Прем’єра рубрики
За радянських часів у кожній області було заведено виділяти галузь, яку вважали візитівкою регіону. Приміром, для однієї з областей це була приладобудівна галузь, інша славилася турбінами, рівних яким не було у світі, третя видавала «на-гора» таку кількість цукру, яку не виробляли країни, за площею значно більшою за розміри області. Про космічні досягнення ще одного регіону країни ходили легенди, а вуглярі східної частини встановлювали світові рекорди з видобутку чорного золота.
Агропромисловий комплекс, металургія, машинобудування, енергетика, лісова і лісопереробна галузь тощо — ось важливі напрями народногосподарського комплексу, які прославляли його, без перебільшення, на весь світ.
Минуло 20 років. Який нині стан колись фундаментоутворюючих галузей? Чи зберегли вони свій потенціал? Як трансформувалися в часі? Що набули, а що втратили? «Голос України» спробує дати відповідь на ці запитання у серії публікацій з різних регіонів нашої держави. Перша адреса — Львівська область.
Ярослав Голець двадцять років відпрацював на відомому в колишньому Союзі ВО імені В. І. Леніна. Якщо простіше, по-народному, на 125-му заводі, що біля аеропорту у Львові. Закінчив політехнічний університет. Отримав направлення в складальний цех. Пройшов шлях від інженера до начальника зміни. Жив спочатку в гуртожитку. Через 10 років хорошому фахівцю виділили квартиру. Народилося двоє дітей. Пристойна зарплата інженера-приладобудівника давала змогу утримувати сім’ю і бути впевненому в завтрашньому дні.
На підприємстві, яке працювало на оборонну промисловість СРСР, мали роботу близько 40 тисяч осіб. У директора Олександра Куценка був персональний літак, на якому літав у відрядження до Москви. Розробки львівських приладобудівників використовували у космічних ракетах, на підводних човнах, у військових літаках.
На заводі зібрали перший в Україні персональний комп’ютер
З Ярославом ми розмовляємо на знаменитому львівському «Торпедо». Це відома барахолка, де продають народні умільці свої вироби та інструменти. Інженер десятий рік пропонує саморобні антени для телевізорів. Простенький пристрій ловить сигнал навіть у найвіддаленішому гірському селі. Колись відбою не було. Останніми роками з’явилися конкуренти із сателітарними антенами. Ярослав планує змінити свій бізнес. Конструює простенькі поливальні машини для дачних ділянок. Перед тим продавав зварювальні апарати своєї конструкції. Криза в промисловості змусила перебудовуватися.
— Таких як я, на базарі сотні. Підприємливі торгують одягом чи взуттям на «Південному» і «Галицькому перехресті», — розповідає Ярослав Голець. — Хто не зміг забути свою професію, прийшли на «Торпедо». Нині не вірять, що ми на заводі зібрали перший в Україні персональний комп’ютер. Розказую внукам — сміються, кажуть, дід фантазує. Про підводні човни і відрядження наших інженерів на морські бази навіть не згадую. На заводі залишилось кілька сотень людей. Модернізують для Китаю чи в інших країнах старі ракетні комплекси.
Схожі розповіді можна почути від інших львів’ян. Зо два десятки великих і малих підприємств регіону спеціалізувалися на приладобудуванні.
— Невже не можна було врятувати перспективну галузь, — запитуємо віце-президента конфедерації ділових кіл Львівщини Ростислава Сороку, який впродовж десяти років керував головним управлінням промисловості ОДА. Знає проблеми всіх львівських підприємств.
— Приладобудування не було цілісним, а розділене на сегменти. З розпадом Союзу розірвались кооперативні зв’язки між підприємствами. У Львові виконували великі об’єми робіт, але технічна документація і кінцевий продукт знаходились за межами України. Все це спричинило кризові причини.
— Скільки людей працювало у приладобудуванні?
— Окремої статистики не велося, все належало до машинобудування. Приблизно 80—100 тисяч осіб. Я віднімаю число зайнятих в допоміжних виробництвах.
Виробничі об’єднання «Електрон», імені Леніна, «Львівприлад», «Мікроприлад», «Біофізприлад», «Термоприлад», завод телеграфної апаратури, «Кінескоп», «Полярон» створювали продукцію, яка була візитівкою Львова. Телевізори, електроприлади. Інша продукція оборонної промисловості не афішувалася. Досі залишається закритою.
Це плоди так званої загальносоюзної інтеграції. Вижити кожному з названих підприємств надзвичайно важко.
— Візьмімо «Електрон», на якому працювало кілька десятків тисяч осіб. Львівські телевізори мали шалену популярність. Чи не кожен поляк віз з міста на багажнику автомобіля «Електрон». Чому не вижило підприємство?
— Там далі виробляють телевізори...
— 60 тисяч щороку.
— Це дуже мало. Проблема українських приладобудівних підприємств у тому, що всі комплектуючі елементи завозились з інших республік. Виробництво залишалось лише складальним. Така велася політика. Нині світовими центрами базових елементів стали азійські країни, Китай, які залишаються монополістами. Європейські країни отримують звідти комплектацію і розміщують там свої бренди.
Відновити старе виробництво неможливо — все штучно створене приречене
Для чого створювались не традиційні для Західної України підприємства? Мета ставилась соціально-політична. Висококваліфіковані спеціалісти могли приїхати тільки з-за меж регіону. Прислані з інших республік висококваліфіковані технічні кадри мали розбавити гуманітарну західноукраїнську інтелігенцію. Це були високоосвічені люди, які творили технічну науку, не традиційну у великих масштабах для Львова чи Галичини. Політична доцільність мала одну мету: на основі створення нових виробництв пропагувати нові взаємини між людьми, щоб Радянський Союз сприймався як єдине ціле. Львів, Івано-Франківськ, Ужгород завдяки такій політиці наситили фахівцями з Москви, Ленінграда, Новосибірська.
З розпадом Союзу розкручений маховик почав гальмувати. Неминуче все йшло до загрозливих для приладобудування проблем. Інші галузі опинилися в кращих умовах, бо ринки збуту залишалися більш диверсифіковані. Окрім товарів широкого вжитку, спеціалізація була досить вузькою — мало покупців. Це країни-сателіти, які використовували радянську військову технологію.
На старих наукових розробках Україна і так протрималася 20 років.
— Які зміни нині відбуваються на приладобудівних підприємствах?
— Частина збанкрутувала, частина ще тримається на поверхні. Про перспективи говорити важко.
— А оборонка?
— Ви бачите, який бюджет йде на армію — перспективи мізерні. Це величезна проблема. Китай та азійські країни заполонили своїми товарами Європу і серйозно конкурують на українському ринку.
— Що ж робити, куди рухатись?
— Що вдалося зберегти, дійшло до конкурентного рівня збалансованості, який дає змогу продавати свої вироби на внутрішньому ринку. Говорити про конкуренцію наших телевізорів дуже складно. Змагатися зі світовими монополістами, які випускають мільйони виробів, практично неможливо.
— Колись львівські телевізори добре продавались.
— Бо не було ринку, кордони закриті, магазини порожні.
— Що ж залишилось?
— У нас є конкурентна продукція, але ми про неї не говоримо — це оборонка.
Телевізорний завод випускає понад 60 тисяч телевізорів — достатньо для невеликої кількості працівників, які там залишились. Непросто і «Термоприладу», але там збережено виробництво. Тримається на ринку з вимірювачами високотемпературних та шкідливих середовищ, які застосовуються на металургійних та хімічних комбінатах, у сільському господарстві для вимірювання температури зерносховищ.
Науково-виробниче об’єднання «Карат», що входить до структури концерну «Електрон», має добру перспективу. Закупили обладнання, технології і працюють над світлодіодами — досить перспективна тематика. Це ті напрями, які десятки років залишатимуться цікавими для виробників.
«Кінескоп» не мав жодних шансів — трубок більше не буде, доживають останні дні. Якщо б завод у перші роки занепаду викупив світовий лідер, мали б інші перспективи. Це саме можна сказати про інші підприємства, які припинили своє існування.
Але на їхній базі створюється щось нове. Там нема, як колись, десятки тисяч працівників. Виживає гнучка мережа виробників, які між собою кооперуються. Створення так званих кластерів — це відповідь на виклики часу. Вони більш живучі, вимогливіші.
Середні та малі підприємства швидше знаходять свої ніші. Недавно виникла нова компанія — успішно займається освітлювальною апаратурою. Я там побував. Роблять гарні, конкурентні речі. Мають своїх замовників.
З великих підприємств вижила фірма «Іскра» — виробляє щороку сотні мільйонів електричних лампочок для 60 країн.
Кожний може знайти своє місце на ринку.
— Скільки працівників залишилось в приладобудуванні, де 1990 року трудилось до 120 тисяч?
— На всю промисловість Львівщини працює близько 100 тисяч, з них 25 відсотків — приладобудівники. Ця галузь зазнала найбільше втрат — не мала шансів вижити, хоча б хто нею керував. Основну роль зіграв не людський чинник, а наслідок попередньої епохи. Що сьогодні продукується — має перспективу. Підприємства, які видавали «на-гора» серйозні розробки для оборонки і перейшли на баняки, як правило, не вижили. Хто тримався за ринок і намагався зберегти свої розробки, залишився на плаву.
— Кого нині можна назвати обличчям Львова?
— Серед фірм, які виробляють товари для широкого споживача, — «Іскру».
Львів.
Працівниці заводу «Леоні» біля Стрия намотують на установці кабелі.
