дружина за фахом — вчитель. Займається видавництвом кінологічного журналу. У нас є собака рідкісної породи — кавалер кінг чарльз спанієль. До речі, я підтримую рішення Папи Римського вважати собак тваринами з душею. Думаю, це справді так. Якби собаки вміли розмовляти, вони розповіли б багато чого цікавого. Коли випадає вільна година, читаю історичну та психологічну літературу.
Інтерв’ю взяла Юліана ШЕВЧУК.