Україна вступила в період масштабної трансформації соціальних та трудових відносин. Реформування соціально-економічної складової нашої держави, на яке вже болісно реагують українські громадяни, може не лише викликати хвилю невдоволення населення, а й підняти людей на відкритий соціальний спротив. Конфронтація навколо Податкового, Трудового кодексів, несприйняття пропозицій уряду щодо змін у пенсійному законодавстві стали першими ластівками нерозуміння населенням політики уряду в соціальній сфері. Одним із активних учасників переговорного процесу з урядом стосовно шляхів реформування пенсійного та трудового законодавства є профспілки. Про права і можливості профспілок, їх соціальний діалог з урядом і методи боротьби в обстоюванні прав трудящих в інтерв’ю нашому кореспондентові розповів заступник Голови Федерації профспілок України Григорій ОСОВИЙ.
— Григорію Васильовичу, Федерацію профспілок звинувачують у тому, що вона лише формально зайняла місце соціального партнера в діалозі з урядом та роботодавцями. Насправді за цими деклараціями немає жодної конкретики?
— По-перше, коли ми говоримо про соціальний діалог, то повинні розуміти, що це насамперед спілкування для узгодження інтересів працівників, роботодавців і держави. Відбувається він у формах, які визначені законом «Про соціальний діалог в Україні». Наприклад, одна з форм соціального діалогу — це консультації між організаціями роботодавців, профспілками за участю уряду, якщо йдеться про національний рівень, або без його участі, тобто двосторонні відносини.
Друга форма — це обмін інформацією. Якщо ми піднімемо листування з Кабінетом Міністрів чи зі Спільним представницьким органом роботодавців, то побачимо, що воно вимірюється томами. Тобто кожний день до Федерації профспілок звертаються чи профспілкові організації, чи трудові колективи, чи окремі громадяни з тих чи інших питань, які потребують прийняття рішень на вищому рівні. Ми маємо втручатися в цей процес, пропонуємо чи то уряду, чи то окремим міністрам долучитися до розв’язання, і, зрозуміло, це має позитивний вплив.
І третя форма — колективні переговори. Вони проводяться з питань укладення генеральної угоди, визначення розміру мінімальної заробітної плати, єдиної тарифної сітки оплати працівників у бюджетних організаціях тощо. І, зрозуміло, колективні переговори відрізняються від консультацій. Результатом переговорів повинно бути досягнення якоїсь домовленості і підписання угоди, або якщо не вдалося досягнути консенсусу, то сторони мають право на певні дії. Зокрема, профспілки можуть вдаватися до більш серйозного тиску — організації акцій протесту, оголошувати колективний трудовий спір і, якщо це не допомагає, — вдаватися до страйку. Це право профспілок, гарантоване Конституцією України і міжнародним законодавством.
— А якісь конкретніші приклади Федерації профспілок як соціального партнера назвати можете?
— Наприклад, в усіх зараз на слуху Трудовий кодекс. Робота над ним, насправді вже триває вісім років. І профспілки на початковому етапі, коли постало питання, потрібен Україні Трудовий кодекс чи ні, сказали, що на зміну радянських кодексів законів про працю, напевне, повинен прийти інший нормативний акт. Оскільки ми живемо вже не в плановій соціалістичній економіці, а в так званій ринковій, капіталістичній системі. Тому ми заявили, що готові до роботи над проектом Трудового кодексу, маючи на увазі, що буде дотримано два принципові підходи. Перший — що будуть збережені права працівників, які існуватимуть на момент прийняття кодексу. Цього вимагає і стаття 22 Конституції України. І друге — новий кодекс не буде використовуватися як інструмент зменшення ролі профспілок. Ці постулати були аксіомою нашої згоди роботи над Трудовим кодексом.
На жаль, у 2005 році було підготовлено проект, який нівелював практично всі наші домовленості про співпрацю. Федерація профспілок виступила тоді ініціатором проведення Всеукраїнського саміту усіх профспілок країни. На нього ми запросили представників влади і роботодавців і поставили перед ними ультиматум: що профспілки категорично проти такого документа, і в такому випадку треба залишати
пострадянський Кодекс законів про працю.
Влада не погодилася з нашим ультиматумом, оскільки процес вже пішов і українські державні мужі вже встигли розказати світовій громадськості, що вони готують прийняття Трудового кодексу. Було домовлено сісти за стіл переговорів і почати консультації. Ми створили дво- і тристоронні робочі групи і приблизно за 2—3 роки зуміли крок за кроком, пройшовши приблизно 380 розбіжностей по тексту, відновити статус-кво наших вимог, на яких базувалась згода федерації працювати над Трудовим кодексом.
— Ваші опоненти вам якраз і закидають, що в Трудовому кодексі профспілки здали багато позицій на користь роботодавців...
— Я знаю про ці закиди. Насправді це зовсім не так. Є чимало положень, які навіть посилюють чинні норми, але це окрема тема. Однак — щодо критичних зауважень. Одне з них стосується дуже важливої захисної функції профспілок. Це — право дати згоду на звільнення працівника або не дати згоди. В умовах моновласності держави діяло досить чітке правило: якщо керівник підприємства звільнив працівника в обхід профспілки, то суд автоматично поновлював його на роботі на підставі звернення профспілкового органу. В подібний спосіб вирішувалися питання у разі аргументованої відмови роботодавцю дати згоду на звільнення працівника за його поданням. Нині ми живемо зовсім в іншій системі і чудово розуміємо, що така форма ультиматуму профспілки в сьогоднішніх умовах є нереалістичною. Але, з другого боку, ми залишили положення щодо права профспілок на погодження. Тобто: власник, будь-який, державний чи приватний, повинен спочатку надати подання профспілці щодо звільнення працівника. У нас є право аргументовано заперечити відносно такого звільнення. Роботодавець може погодитись з аргументацією профспілкового органу, а якщо ні, то бере на себе ризик і рішення приймає самостійно. І далі, якщо профспілка не погоджується, то в суді вона може захистити право звільненого працівника доказовими аргументами і в такий спосіб поновити його на роботі.
Тобто цієї позиції ми не здали, а дещо змінено механізм. Але треба виходити з тих реалій, в яких ми нині живемо і працюємо.
Наприклад, профспілки з інших пострадянських республік під час прийняття трудових кодексів постраждали більше. Бо в них залишилося лише право на проведення консультацій з роботодавцем з питань звільнення працівника. Нагадаю, що йдеться лише про членів профспілки, це є одна з мотивацій перебування у профспілці. Якщо працівник — член профспілки, то він має певний імунітет і спосіб захисту з боку профспілки і він розуміє, для чого перебуває в профспілці. Якщо працівник — не член профспілки, то роботодавець може звільняти його, не питаючи згоди профспілкового органу.
— Але у Трудовому кодексі є і значні поступки роботодавцям...
— Якщо ви маєте на увазі так звану статтю 45 Кодексу законів про працю, — то так. У радянські часи профспілки мали своєрідне «пужално» для роботодавців, а саме: мали право вимагати розірвання договору з керівником підприємства, який порушує законодавство про працю або умови колективного договору, а вищестоящий орган зобов’язаний був саме так вчинити. Треба сказати, що це право було таким собі дамокловим мечем, який висів над керівником, за принципом: «а раптом...», бо насправді це право профспілки використовували доволі рідко. Нині, за різноманіття форм власності, роботодавці поставили жорстко питання, що вони не будуть миритися з таким анахронізмом попередньої радянської системи і не дадуть права профспілкам розправлятися з ними безапеляційно. Тим більше, що значна частина з них є в одній особі і роботодавцем, і власником, до яких скеровується вимога профспілки. У результаті непростої дискусії ми все-таки зберегли за профспілкою право порушувати питання про звільнення керівника — юридичної особи за протиправні дії, але вже використовуючи інші механізми правового застосування. Звісно, автоматичного звільнення керівника, як це було раніше, вже немає. Тобто, знов-таки, ми зберегли спосіб впливу, але механізм дещо змінено: діятимемо через Державну інспекцію праці. Ми будуємо правову державу, в якій кожен суб’єкт трудових відносин, і працівник, і роботодавець, має право на судовий захист. З цим треба рахуватися.
— Профспілки також звинувачують у тому, що вони погодилися на збільшення тривалості робочого тижня...
— Це не відповідає дійсності. Оскільки, якщо подивитися по всій системі норм, які прописані в кодексі, то нормальна тривалість робочого часу, як і нині, — 40-годинний тиждень. І разом з тим, на практиці, там, де застосовується підсумковий облік робочого часу, в окремих сферах діяльності сьогодні немає граничного терміну роботи протягом дня, протягом тижня, протягом місяця чи сумарно протягом року. І таким чином роботодавці мають всі підстави зловживати відсутністю такого законодавчого регулювання граничних термінів роботи працівника. Тому ми ввели такі граничні терміни в закон.
Тривалість, зазвичай, це — вісім годин протягом дня, тобто 40-годинний тиждень. Але є й ті, хто працює за підсумковим обліком робочого часу, і це у бага-
тьох випадках людям вигідно. Якщо на касі в супермаркеті, наприклад, людина працює граничний термін — по 12 годин на добу, то ця людина повинна працювати не більше 48 годин протягом тижня, а решту — відпочивати. А загальна сумарна кількість відпрацьованих годин, хоч як вона не коливалась би між тижнями, за місяць не повинна перевищувати звичайного режиму роботи, за основу якого береться 8-годинний робочий день. Ця гнучкість і в інтересах бізнесу, і в інтересах працівника.
— З цього питання зрозуміло. Проте книга 3 глави 4 Трудового кодексу містить особливості регулювання трудових відносин працівників, зайнятих на малих підприємствах і у фізичних осіб — підприємців. Фактично це означає, що їхній прийом і звільнення буде більш спрощеним, а рівень захищеності меншим. Чи не так?
— Дійсно, така загроза існує. Профспілки з самого початку були проти введення подвійних стандартів праці найманих працівників залежно від того, де вони працюють, вважаючи це порушенням конституційних прав щодо рівності громадян. Цю позицію ми не змінили й сьогодні, наполягаючи на вилученні цієї дискримінаційної глави з проекту кодексу. Наскільки мені відомо, такого висновку дійшли і в профільному Комітеті Верховної Ради з питань соціальної політики та праці. Нас підтримали також юристи з адміністрації Президента, куди ми зверталися із відповідним запитом. Проте це ще не перемога. До лібералізації і спрощення трудових відносин як умови залучення інвестицій в Україну активно закликають віце-прем’єр-міністр С. Тігіпко, представники великого капіталу, тому бої ще попереду. Воістину правду кажуть: права не дають — їх виборюють. Ми це робимо.
— Багато хто вважає, що профспілки є досить інертними і давно вже не живуть інтересами працюючих?
— Не можу з цим погодитися. Бо вся вертикаль, яка нині існує в профспілках, вона — динамічна і працює щоденно. Функція профспілок яка? Виявити інтереси працюючих, представити ці інтереси і захистити їх перед роботодавцем, органом державної влади.
Ось вам приклад двотижневої давності. Одна з наших організацій била тривогу, що відбувається зниження життєвого рівня трудящих внаслідок підвищення цін. Ми відразу відреагували на це звернення і організували експертні групи, які опрацювали такі офіційні показники, як мінімальний і середній рівень заробітної плати, мінімальний і середній рівень пенсій, розміри стипендії і розміри соціальних виплат. За тими показниками, які ми маємо, розмір заробітної плати загалом по країні у 2010 році зріс номінально на 20%, а реально — більш як на 10%. Тобто удвічі більше, ніж ціни. Це — формальний бік. Ми порушили питання: скільки працівник може купити за цю номінальну зарплату споживчих кошиків. Якщо порівнювати цей показник з 2009 роком, є зростання.
А ось по пенсіях є зниження. Тобто пенсіонери якраз постраждали більше, і це проблема, яку уряду потрібно розв’язувати. Як це зробити?
У березні кожного року проводиться так звана індексація пенсій, зобов’язує це робити закон. І що він пропонує? Підвищити пенсію по мінімуму, тобто лише на 20% темпів зростання заробітної плати за попередній рік. Отже, якщо за минулий рік зарплата зросла на 20%, то на 4% підняти пенсії. Ми не погодилися з цими пропозиціями уряду, оскільки вважаємо що такий формальний підхід призведе до ще гіршого становища пенсіонерів. Ми запропонували уряду іншу планку: щоб індексація пенсій була проведена практично на повний розмір зростання середньої заробітної плати, а не на одну четверту. Закон дозволяє це робити і для цього є об’єктивні підстави: з одного боку, зростання економіки у січні—березні ц. р. було більшими темпами, ніж прогнозувалося, і продукує необхідні для цього фінансові ресурси. А з другого, — значне зростання останнім часом цін на продовольчі товари і тарифів на комунальні послуги та транспорт потребує посилення соціального захисту населення. Діалог з Мінсоцполітики і Пенсійним фондом у нас триває.
Візьмімо, інший приклад — пенсійна реформа. Проект закону, до речі, який був «віроломно» поданий у Верховну Раду в обхід профспілок, викликав у нас негайну реакцію. На публічні профспілкові слухання було запрошено віце-прем’єр-міністра С. Тігіпка і співавторів цього законопроекту для пояснення. І наше рішення було однозначним: запропонувати уряду відкликати законопроект, оскільки він ніяк «не тягне» на пенсійну реформу, на яку справді очікують люди, і є лише способом «латання бюджетних дірок» за рахунок підвищення пенсійного віку і звуження пенсійних прав працівників. Водночас величезні резерви поповнення Пенсійного фонду шляхом детінізації економіки, розширення сфери зайнятості населення, зростання зарплати залишалися поза увагою влади. На цьому ще раз було наголошено профспілками під час парламентських слухань 15 лютого ц. р. і попереджено владу: якщо наші пропозиції будуть і надалі нехтувати, профспілки вдадуться до жорсткіших протестних дій. Той факт, що розгляд законопроекту в парламенті, який планувався на 16 березня, відкладено, дає надію на повернення діалогу з профспілками в конструктивне русло.
І так кожен день щось відбувається. Тільки за тиждень до засідання Кабінету Міністрів, на якому я представляю Спільний представницький орган профспілок, експертизу проходять до 50—60 проектів нормативно-правових актів, ще з десяток—другий надходять для з’ясування думки профспілок від комітетів Верховної Ради.
А це не тільки зробити письмовий висновок, у багатьох випадках створюються дво- та тристоронні робочі групи, щоб зняти розбіжності, далі — обстоювання пропозицій на засіданнях відповідних колегіальних органів.
Не просто це дається. Є маленькі перемоги, є і поразки. От, наприклад, 16 березня я брав участь у засіданні парламентського Комітету з питань соціальної політики та праці. Там розглядався законопроект щодо забезпечення виконання рішень суддів, який спрямований на захист прав людини. Йдеться про виконання рішень Європейського суду, в яких справу виграли наші громадяни, що позивалися до цієї міжнародної інстанції. Оскільки все більше людей звертається до Європейського суду, не знаходячи захисту судової системи України, такий законопроект вочевидь визрів.
І в нас не було б жодних заперечень, якщо б у прикінцевих положеннях цього законопроекту не було «закладено міну», а саме: до 16 законів України соціального спрямування пропонується внести зміни, щоб надати уряду право самостійно визначати розміри соціальних гарантій і соціальних виплат, виходячи із можливостей бюджету майже для 10 млн. громадян.
Якби це було прийнято, то призвело б до нівелювання соціального законодавства і верховенства права. Уявіть: уряд сам розробляє проект бюджету і закладає в нього мінімум на соціальні витрати, він же цей мінімум потім буде і реалізовувати. Не можна в одні руки віддавати соціальні права.
Я виступив категорично проти, маючи позицію всіх профспілок з цього питання. Ще раніше ми направили до Кабінету Міністрів свою різку заяву з цього приводу. Думаю, що наші аргументи були переконливими, бо комітет прийняв рішення відправити уряду цей законопроект на до-
опрацювання.
Звичайно, це ще не перемога, бо вирішальним є голосування у парламенті.
А днем пізніше на засіданні Кабінету Міністрів я обстоював пропозиції шахтарських профспілок щодо виділення працівникам вугілля на побутові потреби без віднесення його вартості до оподатковуваного доходу. Тут вдалося знайти порозуміння лише після проведення додаткової наради у Першого віце-прем’єр-міністра А. Клюєва.
Постанову уряду прийнято. Таке право митимуть не тільки працівники, професії яких віднесено до спеціального списку, а збережено й для тих, хто до 1 січня 2010 року мав таку пільгу на період роботи на підприємстві, і для пенсіонерів. Думаю, це приємна новина для шахтарів.
Федерація профспілок України є провідником між людьми і владою і разом з тим є зворотним зв’язком. Влада повинна дуже чітко орієнтуватися в суспільних настроях, у потребах людей. Наприклад, хто буде говорити про те, що коштів замало виділено на соціальні потреби? Міністр не скаже, бо йому потрібно підлаштовуватися під бюджет. І представники Кабінету Міністрів у цьому питанні будуть одно-
стайними. Альтернативну пропозицію можуть висловити тільки профспілки, й дуже важливо, щоб вона була достатньо аргументованою, переконливою.
Узагальнюючи сказане, зазначу, що за участю Федерації профспілок вибудувано достатньо потужну інфраструктуру соціального діалогу із владою і роботодавцями, забезпечено наше представництво, зокрема в уряді. На місцевому рівні голови наших об’єднань є членами колегій держадміністрацій, лідери галузевих профспілок — членами колегій міністерств. Майже 6 тис. профактивістів обрано до складу рад різного рівня. На підприємстві голова профспілкового комітету зазвичай — член спостережної ради підприємства. Тобто вся наша вертикаль — це виявлення інтересів працюючих, їх представлення і конкретна робота із забезпечення.
