16 березня минуло 140 років від дня народження Миколи Бурачека — художника, педагога, громадського діяча
На одній із зустрічей (Харків, 1940), де вшановували нинішнього ювіляра, представник Спілки художників Грузії у жартівливій формі звинуватив пейзажиста в тому, що він забрав у кавказців сонце, без якого збідніла їхня палітра. Тим, хто бачив картини М. Бурачека, зокрема, «Березень» (1917), «Яблуні в цвіту» (1936), «Сонячний день у лісі» (1937) та інші, зрозуміла «образа» гостя.
Краєвиди України, Польщі, Франції, увічнені у творах митця, зупинили ті миті, про які Й.В. Гете вигукнув вустами Фауста: «Спинися, мить! Прекрасна ти!».
iІм’я нинішнього ювіляра бачимо серед тих, хто 18 грудня 1917 року відкрив двері Української академії мистецтва. Він один із започатковувачів вітчизняного шевченкознавства, активно сприяв формуванню нового національного театру (у 1918—1921 роках викладав у Київському музично-драматичному інституті імені М. Лисенка, близько сорока років працював як театральний художник).
Серед тих, хто пройшов поряд з Метром все його творче життя, хто після смерті багато зробив для збереження його пам’яті, — дружина Ольга Тимофієва-Бурачек.
З-під вінця у закордонні мандри
Коли наречена молодша за майбутнього чоловіка на 13 років, одні дивуються, інші співчувають дівчині, а хтось — заздрить чоловікові...
Батьки Ольги і слухати не хотіли про її шлюб з М. Бурачеком. Тимофієвим — людям купецького звання, було незрозуміло, як можна жити, не маючи твердого заробітку?
Закохані повінчалися без батьківського благословення й вирушили до Кракова (тоді ця частина Польщі, як і Західна Україна, входила до складу Австро-Угорщини).
Ольга Тимофієва (далека родичка письменника І. Буніна) після гімназії приїхала до родичів у Київ одержати педагогічну освіту.
Очевидно, таким було бажання батьків, бо на збережених фотопортретах київських акторів А. Пасхалової та Є. Недєліна Ольжиною рукою написано, що це її викладачі.
Акторську освіту О. Бурачек отримала в Музично-драматичному інституті імені М. Лисенка, заснованому 1918 року, тож вона могла навчатися в Київській музично-драматичній школі
М. Лєснєвич-Носової, де згадані вище актори викладали.
Микола Бурачек народився на Поділлі. «Юристам в жизни широкая дорога», — втокмачували юнакові заможні родичі, посилаючи до Київського університету імені Святого Володимира. За участь у студентських заворушеннях першокурсника вислали до Симбірська.
А далі були роки мандрів провінційного актора Соломіна (театральний псевдонім М. Бурачека).
Отже, сцена поєднала двох талановитих людей (М. Бурачек пробував свої сили і як театральний художник — оформляв спектаклі).
«Дорога Клаво! Пишу тобі в Богучар,.. — інформувала родичів про своє краківське життя Ольга. — Вибач, що не писала раніше — все збиралась, та так і не зібралась... Взагалі, Краків дуже цікаве місто... Це Мар’яцький костел на тому ж майдані, де живемо. Дуже красивий, давній...».
Три краківські роки були сповнені щастя: Ольга встигла переконатися, що зробила правильний вибір.
Художник розповідав про Я. Станіславського, котрий запросив його на навчання до Академії мистецтв. Узимку, улітку чи восени професор виїжджав із студентами до Закопане чи Тинець на етюди. Як шанувальник паризьких художників-барбізонців (відданих прихильників сонця, неба, живої природи й відповідно чистих фарб, що лише й здатні відобразити одвічну красу світу) професор працював переважно на пленері (відкритому повітрі).
М. Бурачек не міг забути вчителя. Сталося так, що з наступником Я. Станіславського (помер 1907 року) професором Ф. Рушицем, випускником Санкт-Петербурзької академії (учень І. Шишкіна та А. Куїнджі), стосунки склалися прохолодні.
Краків початку минулого століття — один із європейських мистецьких центрів, як і сусідні Відень чи Мюнхен. Тут намагалися продовжити кращі традиції, започатковані «Молодою Польщею».
На другому році спільного життя подружжя чекало поповнення. Ольга поїхала до Києва.
У листопаді 1908 року на адресу директора Київського міського музею М. Біляшівського надійшли листи з Женеви: «Шановний Миколо Федотовичу!.. Дуже прошу не відмовити у проханні передати моїй дружині безплатний сімейний квиток або Вашу картку для постійного входу на виставку ювіляра. Ходіть здорові!».
«Дорогий Миколо Федотовичу! Будь ласка, я Вас дуже й дуже прошу зробити мені послугу. Будь ласка, дістаньте десь 50 рублів й передайте моїй дружині, а то вона зараз сидить без грошей і до того ж хворіє... Гадаю, що найкраще взяти гроші у Миколи Івановича, тобто ювіляра... А якщо з моїх картин щось продасться, негайно поверніть йому борг».
Ювіляр Микола Іванович — це М. Мурашко (дядько художника О. Мурашка), котрий у ті дні відзначав 50-річчя своєї творчості.
Як бачимо, дбайливий чоловік думками завжди зі своєю дружиною.
Листівки з Rue de l’Avre, 16
Багатослівні послання Бурачеків до рідних і друзів із цієї затишної паризької вулиці (неподалік парку «Марсове поле» та Ейфелевої вежі) не збереглися (а може, їх і не було?). Є кілька поштових листівок, списаних дрібним почерком: емоційні враження від «столиці світу», побажання, подяки...
Далекосяжних планів щодо майбутнього художник, очевидно, не мав. Можливо, Т. Маковський радив Миколі Григоровичу залишитися у Франції назавжди. Принаймні давній приятель став для Бурачеків дуже близькою людиною, в чому переконують його листи (Тадеуш часто виїздив до західного Примор’я — між Вандеєю та Жирондою — на етюди).
Потрапивши, як і передбачалося, до майстерень А. Матісса, художник незабаром залишив їх і перейшов до Академії Рансона, де працював під наставництвом П. Серюзьє та М. Дені. Обоє були теоретиками паризької групи Набі, близької за світоглядом та мистецькими уподобаннями до П. Гогена.
Як зізнавався М. Бурачек пізніше, він надихався творчими уроками барбізонців (пейзажна школа, прихильники якої утверджували естетичну цінність саме національного краєвиду) та імпресіоністів: К. Моне, О. Ренуара, А. Сіслея.
Можливо, й виникали у Бурачеків думки про еміграцію, але Доля вперто вела їх стежкою, котра мала один напрям — додому!
12 серпня 1911 року Ольга народила сина Жермена-Бориса. Ті дні минали для Бурачеків, немов тяжкий сон. За два місяці перед появою на світ сина подружжя поховало в Парижі трирічну Аллу.
Тому художник у ті дні усамітнювався в парку Монсо, де ще недавно грався із донькою...
Від оптимістичного київського березня до трагічного харківського серпня
Попереду було ще три десятиліття життя — художник ніби знав усе наперед. І можна лише дивуватися, як багато може зробити людина, коли має перед собою чітко визначену мету.
Одразу після повернення до Києва М. Бурачек бере участь у V виставці київських живописців. Журнал «Муза» (1913) рецензує VІ київську художню виставку, де високо оцінює картини М. Бурачека. Успіх вводить пейзажиста до кола визначних українських митців.
Настає 1917 рік. Здійснюється мрія Тараса Шевченка — в Україні відкривається Академія мистецтва, одним із професорів якої обирають М. Бурачека.
Художник працює не лише як пейзажист та педагог. Він учасник усіх визначних подій культурного Києва.
1919 року в журналі «Музагет» виходить фундаментальне мистецтвознавче дослідження професора М. Бурачека «Мистецтво у Києві», принципові висновки якого, на жаль, актуальні й сьогодні, оскільки досі наша культурно-освітня еліта так і не вирішила: Україна — європейська держава чи чиясь провінція? (Як бачимо, художник випередив М. Хвильового з його рішучою боротьбою за гідне місце України у світовому культурному співтоваристві).
Цього ж року після трагічного вбивства художника О. Мурашка — однодумця і близької людини, М. Бурачек публікує перші оцінки його життя та творчості (пізніше буде написана монографія). У січні 1921-го за загадкових обставин гине композитор М. Леонтович...
Бурачеки залишають холодний і голодний Київ і живуть у провінції — на Уманщині (Кашперівка, Дзюнків, Погребище...), працюють як вчителі, режисери аматорських театрів (на знімках тих років можна побачити пейзажиста у грубому сільському кожусі — і це після академій Кракова та Парижа (!?).
Із листів Миколи Григоровича видно, що він пасивно сприймав тодішні події.
Але не такою була Ольга Миколаївна. Завдяки її зусиллям й, зокрема, зверненням до влади М. Бурачека «згадали» — призначили директором Харківського художнього технікуму (невдовзі реформованого в інститут, в якому художник був професором).
17 слобожанських років стали періодом особливої напруженої праці: участь у заходах з увічнення пам’яті Т. Шевченка та М. Коцюбинського (відкриття художньої галереї живопису і графіки Т. Шевченка, розгляд проектів пам’ятників і музеїв тощо). М. Бурачек — частий гість Києва, Канева, Сталіно (тепер Донецьк), Вінниці, Чернігова, Полтави, Одеси...
І все це паралельно основному — невтомній праці біля мольберта.
Персональні виставки 1936 та 1941 років у Києві (понад 300 творів) утвердили місце пейзажиста в першій шерензі вітчизняних живописців. Постійна громадська робота вивела митця у плеяду видатних вітчизняних діячів культури.
І все життя, у радісні й трагічні дні, поряд із Миколою Бурачеком була його вірна супутниця й незрадливий помічник Ольга Миколаївна. Фрагменти їхнього листування — переконливе свідчення того, що почуття справжньої любові насамперед катарсисне (очищувальне) й творить лише добро.
«Сьогодні дуже порадував мене, дорога моя Оленько, твій приємний лист, сплетений з різноманітних думок і вражень, журби й любові. Дякую тобі, моя кохана, за твоє добро, ніжність і любов. Так радісно отримати й читати ці милі й дорогі рядки, що так зігрівають мене серед цього безрадісного холодного життя» (лист М. Бурачека до дружини. 14.11. 1933 р.).
«Дорога Олю!
Тяжко й сумно було мені, що свій новий рік я зустрічав без тебе — мого славного і вірного товариша (акцент В.А.)...» (16.03. 1933 р.).
«...Я тут без тебе, немов відірваний від матері. Сумно, пусто й сиротливо мені без тебе. Щемить від того серце.
Дорога моя Оленько!
По суті у мене, як і в тебе, нікого у цьому світі немає. Ми — одне ціле...» (14.10. 1933 р.).
«Дорога Оленько!
Засмутила ти мене неочікуваним трактуванням мого листа... Дурненька ти моя дівчинка, хоча й претендуєш вважатися старенькою. Звідки ти взяла, що ми можемо розстатися? Втратити тебе для мене означає кінець всього! Навіть коли б це сталося (не дай Бог!), я б доживав самотнім... Не знав, що ти така смішна у мене. Маю стільки хвороб (а оце поглянув у дзеркало — обличчя старе, все у зморшках), що залишилося тільки прем’єр-коханцем стати» (29.11. 1936 р.).
Ольга Миколаївна була поряд із чоловіком і в останні хвилини його земного життя. В окупованому нацистами Харкові (М. Бурачека не евакуювали ні до теплого Ташкента, як інших, ні до холодного Сиктивкара, куди згідно з документами його, тяжкохворого, мали відправити) пейзажист помер 11 серпня 1942 року.
У сьогоднішньому Харкові, крім надгробка (автор погруддя — скульптор О. Кудрявцева), ніщо не нагадує про видатного живописця: ні меморіальних дощок на будинках, де він жив; ні пам’ятника...
Окрім вдячних спогадів відданих прихильників таланту Сонячного Пейзажиста.
