Відповідь на це запитання ми спробували знайти під час розмови з головою Хмельницької обласної ради Миколою Дерикотом (на знімку).Адже саме на місцях доведеться втілювати в життя ті грандіозні плани, котрі пропонуються нині в державі.
— Миколо Васильовичу, реформи обіцяють нам зміни практично в усіх сферах життя. Деякі з них, зокрема податкова, вже стартували. А от чи дано початок реальним змінам?
— Нікого не потрібно переконувати в тому, що країна більше не може жити за старими правилами. Новації стали потрібними не сьогодні, а ще позавчора. Але сказати, що ми вже відчули швидкий поступальний рух уперед, важко.
Першою стартувала податкова реформа. Напевно, наївно було б очікувати різких змін в економіці та надходженнях до бюджету вже за пару місяців після її початку. А проте перші недоліки нового Податкового кодексу вже стали помітні. Бо, з одного боку, приватний малий бізнес так і не отримав відповіді на більшість своїх запитань. З другого, бюджет так само істотно не відчув активізації саме цього сегменту економіки. Замість збільшення платежів, ми бачимо відплив підприємців. Їх налякали планки у 300 тисяч гривень, штучне визначення обсягу товарообігу, можливий контроль та перевірки... А чому б не підняти цю цифру до двох-трьох мільйонів гривень? Не думаю, що за нею сховається справді великий капітал, зате малий бізнес відчуватиме, що йому є куди зростати. До того ж не обов’язково приводити всіх до однієї цифри податку. Можна встановити диференційований платіж, скажімо, за кожних півмільйона гривень річного обороту — півтисячі гривень податку щомісяця.
Цікаво, що підприємці давно не сприймають всерйоз суму податку у двісті гривень на місяць, котра діє й дотепер. Вони готові платити більше, головне — вимагають збереження принципу соціальної справедливості та відсутність зайвого тиску.
Переконаний, з таким підходом ми вже у перші кілька місяців змогли б відчути збільшення надходжень саме від цього податку в кілька разів. Кажу це не голослівно, бо зіткнувся з такою ситуацією: коли Податковий кодекс скасував поняття ринкового збору, багато ринкових торгівців зверталися до нас із запитанням, куди платити гроші. Люди не хочуть накопичувати борги, не хочуть бути нікому винні, вони прагнуть працювати чесно і відкрито.
Мало того, свого часу ми спробували в області вивести з «тіні» підприємців. Провели кілька зустрічей, «круглих столів», куди запросили контролюючі органи і домовилися: підприємці офіційно реєструються, а тим часом на перевірки та штрафи накладається мораторій хоча б на один-два місяці. Результат перевищив усі сподівання — за кілька місяців вдалося збільшити цифру офіційно зареєстрованих підприємців більш як на 18 тисяч чоловік, а в окремих галузях підприємництва офіційна заробітна плата зросла у кілька разів. Це значить, що малий та середній бізнес у переважній більшості готовий платити податки.
— Нині платить?
— Очікують змін у Податковому кодексі, які обіцяли зробити по завершенні першого кварталу. А оскільки ним не довіряють, то багато підприємців знову хоче повернутись у «тінь». Висновок напрошується один — реформа поки що не спрацювала так, як очікувалося.
— Президент оголосив про реформування більш як у двох десятках напрямів нашого життя. Чи реально зрушити з місця такий вантаж?
— Дуже складно визначити, які проблеми нині найгостріші, з чого починати. Здається, ми з усім вже дуже запізнилися, тому й потрібно якось надолужувати. Мені здається, однією з найголовніших повинна стати територіальна реформа. Вона не дуже популярна, про неї мало говорять, але надзвичайно важлива для сільських та селищних громад, якщо її розглядати не просто як перетасування влади на місцях, а як засіб зміни якості життя мешканців невеличких населених пунктів. Ні для кого не секрет, що саме там загострені до краю всі проблеми нашого суспільства. Пригадується, коли села від’єднувалися від великих господарств, відбулось і подрібнення сільрад. Тоді це мотивувалося необхідністю наблизити владу до людей. Хоча, очевидно, швидше йшлося про політичну гру і можливість контролювати громаду під час виборчих кампаній. Та що отримали в кінцевому підсумку? Бідні сільради, порожні бюджети, повна безпорадність сільських голів перед вирішенням елементарних господарських питань.
Переконаний, у селі, де мешкає менше двох тисяч жителів, де немає жодного підприємства, де закриваються соціальні установи, просто нерозсудливо тримати свою раду. Чи не краще приєднати до сусідньої і там же сконцентрувати кошти з двох-трьох рад?
— Територіальні, шкільні, оздоровчі округи — це популярні ідеї. Але ж вони якраз і лякають людей. Ми, начебто, зекономимо бюджетні кошти на скороченні, але де гарантії, що буде створено щось нове, чи, зрештою, коли-небудь вдасться відродити те, що буде знищено тепер?
— Будь-які новації завжди викликають насторогу. Але ж влада якраз і є для того, щоб шукати оптимальні варіанти. Мені вперше доводиться очолювати обласну раду. Однак тішить те, що серед нинішніх депутатів багато міцних господарників, досвідчених керівників, сподіваюсь, їх не треба переконувати, що головним нашим завданням стане розробка стратегії розвитку області на п’ять років. Якщо ми не визначимо конкретних цілей, ми не зможемо говорити ні про яке реформування. Їх може бути не так вже й багато. Навпаки, ми прагнемо сконцентрувати і кошти, і зусилля на якихось конкретних об’єктах, але від цього результат не буде меншим.
Не треба дурити ні себе, ні людей, що вже завтра можуть статися якісь такі глобальні зміни, котрі зроблять всіх хмельничан заможними та щасливими. Навпаки, нам доведеться подолати ще чимало труднощів, і про це потрібно говорити відверто. Приміром, для чого себе обманювати, що обов’язково потрібно зберегти всі малокомплектні сільські школи? В них не можна вести мову не те що про високий рівень знань, комп’ютеризацію, а просто про елементарні побутові умови. Те саме стосується і системи охорони здоров’я. Це непопулярний крок, але без оптимізації лікувальної мережі так само не обійтися.
— Але у невеликих містечках, тим більше у селах люди й без того живуть дуже скромно, якщо не сказати бідно. Куди їм ще економити? Натомість на зміни на краще вже не сподіваються — пенсії мізерні, зарплати — мінімальні, з роботою — дуже проблематично... Тим часом влада знову обіцяє і підвищення життєвих стандартів, і нові робочі місця.
— Давайте будемо об’єктивними, хіба за останній рік не відбулося зростання цілої низки економічних показників? Зрозуміло, це аж ніяк не ті радикальні заходи, на які чекало суспільство, але певні зрушення все-таки відбуваються. Але хочеш не хочеш, та мусиш повертатися до необхідності реформування практично всіх галузей нашого життя. От говоримо про безробіття, а тим часом спробуй відшукати висококласного спеціаліста в будь-якій галузі. Та це проблема з проблем. Інколи складається враження, що окрім юристів та економістів наші вищі навчальні заклади більше нікого і не навчають. А для чого ж ми тоді утримуємо, і з бюджету в тому числі, таку розгалужену освітню систему? Є над чим поміркувати реформаторам.
І не тільки їм. Кожен із нас має стати учасником змін. Час, коли ми все чекали, що хтось прийде, і все за нас зробить, минув. Я сам в душі реформатор і вірю, що ми здатні змінити і своє життя, і життя країни на краще.
Розмову записала Ірина КОЗАК.
Хмельницький.
