Мешканці цього будинку, що стоїть за невисоким парканом майже на околиці Павлівської лікарні, позбавлені не тільки здоров’я, а й власного житла.
У відділенні сестринського догляду № 25 першої Київської клінічної психоневрологічної лікарні живуть двадцять п’ять чоловіків з тяжкими психіатричними діагнозами, але «без певного місця проживання». У більшості з них немає навіть паспортів.
Над входом у їхній спільний будинок важить паперова іконка. На вікнах — ґрати. Кажуть, якщо їх зняти, віконні рами розваляться. Цьому будинку — близько двохсот років. І ось уже 11 років тут працює стаціонарна патронажна служба. До цього, у часи, коли психіатрія служила зброєю тоталітаризму, у приміщенні містилося відділення примусового лікування.
У коридорі відділення й у палатах — чисто, світло, але якось убого. Зелень кімнатних рослин не може приховати тріщин й патьоків на стінах, що молять про капремонт. У коридорі біля віконця на тумбочці белькоче телевізор. На екрані — накачаний мужик з оголеним торсом. За ним дуже уважно спостерігають кілька глядачів (на знімку).
Один з них (він себе назвав Валерочка) підходить до нас, з інтересом розглядає, тисне руку. Він схожий на доброго персонажа з дитячого мультику: безневинний, цікавий, відкритий. Визначити вік чоловіка важко, він — як велика дитина. Важкий психічний розлад зробив його таким. Валерочка живе у своєму світі й по-дитячому радіє й ображається на різні його прояви.
Це відділення нагадало дитячий садок. Тільки замість малечі — дорослі психічно нездорові чоловіки. Їх опікують, годують, їм перуть, міняють за ними білизну, жаліють і вчать простих побутових навичок нянечки та медсестри. Відвідує мешканців будинку і лікар-психіатр, за потреби приходять й інші фахівці. Але вся турбота і відповідальність за цих великих дітей (від 30 до 77 років) — на медперсоналі. Раніше їх назвали б сестрами милосердя. Втім, ці жінки такими і є. Хоча за пацієнтами відділення мали б доглядати справжні сестри милосердя від церкви. Їх тут назвали «небесні ластівки».
— Церква допомагала нам робити ремонт. Фарбували, білили послушниці. Вони повинні були залишитися й допомагати доглядати за нашими пацієнтами. Але не витримали. Як побачили, що хворі важкі — треба годувати, одягати, мити, — втекли в монастир, — розповідає завідувачка сестринського відділення Раїса Федіна. — Сьогодні в нас майже всі «підняті» — наші чоловіки ходять у майстерні, вчимо їх за собою доглядати, прасувати, мити підлогу й посуд. Навіть на вистави в межах лікарні з ними ходимо. Вони б і самі охоче брали участь у концертах. Ось Коля, хоч і не вміє говорити, а співає: «Ля-ля-ля». Співає ж!
Коля називає Раїсу Миколаївну мамою. В нього є паспорт. Він його сам намалював. Там написано, що він — Коля Король 37 років (на знімку). Документ зробив після повернення «додому»... Коля зникав з відділення. Його довго шукали. Напевно, подорож у світ здорових людей була не дуже приємною. Мабуть, це наштовхнуло Миколу на ідентифікацію за допомогою свого «посвідчення особи».
Коля хоче, щоб його знайшли. Дозволив його сфотографувати й показати в газеті. За словами Раїси Федіної, для розшуку близьких своїх пацієнтів вона зверталася по допомогу до програми «Чекай мене». Двом її підопічним удалося знайти родичів.
Про інтеграцію інших мешканців будинку на околиці Павлівки доводиться піклуватися самостійно. Відновленням їхніх документів займається медсестра соціальної допомоги. Кажуть, це довгий і бюрократичний процес.
Були у відділенні хворі з паспортами. І за місцем старої прописки вони отримували пенсію. Але недавно за розпорядженням згори ЖЕКи провели ревізію мешканців і цих хворих людей, які з різних причинах втратили свої квартири, виписали по суду. Тепер відновлюють паспорти, щоб пенсію оформити...
— Але йти від нас ніхто не хоче. Навіть до іншого відділення, — зітхає завідувачка відділення сестринської допомоги. — Навіть якщо їм погано (загострення хвороби), намагаються триматися, не показувати, щоб не потрапити в інше відділення. Але навіть якщо на лікування наші пацієнти потрапляють до інших відділень, потім повертаються назад — більше їм іти нема куди.
«Мама» дуже переживає за своїх «хлопчиків»: обстоює їхні права, оберігає від неадекватності світу, що живе за своїми законами за вікнами їхнього будинку. Раїса Миколаївна ображена й на журналістів. Каже, побувало їх тут чимало. Але потім у своїх публікаціях і сюжетах чомусь багато чого подали не так, як є насправді...
— Якось по одному з українських телеканалів показували документальний фільм про війну. Як розстрілювали, вбивали.... І раптом бачу: наш Коля стоїть за ґратами... Неетично це, — нарікає співбесідниця.
Хтось із відомих сказав: гуманність суспільства вимірюється його ставленням до старих, дітей і психічно нездорових людей. Сприйняття їхніх хворих душ — як лакмусовий папірець психіки соціуму, що претендує на нормальність.
Фото Олександра КЛИМЕНКА.
