Село двома руками за реформи, але проти того, щоб їх робили люди, котрі бачили селян лише з вікна свого персонального автомобіля.

 Журналіст, на жаль, нечасто зустрічає повну підтримку з боку влади. І ось приємна несподіванка: на ініціативу «Голосу України» обмінятися думками з приводу окремих питань реформи адміністративно-територіального устрою відгукнулися у Вільнянському районі Запорізької області. Голова тамтешньої райдержадміністрації Сергій Борисенко та голова райради Алла Кіркова без зайвих дебатів запропонували організувати з цього приводу цілий «круглий стіл» — за участю фахівців райдержадміністрації і сільських голів району. І хоча тема розмови була заявлена заздалегідь, вона цілком очікувано переросла в розмову про те, що болить. Тільки не з вічного циклу — «Подайте, хто може!», а з огляду на те, щоб селу насправді дозволили стати самодостатнім механізмом, а чергові новації не вийшли людям боком.

Тільки без формалізму!

Попри те, що район, як то кажуть, на ходу, його бюджет на 60 відсотків дотаційний. Із майже 110 мільйонів гривень витрат поки не знаходиться грошей, щоб повністю закрити видатки на заробітну плату освітянам і медпрацівникам. Заплановані кошти й на ремонт шкільних котелень, і на один шкільний автобус, але сподівання на реалізацію задуманого — не дуже великі. Загалом Вільнянському району потрібно ще сім таких автобусів (12 вже придбано), щоб виконати програму «Шкільний автобус» у повному обсязі. Тут вільнянці серед одноосібних лідерів у всій Запорізькій області.

— Наше завдання сьогодні, — каже Сергій Борисенко, — відкриття гуртожитку при гімназії «Світоч» у райцентрі. Нині діти проживають у гуртожитку, обладнаному на базі дитсадка №6. В останньому планується відкрити додаткові групи для малечі. З його введенням, у гімназії протягом тижня могли б навчатися здібні діти з усього району, а на вихідні від’їжджати додому. Це дало б змогу істотно підвищити рівень знань і конкурентоспроможність наших випускників.

— Ми всі розуміємо, що одним із шляхів забезпечення кращого фінансування соціальних програм на селі є, у тому числі, й оптимізація структури сільських громад, — вступає в розмову голова Вільнянської райради Алла Кіркова. — Адже, коли йдеться про об’єднання чи злиття, то мають на увазі не райони чи область, а саме сільські громади. Ми над цією проблематикою предметно працюємо ще з 2008 року. Бо демографічна ситуація, зокрема, і в нашому районі, не викликає оптимізму. Першопричина проблем — молодь не знаходить роботи і залишає села. Ще нещодавно населення району становило 53 тисячі, нині налічується — 47 тисяч. Є такі села, де залишилося по 10 хат. З другого боку, не можна відштовхуватися лише від запропонованого нормативу у чотири тисячі жителів на одну сільраду. Ми все обрахували, і з’ясувалося, що, крім міської і селищної ради, у районі тоді залишиться всього шість сільрад. У майже кожну з яких входитиме до 20 населених пунктів. Як таким господарством керувати? Адже й сьогодні в районі є сільради з 12 селами, і це вже проблема. Крім того, не слід забувати, що проста механіка в об’єднанні теж не пройде. Бо сільрада — це, за тим же нормативом, школа, фельдшерсько-акушерський пункт, заклад культури, садочок, пошта, пожежне депо. А головне — нормальне транспортне сполучення! За цінами 2008 року приведення все до пропонованих реформою вимог коштувало району понад 24 мільйони гривень. Де їх узяти, і чи буде навіть з ними краще жителям сіл?

Принцип єдиного вікна

З головою райради цілком згоден керівник апарату райдержадміністрації Анатолій Даценко:

— У чому задум адміністративної реформи, окрім економії фонду оплати праці, — наближення послуг до людей. Сьогодні середня кількість працівників у сільраді — 5 осіб, які слугують лише своєрідною «поштовою скринькою» між жителями і районними структурами влади. Адже ні відповідної кваліфікації, ні повноважень у них немає. А після оптимізації хотілося б, щоб з’явилася можливість утримувати там юриста, економіста, спеціаліста по роботі з молоддю тощо. А щодо нормативу, то тут потрібна гнучкість. Адже у нас не африканська пустеля, де міждержавні кордони малювалися під лінійку.

— У нас чотири населені пункти, 2,5 тисячі населення. Специфіка села Люцерна, — каже його голова Юрій Меняйло, — і сусідніх сіл полягає у тому, що 350 га нашої землі передано під садові товариства городян. Це сім тисяч населення, яке практично цілорічно проживає в уже добротних будинках, користується дорогами, електро- та водопровідними мережами, вирішує у сільраді свої земельні та майнові питання, але ніде в документах не враховується. Згадані тисячі людей, де-юре, жителі Запоріжжя. Було б доцільно спочатку вивчити це питання і законодавчо його врегулювати. Врешті, коли на курортах в сезон населення зростає в рази, це ж якось навчилися враховувати, заради забезпечення і транспортом, і продовольством, і медобслуговуванням. Щось подібне потрібно вирішити й стосовно приміських сіл. Особливу увагу варто також звернути на розмежування земель міста і села. Бо привабливі ділянки місто забирає із задоволенням, а проблеми поселень, які поряд, його турбують в останню чергу.

Селу потрібні реформи і турбота, а не слова

З колегою погоджується й Матвіївський сільський голова Сергій Чернов. — Коли чесно, то нас не дуже хвилюють перспективи працевлаштування після реформ. Просто хотілося б спочатку наведення ладу. У Матвіївці 4,5 тисячі населення і ще до тисячі — це ті ж городяни, які придбали ділянки і побудувалися. Однак мене, наприклад, найбільше турбує таке: через діряві мережі, збудовані ще у 60-х роках, до того ж «хап-способом» (яку трубу дістали — таку й поклали), існують великі втрати води, а тому й великі борги. Через те вже сьогодні важливо знати перспективи об’єднаних сільських комунгоспів. Коли 300 тисяч одного боргу додати до 500 тисяч іншого, то можна відключати від води всіх. Без вирішення питання реконструкції мереж, без допомоги у погашенні боргів, навряд чи селяни будуть раді об’єднавчим перспективам.

А Любимівський сільський голова Галина Марчук знає, що її сільрада, у разі реформування, зникне. Бо немає нічого, щоб робило Любимівку, як мовиться, центральною садибою сільради. Є школа-дев’ятирічка, а ще ФАП і пошта у приміщенні сільради, ото й все.

— Бюджет на 70 відсотків заробляємо самі, — каже вона, — але видатки, зокрема цього року, передбачені тільки на зарплату та енергоносії. Добре, що в попередні роки чотири села із десяти вдалося газифікувати, а одне — забезпечили водогоном. Щодо наступного об’єднання, то тривожить тільки таке: зазвичай село, яке не є центром сільради, занепадає, до нього просто ні руки, ні гроші не доходять.

Рішуче змінити підходи до реформування пропонує Михайлівський сільський голова Вадим Вишенський. Він привернув увагу до ідеї наближення послуг до селян. Головними з них він бачить не постійні поїздки стареньких до управління соцзахисту, а первинну медичну допомогу та пожежну безпеку.

«На мій погляд, ніякі укрупнення не повинні вплинути на дислокацію справжніх територіальних «форпостів» — дільничних лікарень, ФАПів, пожежних депо. Раз на території живуть люди, значить, вона має бути охоплена мережею з певною розумною доступністю до згаданих установ. Бо один пожежний автомобіль на район — це біда, як і ФАП за десятки кілометрів від хворої бабусі та набором ліків на 100 гривень»,— переконаний він.

— Обмін думками засвідчив: на реформи ми дивимося без страху за посади, але з тривогою за справу, — сказав, підбиваючи підсумки, голова Вільнянської райдержадміністрації Сергій Борисенко. За його словами, пропозиції щодо адмінреформи вже надіслані до облдержадміністрації, а звідти, можливо, й вище. «Нам же залишається працювати поки що у тих умовах і з тими бюджетами, які є. А коли докласти рук, то і працювати можна, і результат не забариться», — констатував він.

 

Вільнянськ — Запоріжжя.