Директору Карпатського біосферного заповідника Федорові Гамору — 60 років
Із досьє «Голосу України»
Федір Гамор народився 28 березня 1951 року в селі Верхнє Водяне Рахівського району в родині лісоруба. Закінчив біофак Ужгородського університету. Працював у Великобичківському лісокомбінаті, першим секретарем Рахівського райкому комсомолу, секретарем парткому колгоспу, заступником голови райвиконкому.
Доктор біологічних наук, професор, академік Української екологічної академії.
1987-го призначений директором Карпатського державного заповідника, територію якого зумів збільшити майже уп’ятеро і перетворити його на біосферний та домогтися міжнародного визнання резервату. Ініціатор кількох законів, прийнятих українським парламентом, щодо сталого розвитку Карпат і заборони суцільних рубок; створив єдиний в Україні Музей екології Карпат...
Зумів налагодити плідну співпрацю з екологічними інституціями як сусідніх країн, так і Швейцарії, Австрії, Німеччини. Створив 4 наукові лабораторії, географічну інформаційну систему, заснував і видає всеукраїнський екологічний науково-популярний журнал «Зелені Карпати» та регіональну екологічну газету, потужний веб-сайт і відеостудію.
Кавалер ордена «За заслуги», заслужений природоохоронець України, почесний громадянин міста Рахова і румунського Вішеу де Сус. Американський біографічний інститут назвав його «Людиною року-97».
Стараннями Федора Гамора букові праліси Карпат занесено до Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО
Змалку характер гартував працею
Йому постійно бракує часу. Весь у роботі.
І так змалку.
Самодисципліна. Відповідальність. Обов’язковість.
Точність у слові й ділі.
Ніколи нікому не догоджав. Цим не раз програвав, але цим же кінцево й вигравав.
Надто делікатний. Тому й малослівний.
Цінує допомогу. Чим може — споможе.
Справжній, а не показний патріот Карпат. Прикипів до рідних місць так міцно, що ніякою спокусою й дарами його з Рахова не відірвати. Чує велику силу і материнську любов малої вітчизни — цих суворих і водночас лагідних місць. Це багато в чому завдяки саме Федору Гамору сюди, щоб вивчати таємничу силу гір і розповідати про них, сприяти й оберігати їхні природні скарби, пронесені крізь століття, приїжджали і їдуть уже мало не щомісяця відомі вчені Європи.
Це він крок за кроком, неспішно, але успішно стверджує: Рахів — то гуцульський Париж. Недаремно це карпатське містечко увінчало його лаврами Почесного свого громадянина.
Саме тут, п’ючи чисту воду з рідних криниць і міркуючи про сенс життя, наш герой ще замолоду раз і назавжди зрозумів: його місія — дбати про ці гори, їхні рослини й тварини; донести до світу континентальну значущість Українських Карпат. Тоді з нього тутешні чиновники часто кепкували, мовляв, усі, хто йде в науку, — трохи дивакуваті... Але тепер, коли його ідеї підкріплюються ваговитими ґрантами Світового банку, коли до Рахова їдуть німці, австрійці, швейцарці, румуни, словаки, чехи, американці й учені з інших країн, щоб розвивати й переймати новизну екологічних здобутків Гамора-науковця, — учорашні кепкувальники перші плещуть у долоні похвальби. Він тільки стиха посміхнеться і продовжує робити своє. Береже час на основне — вторинне мало цікавить.
Гамор-учений володіє хистом виокремлювати головне. Уміє зосереджувати сили саме на цьому. А завдяки науковим прийомам —точно прогнозувати екологічні процеси. У своїх наукових працях, публікаціях у популярних виданнях за три роки до біди передбачив другий нищівний паводок у Карпатах 2001 року. Скажете, інтуїція? Можливо. Але так знати й відчувати настрій, подих і біль рідних гір може лише той, хто в них народився, любить і береже та лікує їх.
Життя змушувало Федора долати труднощі. Образно кажучи, ішов ніби з верху на верх — «усе д’горі й д’горі». І мусив у домотканій торбі, що в’їдалася вузькими вервечками в плечі, нести собі все необхідне сам. Інакше у суворих горах просто не виживеш!.. Але він кріпився, не давався біді в руки, мужнів. Мабуть, з отієї охоти бути сильним і виріс, нівроку, таким високим і дужим.
А тоді, в ранньому дитинстві, як герой тієї легенди, — мусив аж тричі доводити свою силу. У Федоровому випадку — фізичну міць і жагу знань, які опановував аж у трьох окремих школах — початковій, восьмирічній і середній. І ходив пішки через хребти щодня по десять кілометрів туди і звідти. А ровесники, які пішли працювати, таки не розуміли його. Для чого, мовляв, такі муки?
Але Федя не мучився. Навпаки, — його притягували й захоплювали книжки. Вчився відмінно. І яким гірким було розчарування юнака, коли (аби не отримав золоту медаль!) з російської мови — бачте, педагоги все-таки знали про його батька, який не уник Сибіру, і були ідеологічно невсипущими, — поставили четвірку. І ось коли 90-го року захищав докторську дисертацію, то попросив у Костя Меркурійовича Ситника дозволу говорити українською. Щось шкільне — чи то образа, чи то сумнів — ставало наче перепоною... Академік не заперечував. Це вже потім Гамору сказали: його дисертація — перша, захищена в академічному інституті українською мовою.
Довів світу континентальну значущість Карпат
Випускника десятирічки Гамора того вже далекого і пам’ятного 1968 року беруть на роботу... учнем лісника. (І донині відомий учений дуже пишається цим записом у трудовій). Цей факт ще раз переконав його: вчитися треба! У Великобичківському лісокомбінаті досить скоро зарекомендував себе працелюбним і кмітливим. Директор підприємства Олександр Дікер, керівник мудрий і далекоглядний, покликав юнака до себе і сказав: «Нам потрібні, крім лісівників, й екологи». Тоді це зазвучало цілком по-новому. Так Федору дали направлення на біологічний факультет Ужгородського університету. Хлопець з гір не просто вчився, а й став одним з найкращих студентів. До нього майже по-синівськи ставився відомий професор Комендар. І прищепив Федору справжнє захоплення природоохоронною тематикою. Опісля, як дипломований спеціаліст, кілька місяців працював на рідному підприємстві, відтак, — робота в комсомолі.
Це лише Гамор зумів на тій неспокійній флагманській посаді у райкомі захистити кандидатську дисертацію і вечорами викроювати час читати фахову літературу й писати, проводити досліди — майже підпільно, бо партійні «вожді» на дух не переносили «таких мудрих», які не до кінця віддавалися комсомольським справам. Він почав рватися ближче до улюбленої справи — не відпускали. Підготував рівноцінну кадрову заміну. Нарешті, направили секретарем парткому у рідне село. Парадокс: батько й чути не хотів про колгосп, а син став партійним лідером.
Він знав, як доводити справу до кінця, спрямовувати силу колективу й окремих людей у потрібне русло, бо сам трудився постійно. А раз так, то перевели на посаду заступника голови райвиконкому.
І тут перед ним могла відкритися добра перспектива. Але практично всі вихідні й відпустки, працював над докторською. Присвятив її екологічним аспектам збереження та використання рослинного покриву Українських Карпат. А 1987-го нарешті став керувати Карпатським державним заповідником. Тоді та установа вважалася у Рахівському районі практично «відстійником» для відправлених у почесне заслання керівних кадрів. Тому там накопичилася низка системних проблем. Гамора скерували туди з єдиною метою: хоча б розчистити завали й «примарафетити фасад».
А для нього як науковця це стало водночас триєдиним випробуванням таланту: показати хист керівника, продемонструвати здібності без п’яти хвилин доктора наук, утвердити себе як особистість, котра прагне поліпшити екологію рідних гір. І це щось більше, ніж будь-який азарт, то — усвідомлена, цілеспрямована пристрасть, навіть сенс цілого життя!..
— Шістдесят прожитих і таких спресованих років. Якщо підбити проміжний підсумок... — легко провокую академіка Гамора.
— По-перше, створив Карпатський біосферний заповідник, домігся внесення до його складу всіх висотно-поясних зон — від передгір’я до субальпійських і альпійських. А з найвищою горою Карпат Говерлою, а також Угольсько-Широколужанськими та Чорногірськими пралісами і Долиною нарцисів — це цілісна прородоохоронна система... У 93-му і 97-му роках за моєї ініціативи уряд прийняв два рішення, долучивши до території заповідника нові масиви — регіональний ландшафтний парк «Стужиця», ботанічні заказники «Чорна гора» й «Юлівська гора». Це нині унікальний природний комплекс, що підковою розкинувся мало не по всьому Закарпаттю. Такого в Європі ніде не знайдете. По-друге, домігся міжнародного визнання заповідника: він увійшов до складу міжнародної мережі біосферних резерватів ЮНЕСКО, тричі нагороджений Радою Європи престижним Європейським дипломом.
Це на основі наукових розробок, численних статей академіка Гамора і завдяки його умінню знайти однодумців уряд у 1998-му прийняв постанову «Про заходи щодо державної підтримки Комплексної програми еколого-економічного та соціального розвитку гірської Рахівщини на період 1998—2005 рр.». У продовження цієї ідеї розроблено «Концепцію створення спеціальної еколого-економічної зони «Рахів» як моделі сталого розвитку гірських регіонів. Чимало зусиль і досвіду разом з тодішніми народними депутатами вчений вклав у розробку системоутворююючих законів: «Про статус гірських населених пунктів України», «Про мораторій на проведення суцільних рубок на гірських схилах в ялицево-букових лісах Карпатського регіону».
1998 року Ф. Гамор зініціював прийняття рамкової конвенції про охорону і сталий розвиток Карпат; домігся внесення букових пралісів Карпат до переліку об’єктів Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
До того ж — він справжній будівничий. Спорудив єдиний в Україні чотириповерховий Музей екології Карпат площею в тисячу квадратних метрів, збудував господарським способом без жодної допомоги держави у важкі кризові роки 15-квартирний житловий будинок для спеціалістів заповідника, триповерховий Музей нарцису в знаменитій однойменній долині біля Хуста, високогірні екопункти під Петросом та Піп-Іваном Марамороським, двоповерховий еколого-освітній «Центр Європи», на два поверхи еколого-освітній центр аж під самою красунею Говерлою. А ще — столярний цех з виготовлення дивовижних лісових меблів, демонстраційну гуцульську пасіку, відродив форелеве господарство, розсадники, парки... Вилеліяв, як дитятка, аж чотири наукові лабораторії: лісознавчу, зоологічну, ботанічну й екологічного моніторингу.
Та основним я назвав би те, що Гамор-учений — і це визнано європейською наукою! — довів: дубові, букові й ялицево-смерекові праліси Українських Карпат становлять найбільшу природну цінність континенту та відіграють значну клімато- і водорегулюючу функцію. Незаперечна екологічна цінність Європейського континенту, на його ж думку, — чорногірські, кевелівські, свидовецькі, марамороські ділянки дикої природи, де ніколи не проводилася господарська діяльність і які нині надійно охороняються заповідником.
Гамор завжди перевіряв свої наукові здобутки визнанням Європи... Його тягнуло колись і тепер на Захід — це мабуть свідомі кроки людини відповідальної. Бо ж стара мудра й добра Європа була, є і, цілком очевидно, перебуватиме завжди на передових позиціях людської цивілізації — там найвагоміші і найпередовіші наукові знання. Там і «прорецензують» тебе, як на рентгені. Але якщо здобудеш визнання, його ніхто не заперечить!
— 1993 року вперше в Україні ми реалізували проект Світового банку і Глобального екологічного фонду «Збереження біорізноманіття Карпат», в якому наголос зроблено на вивченні стану збереження рослинного і тваринного світу Карпат, створення Карпатської екологічної мережі, — каже академік. — Налагодили тісні контакти зі Швейцарським федеральним інститутом лісових, снігових і ландшафтних досліджень, а 2003 року провели в Мукачевому велику міжнародну конференцію «Природні ліси помірної зони Європи: цінності та використання». Видали німецькою мовою книгу «Праліси в центрі Європи. Путівник по лісах Карпатського біосферного заповідника». Привернули нею дуже пильну увагу європейців до цього нашого багатства — німці їдуть сюди косяками... А з нідерландським Королівським товариством охорони природи провели інвентаризацію пралісів Закарпаття — за результатами видали однойменну книгу і розробили менеджмент їх охорони. Ця праця спрямована у майбутнє... Активно співпрацюємо з Німецьким університетом сталого розвитку міста Еберсвальд. Розробили і подали до Міжнародної німецької кліматичної ініціативи працю «Пом’якшення негативних кліматичних змін шляхом збереження біорізноманіття та старих лісів в Українських Карпатах». У рамках цього проекту на базі нашого заповідника буде створено Міжнародний навчально-дослідний центр букових пралісів та альтернативних джерел енергії.
— З нашою сусідкою Румунією також давно співпрацюєте...
— Ще 1996 року на зустрічі керівників Закарпаття, посла України в Бухаресті Олександра Чалого і сусіднього повіту я запропонував створити на спільному прикордонні природний парк «Гори Марамуреш». За цю ідею і вклад у розвиток українсько-румунської екологічної співпраці мені й присвоєно звання почесного громадянина міста Вішеу де Сус. Тепер на базі природного парку «Гори Марамуреш» і Карпатського заповідника реалізується проект створення українсько-румунського біосферного резервату в Марамороських горах.
До «Голосу України» —особливі симпатії
На сторінках нашої газети Федір Гамор, за його словами, надрукував чимало серйозних статей. Досить навести лише заголовки деяких, аби зрозуміти, наскільки вони важливі й актуальні: «Чому виходять ріки з берегів?» (26 січня 1999 р. — одразу ж після трагічної повені листопада 98-го), «Гірські жителі легко дихають, але важко живуть. Карпатський регіон і проблеми сталого розвитку ( 9 жовтня 1998 р.), «Красива мрія про гірський потяг» (2 березня 2002 р.), «Рятуання гірських лісів, або Шанс для екосистем» (22 травня 2002 р.)... А от півтора десятиліття тому, 9 квітня далекого вже 1996 р., у публікації-роздумі «Чи могли б Карпати прийняти Зимову Олімпіаду?» аргументовано, з науковою глибиною довів: можуть!
Тож ідея Президента України Віктора Януковича про 2022 рік — цілком реальна, бо давно науково обгрунтована професором Гамором із міста Рахова...
Рахівський район
Закарпатської області.
Глибоко символічно, що академік Федір Гамор рукою,яка ближче до серця, притулився до гінкого бука в Угольсько-Широколужанських пралісах Карпат.
Фото із сімейного архіву Ф. Гамора.
