Пенсійну реформу слід «перезавантажити»

Спроби тотального заперечення положень пенсійної реформи з боку окремих політичних сил створюють помилкове враження, що в країні у справі пенсійного забезпечення відсутні проблеми, що зміни не актуальні.

Змушений нинішнім критиканам нагадати, що реформа пенсійної системи в Україні, як і в інших країнах Європи, має свою історію, була і залишається обумовленою вимогами часу.

Отже. З перших років незалежності трансформаційні процеси на ринкових засадах, існування різних форм власності, регулювання оплати праці через тарифні угоди, договірні основи взаємовідносин роботодавця та найманого працівника, зміни функцій держави в системі соціального захисту населення та інше створили принципово нові соціально-економічні передумови розвитку суспільства і гостру потребу розробки адекватного механізму соціального забезпечення населення.

Після бурхливих дебатів у залі Верховної Ради та жвавого обговорення в суспільстві 21 грудня 1993 року було прийнято Концепцію соціального забезпечення населення України. Основою системи соціального забезпечення Концепція визначила соціальне страхування, котре має стати джерелом забезпечення громадян «...у разі безробіття, хвороби, нещасного випадку, а також у старості». Було передбачено запровадження пенсійного страхування.

Тому поступово, але неухильно в 90-ті роки здійснювався перехід до пенсійної системи на страхових засадах, проводилася робота зі створення Пенсійного фонду. Розмежовувалися джерела фінансування між Пенсійним фондом та державним бюджетом.

У період з 2000-го по 2004 рік спільні зусилля парламентської більшості та урядів Віктора Ющенка, Анатолія Кінаха та, особливо, Віктора Януковича заклали основи солідарної пенсійної системи за страховими принципами. Пенсійний фонд поступово опановував функції з призначення та виплати пенсій.

Послання Президента України Леоніда Кучми до Верховної Ради України та Кабінету Міністрів в 2001 році сприяло прийняттю нині базового закону України щодо загальнообов’язкового державного соціального пенсійного страхування та недержавного пенсійного забезпечення. Сама процедура нарахування пенсій ставала дедалі зрозуміліша і прозоріша, для призначення пенсій враховувалися дані персоніфікованого обліку.

Не можна сказати, що процеси реформування проходили гладко. Рішення приймалися непросто, долаючи недовіру та нерозуміння як громадян, так і законотворців. Порозумінню сприяли широкий діалог та дискусії.

Нині важко собі уявити, з якими проблемами зіткнулося б суспільство нині в разі провалу тих реформ.

Скажімо, де держава мала б відшукати більш як 200 мільярдів гривень у 2011 році для Пенсійного фонду? Це за 320-мільярдного держбюджету. А яких втрат зазнала б мотивація праці, якби не було безпосередньої участі застрахованої особи у формуванні майбутньої пенсії?

Звичайно, всіх проблем у пенсійному забезпеченні, особливо на перспективу, ті зміни не розв’язували. Тим актуальнішим є питання про те, що обумовлювало успіх на початковій стадії реформування пенсійної системи?

У ті роки, попри політичні баталії, котрі, зрештою, ще не переростали в стадію руйнівних вуличних заколотів та блокування органів влади, спостерігалися визнані світом стале економічне зростання, позитивні тенденції на ринку праці, зростання ВВП, підвищення зарплат.

2004 року казенні інвестиції за обсягом видатків у 2,5 разу переважали видатки на соціальні потреби. Це була економічна основа для якісних перетворень у соціальній політиці. Влада отримала можливість завершити формування цілісної системи соціального страхування, розпочати позитивні зміни в пенсійному забезпеченні.

Важливу роль відігравали спільні дії всіх гілок влади. Ще Президент і Прем’єр-міністр не обмінювалися, на сміх усьому світу, образами та нападками, гострими, дошкульними епітетами.

Технічну допомогу ми отримали від агентства США з міжнародного розвитку з його програмою «Впровадження пенсійної реформи в Україні», від світових фінансових організацій, широко вивчався й обговорювався досвід європейських країн, у тому числі пострадянських та постсоціалістичних.

Було задіяно весь спектр ЗМІ — від друкованих до електронних, від регіональних до загальноукраїнських, розповсюджено мільйони брошур та буклетів щодо змісту нової пенсійної системи.

Надзвичайно важливу роль у позитивному сприйнятті населенням пенсійних змін відіграв багаторічний цикл телепередач на українському телебаченні.

Але потрібно було рухатися далі. У 2004 році Грег Мак Таггерт, координатор проекту технічної допомоги, зазначав, що пенсійна реформа в Україні тільки розпочалася і з часом її проведення вимагатиме вжиття подальших дій. Зокрема, рано чи пізно доведеться вирішувати питання щодо пенсійного віку, запровадження обов’язкового накопичення. Інакше може статися так, що сьогоднішнє населення, яке працює, на пенсії буде таким само бідним, як наші пенсіонери нині.

Що відбувалося в Україні після 2005 року — загальновідомо. Низка всеукраїнських (у тому числі позачергових) виборів, авантюризм високопосадовців, демагогія та популізм зупинили зростання економіки, згорнули всі реформи — податкову і судову, адміністративну і трудову, поставили пенсійну систему України у вкрай скрутне становище. Почалося стрімке падіння державних інвестицій (до 40 відсотків від витрат на потреби соціальної сфери). Без державних вкладень, без зрозумілої філософії економічного зростання реформування системи пенсійного забезпечення опинилося на межі зупинки.

А ще було голе, недолуге адміністрування в ціновій політиці, що породило низку криз та зростання цін, митний авантюризм на користь зарубіжних виробників, зрада національних економічних інтересів у сфері енергозабезпечення, форсована ревальвація гривні, котра обернулася страшенними втратами в економіці і трагедіями сотень тисяч сімей.

Не збільшили бюджет Пенсійного фонду невмотивоване закриття вільних економічних зон, ліквідація сотень інвестиційних проектів, скасування преференцій вітчизняному товаровиробнику, котрий тільки став на шлях технічного, технологічного переоснащення, готуючись до битв за зовнішній ринок.

Звичайно, після таких «успіхів» та «здобутків» тодішніх властей було вже не до продовження реформ.

Замість копіткої, послідовної, невдячної і непоказної роботи головним стало бажання будь-що сподобатися виборцям. Сподобатися сьогодні, нехай навіть за рахунок можливих втрат, але завтра, після виборів. Влада ставала самоціллю, а не засобом реалізації обіцяного.

У 2006—2007 роках деякого розвитку набуло недержавне пенсійне забезпечення, в першому читанні схвалено законопроект щодо накопичувальної системи. І все. Пенсійна реформа забуксувала.

Для чого був потрібен цей короткий екскурс в історію? Щоб зазначити: опираючись на здобутий досвід організаційної та роз’яснювальної роботи, реформування пенсійної системи слід негайно продовжити, її потрібно «перезавантажити».

У середині 2000-х років Польща підійшла до завершення перетворень і тепер забезпечує своїм громадянам майже 500 євро щомісячних пенсійних виплат. А ми ж починали реформування одночасно. Розуміючи можливі негативні наслідки демографічних процесів, з кінця 80-х років реформували свої пенсійні системи європейські держави, виплачуючи нині 1,5—2,5 тисячі євро в середньому кожному пенсіонеру щомісяця. Це за того, що ці люди в старості забезпечені ще й коштами медичного страхування, про яке в нас тільки розмовляють.

Продовження реформування системи пенсійного забезпечення — життєво необхідне суспільству. Хіба може нас задовольнити мінімальний розмір пенсії в Україні близько 80 євро на місяць та близько 100 євро середній? Це не тільки принизливо. Ми втрачаємо купівельну спроможність носіїв масового попиту, губимо мотивацію розвитку внутрішнього ринку, прирікаючи суспільство знову і знову переживати різні кризи.

Нас не задовольняють нерівні умови пенсійного забезпечення? Так. Ми розуміємо, що пенсійна система несправедлива? Розуміємо. Що пенсійні видатки не можуть зростати випереджальними темпами порівняно з можливостями економіки? Звичайно.

А ще нас турбують низький рівень залучення працездатного населення до пенсійного страхування, недостатня диверсифікованість механізмів пенсійного забезпечення, нерівність у розмірах пенсій жінок і чоловіків, те, що пенсійні внески не є власністю застрахованої особи, що розмір пенсійних виплат усе ще мало залежить від стажу роботи і суми сплачених внесків...

Не менше нас тривожать методи кавалерійського наскоку до проведення пенсійної реформи, котрі нині демонструє уряд. Такі підходи суспільство не зрозуміє, навряд чи підтримає і Верховна Рада України.

Що заважає уряду та Пенсійному фонду реально розгорнути роз’яснювальну роботу серед населення із залученням громадських, ветеранських організацій, вчених, експертів, іноземних фахівців? Декілька рекламних щитів на вулицях наших міст, формальне обговорення не компенсують відсутність соціального діалогу з такого суспільно чутливого питання. Звідки цей поспіх та формалізм?

Програма економічних реформ Президента України каже про 2012 рік, як основний етап необхідних перетворень. Чому не положення Програми Президента складають основу законопроекту (реєстр. №7455), котрий, до речі, не дає відповіді на запитання з назви — про заходи щодо законодавчого забезпечення реформи. Хіба не зрозуміло, що ці само заходи лежать не в змісті сумнівних новацій, а в площині реального сектору економіки, в прийнятності, розумінні та підтримці реформ більшістю громадськості?

Наприклад. Де розробники законопроекту вичитали у Програмі Президента пропозиції щодо зміни віку для призначення пенсій батькам та дружинам військовослужбовців, котрі загинули, виконуючи свої обов’язки? Немає там такого положення. Немає і не могло бути — воно аморальне за своєю суттю і не може бути обгрунтованим із жодних міркувань.

Для відповідального політика питання щодо необхідності продовження реформування, вдосконалення системи пенсійного забезпечення не може викликати сумніву. Але робити це слід, не порушуючи принципів системності та комплексного підходу, опираючись на діалог із суспільством.