Україна потребує інвестицій. Це необхідна умова не лише виходу з економічно-фінансової кризи, а й реалізації амбітних планів включення нашої держави до двадцятки найрозвиненіших країн світу. То де на це все взяти кошти? А вони є. Багато кажуть та пишуть про залучення іноземних інвесторів, для їхньої зручності вводять міжнародні стандарти, придумують для них різні привабливі проекти. Водночас наш власний вітчизняний інвестор такої державної турботи значною мірою позбавлений. Не беручи до уваги приватний бізнес, лише населення має десятки мільярдів «зелених» і при цьому вкрай обмежене коло об’єктів для їх інвестування.
Свого часу великі надії покладалися на будівельну галузь. Стрімке зростання ціни на «квадрати» житлової та офісної площі, особливо у столиці, розпочало справжній будівельний бум. Створювалися нові робочі місця, додаткові стимули отримала індустрія будматеріалів, металургія тощо. Потім почалися будівельні афери, на кшталт «Еліти», далі — світова фінансово-економічна криза і — все. Первинний ринок житла, за винятком окремих об’єктів (спасибі будівельним компаніям-ентузіастам) перетворився на своєрідний кастинг довгобудів і недобудов. Особливо це помітно в Києві, де навіть у центрі світять ребрами покинуті або заморожені будівельні об’єкти або по-іншому — об’єкти інвестування. За проектами — красені-велетні, реально — велетні, поставлені на коліна економічними негараздами. Погана реклама для потенційних інвесторів будівельної галузі та й економіки загалом. Якщо йдеться про пересічних громадян, то тут більше вірять власним очам, аніж привабливим бізнес-планам. Щоб повернути кошти, потрібно відновити довіру.
Класичний приклад — ситуація навколо амбітного будівельного проекту «Дніпровські вежі», що мали стати візитною карткою столиці. Шість красенів-хмарочосів, кожен — з 34 поверхів, націлених у височінь. Замовником будівництва у 2000 році виступило Головне управління внутрішніх військ МВС України. Отримали бюджетне фінансування, залучили різні приватні будівельні компанії з правом продажу житла громадянам і юридичним особам, тобто також приватним інвесторам. Шість велетнів-веж мали прикрасити Київ, стати втіленням мрій сотень військовослужбовців, громадян-інвесторів, які потребували житла. Будинки звели десь відсотків на 70, потім почалися фінансові проблеми, процедура банкрутства головної будівельної компанії. На цьому мінорі престижне мажорне будівництво закінчилося.
Минає час і недобудовані дніпровські вежі поступово перетворюються на ефектний монумент довірливим інвесторам. А це насамперед — сама держава з бюджетним фінансуванням і сотні громадян, які в будівництво знаменитих троєщинських хмарочосів вклали свої гроші. При цьому громадяни, як інвестори, ще проявляють якусь активність — створили для захисту своїх прав громадську асоціацію, спільно з деякими банками розробляють варіанти завершення будівництва, порятунку амбітного проекту тощо. Утім держава виявляє до десятків своїх витрачених на будівництво мільйонів дуже слабкий інтерес. У всякому разі далі розмов про потребу завершити будівництво веж і дати нарешті людям житло справа не рухається.
Звідси — риторичне запитання. Якщо так дбає про власні інтереси головний інвестор держави — сама держава, то на який інвестиційний клімат сподіватись приватному інвестору? Будівельному велетню час вставати з колін.
