Після приходу до влади нової команди українська опозиція опинилася розшматованою, а відтак слабкою. На роль опонентів можновладців сьогодні претендують не лише ті, хто вже керував країною в попередні роки, а й багато інших нових та старих політичних сил. Демонстративно відособлюються одне від одного і дружно наступають на ті самі граблі.

 

Критика в законі

У світовій практиці домінують два основні підходи до формування опозиції. Перший — британська (чи вестмінстерська) модель, за якою статус політичної опозиції отримує лише найбільша парламентська партія, яка не є партією влади. Саме за такою логікою на роль головного опозиціонера претендував БЮТ. Друга модель передбачає створення блоку з кількох партій, опозиційних до уряду.

В Україні статус та права опозиції визначаються, зокрема, в 13-му розділі закону про Регламент Верховної Ради. 10 лютого 2010 року, після другого туру президентських виборів (але ще до оголошення офіційних результатів) конституційною більшістю (368 — «за») було прийнято документ, який фактично узаконив першу модель. Стаття 68 Регламенту визначила, що в парламенті може бути лише одна опозиційна фракція (чи об’єднання фракцій), яка є парламентською опозицією та має право утворити опозиційний уряд. Також один.

Аналітики стверджують, що прийняття нового Регламенту на той час було вигідним двом найбільшим парламентським фракціям — БЮТ і Партії регіонів, які на випадок поразки на президентських виборах і переформатування коаліції забезпечували собі право на «офіційну опозиційність» та об’єднання інших політичних сил довкола себе. Однак депутати потрапили у власну пастку.

У парламенті стали реєструвати проекти змін до закону про Регламент щодо умов створення парламентської опозиції, які передбачали через зміни до статті 68 узаконити утворення в парламенті декількох опозиційних депутатських фракцій чи об’єднань (законопроекти в авторстві депутатів від «НУ—НС» та від Партії регіонів). Зрештою, 27 квітня (в той самий день, коли було ратифіковано угоди щодо Чорноморського флоту) в умовах, «наближених до бойових», у димовій завісі (на знімку) парламент ухвалив зміни до Регламенту (законопроект №2157-VІ, у авторстві В. Кисельова), за яким суб’єктом опозиційної діяльності у Верховній Раді може бути будь-яка депутатська фракція (чи їх об’єднання), яка не є учасником коаліції . Тобто опозицій у парламенті може бути декілька.

Стара нова пісня

Після рішення Верховної Ради від 6 жовтня 2010 року про скасування політреформи (змін до Конституції, ухвалених у 2004 році), а відтак повернення до Основного Закону зразка 1996 року, втратили чинність положення щодо обов’язкової необхідності формування коаліції депутатських фракцій. Постало питання: а чи існує тоді в парламенті коаліція і яка? Після вирішального голосування лідер фракції Партії регіонів Олександр Єфремов заявив журналістам, що після скасування політреформи 2004 року «опозиції у парламенті не існує». Однак, оскільки поняття опозиції виписано в Регламенті Верховної Ради, чимало політичних сил у парламенті називають себе опозиційними. Щосереди відбувається і «день опозиції» (коли опозиційні фракції формують порядок денний), а майже щочетверга засідає опозиційний уряд у складі депутатів від БЮТ та «НУ—НС».

Самотній локомотив

Головний суперник Віктора Януковича на минулих президентських виборах — лідерка «Батьківщини» Юлія Тимошенко — нині переживає непрості часи. І виною тому навіть не кримінальні справи за підсумками діяльності попереднього уряду, що ростуть як гриби після дощу, та арешти її соратників. Симпатії та довіра людей до жінки з косою тануть, немов бурульки на сонці...

А починалося все так бурхливо й красиво... В Шевченківський день, 9 березня 2010 року, учасники віче народно-демократичних сил біля пам’ятника Кобзарю в Києві обрали Юлію Тимошенко лідером об’єднаної демократичної опозиції. 16 березня 2010 року лідери та представники восьми партій, які входять до парламентських фракцій БЮТ і «НУ—НС», підписали у Верховній Раді заяву про створення об’єднаної опозиції. Підписанти представили опозиційний уряд — прем’єром «тіньового кабміну» було обрано депутата від БЮТ Сергія Соболєва.

Відтоді минув рік, однак похвалитися «тіньовикам» наразі немає чим.  Найактивніше опозиційний уряд працював під час ухвалення нового Податкового кодексу та страйків дрібних підприємців. Однак оскільки «податковий майдан» не став на бік жодної політичної сили, певні компроміси, що їх довелося досягнути підприємцям із владою, не можна вважати успіхом парламентських опозиціонерів. 

Ще одна опозиційна структура — Комітет порятунку, який минулої весни об’єднав відомих політичних діячів та інтелігенцію (здебільшого поважного віку) офіційно начебто народилася у письменницькому колі. Однак під час засідань комітету в Спілці письменників там чомусь завжди «випадково проходила мимо» Ю. Тимошенко... І чомусь за випадковим збігом обставин робота комітету припинилася, тільки-но в екс-прем’єра почалося з’ясування стосунків із Генпрокуратурою.

Причиною того, що вчорашні соратники Тимошенко після зміни влади дружно дрейфують поближче до провладного табору, насамперед є те, що значна частина депутатів йшли в політику заради захисту свого бізнесу. А бізнесу важко бути в опозиції. Сьогодні у фракції «БЮТ-«Батьківщина» налічується 106 депутатів, і вони не спроможні заблокувати рішення більшості. Однак Тимошенко прагне зберегти статус впливового опозиційного гравця, який усе ще має широку підтримку.

Директор Інституту глобальних стратегій Вадим Карасьов у своїй статті в «Українській правді» пояснює «політичну живучість» Тимошенко ще й таким чинником: Тимошенко вигідна олігархам у ролі критики, жертви, гнаної. Бо відсутність політичного конфлікту з головною опозиціонеркою означатиме ймовірне перетворення самих олігархів на ворогів режиму. Однак головний конфлікт влади з Тимошенко, на думку політолога, полягає в тому, що вона не дає можливості провести підготовку до парламентських виборів 2012 року «в логіці керованих виборів». Тому замість «небезпечної опозиції» в Україні формується більш лояльна, респектабельна, зручна опозиція, дії якої можна скерувати в правильному напрямі.

Про ідею створити єдину опозиційну партію нині вже ніхто й не згадує. Однак від окремих політиків надходять заяви про наміри об’єднатися в одну політичну силу перед наступними парламентськими виборами — зокрема, це вже задекларували Арсеній Яценюк («Фронт змін»), Анатолій Гриценко («Громадянська позиція»), Микола Катеринчук (Європейська партія) і Анатолій Матвієнко («Собор»). Про те, щоб запросити до компанії Юлію Володимирівну, поки що ні слова...

Розпорошена гвардія

Заступник голови фракції «НУ—НС» Тарас Стецьків визнає, що за 2010 рік українська опозиція не спромоглася сформувати виразний образ і на «псевдореформи влади нема альтернативи». «Опозиція, якщо вона хоче завойовувати довіру людей, мала поставити на стіл контрреформи», — вважає депутат (інтерв’ю для «Главное»).

У фракції «НУ—НС» ситуація, як у приказці — що не депутат, то «гетьман». Скільки партійних лідерів, стільки й позицій.

В’ячеслав Кириленко і його депутатська група «За Україну» досить активні в парламенті та на інформаційному полі, мають власні інтернет-ресурси, часто виступають у сесійній залі, проводять брифінги. Однак інколи складається враження, що різка критика з їхніх вуст — під ковпаком влади. Свіжий приклад — Музей УНР у столичному Будинку вчителя. Не встигли обурені депутати засурмити, начебто музей закрили, скликати журналістів, як музей особисто відвідав прем’єр М. Азаров та пообіцяв належне фінансування. Скандалу не вийшло.

Представники «Єдиного центру» обрали тихішу тактику. Віктор Балога, хоча й отримав крісло міністра в МНС, але на притаманну йому роль «сірого кардинала» вже претендувати не може. «Сам Балога прекрасно розуміє, що його структура жива виключно до парламентських виборів. Поки «ЄЦ» має свою групу депутатів у Раді, але до тих пір він і цікавий комусь», — стверджує директор Агентства стратегічних досліджень Дмитро Панько.

Анатолій Гриценко зі своєю «Громадянською позицією» сьогодні нагадує «одного в полі воїна». Хоча він не раз декларував свою готовність до об’єднання. Політолог Володимир Фесенко не виключає, що Гриценко і Микола Катеринчук (Європейська партія) можуть стати ще одним центром об’єднання опозиції. «Матвієнко, Мартиненко, Порошенко, скоріше за все, будуть з Яценюком, якщо домовляться. Тому що в них розбіжності серйозні, — вважає політолог. — Якщо домовляться, можуть діяти в ніші нової опозиції, попит на яку є. Значна частина громадян, які не дуже настроєні підтримувати Тимошенко, шукають, до кого б примкнути».

Варто згадати й нового голову політради «Нашої України» Валентина Наливайченка. Екс-очільник СБУ відкрито вийшов на політичний фронт, як то кажуть, після балу. Коли «Наша Україна» вже була не при владі й не у фаворі. Навіть партійні списки перед місцевими виборами вже були готові, коли в «НУ» з’явився новий лідер. Результат у 5—7% голосів у західних областях сприймався як перемога. З другого боку, офіційним лідером «НУ» залишається Віктор Ющенко. А наявність двох центрів впливу ще ніколи не зміцнювала жодну політичну команду. Перед Наливайченком нині постає непросте завдання: очиститися від негативу минулого та наслідків численних конфліктів усередині партії. І не виключено, що це йому краще може вдатися не на руїнах старої будівлі, а на іншому будмайданчику. Якщо там знайдеться кому працювати.

Звідки дме вітер?

Відсутність посад у парламенті чи в уряді дає змогу амбітному лідерові «Фронту змін» триматися «над сутичкою». Символічним є навіть його робоче місце в сесійному залі парламенту — в боковій ложі. А. Яценюк демонстративно відмовляється від участі в спільних акціях протесту, зокрема, під час святкування Дня соборності, й намагається стояти осторонь у таборі опозиції. Він створив ще один опозиційний уряд — «Уряд змін», який регулярно рапортує про свою роботу на партійному сайті через Інтернет. Проте зазіхання на молодий та освічений інтелект — справа досить невдячна, бо люди, які вміють самі отримувати інформацію, здатні й самостійно робити висновки. Окрім того, саме в західноукраїнських областях, де найбільша підтримка Яценюка, найвища конкуренція серед опозиціонерів. А жінкам (із різних куточків України) подобається дещо інший тип мужчини. Політологи вважають, що лідерові «Фронту змін» для потрапляння в новий парламент доведеться шукати принципово нові технологічні ходи, бо старі вже не спрацьовують.

Чужий серед своїх

Хоча Сергій Тігіпко нині є частиною влади і як віце-прем’єр та міністр соцполітики став автором нашумілих соціальних реформ, виключати його зі списку «потенційних опозиціонерів» не варто. Він мав свій електорат на президентських виборах, де з 13% здобув третій результат. Це були частина підприємців та високоосвічених людей, яким імпонували «європейські» манери, а також жінки, котрі не вважають, що чоловік має бути трішки красивішим за мавпу. Однак пристрасті за Податковим кодексом, а особливо пенсійна реформа суттєво підірвали позитивний імідж реформатора. Не додає рейтингу й передноворічна ініціатива віце-прем’єра — введення пені за несплату житлово-комунальних послуг. Начебто й правильне гасло — «За все треба платити», але законослухняність маленьких українців чомусь ніяк не збігається з їхніми мізерними реальними доходами. Складається враження, що лідера «Сильної України» зумисне обрали на роль «хлопчика для побиття».

Запаморочення від успіху

Дедалі впевненіше почувається наразі й позапарламентська «Свобода», яка «оре» передусім на національному та духовному полі. Однак люди голосують не стільки за політичну силу, як за щось нове, ще не заплямоване ані радянсько-комуністичним минулим, ані сучасними корупційними схемами. Західні області, де родючий ґрунт і для національних ідей, і для розчарувань учорашніми кумирами, щедро обдарували «свободівців» довірою на місцевих виборах. Об’єднання здобуло чимало депутатських мандатів в органах самоврядування, і навіть посади голів рад та міських голів. Проте, що робити з так легко здобутою владою, не знають... Жодних конкретних програм, а тим паче їх виконання люди ще не побачили.

Червоні сутінки

Лідер Компартії України Петро Симоненко заявляє, що комуністи наразі є «єдиною справжньою опозиційною силою в Україні». «Ми єдина на сьогодні політична структура в суспільстві, яка виступає проти цього політичного курсу й політичної системи», — сказав він в інтерв’ю одному з телеканалів. Водночас представники КПУ не відмовляються від активної участі в нинішніх структурах влади та спільного голосування з парламентською більшістю.

Хто подасть руку?

Єдине, що наразі об’єднує всіх опозиційних політиків, — жорстка критика дій влади. Немає ані ґрунтовних альтернативних програм розвитку, ані системного бачення реформ на противагу урядовим. Хоча епатажних шоу в сесійній залі парламенту не бракує.

Ще одним яскравим свідченням розпорошеності опозиції стало святкування Дня Соборності 22 січня. Кожна політична сила, яка претендує на статус опозиційної, критикувала чинну владу на своєму окремому майдані. Хоча смисл цього свята якраз і полягає в об’єднанні — «Схід і Захід разом». Утім, у влади вистачило мудрості не зірвати ці акції та не застосовувати силу.

Чому опозиція так легко «проковтнула» призначення парламентських виборів на осінь 2012-го? Народний депутат Анатолій Семинога, котрого недавно виключили з фракції БЮТ за підтримку змін до Конституції, пояснив це так: «Якби вибори відбулися б раніше, нинішня опозиція провалилася б на них із тріском». Аналогічної думки й лідер кримських татар Мустафа Джемілєв: «У демократичних силах зараз розбрід, результати виборів до місцевих рад показують, що в нас не кращий період в історії. Зараз ми роз’єднані».

Парадоксом сучасної політичної ситуації стає те, що прагнення до спільних дій та реального об’єднання суспільства демонструють не політики, не партійні вожді та їхні структури, а самі виборці. Перший прецедент — «податковий майдан». Назріває серйозний спротив і через шалене зростання комунальних тарифів. Виборцям набридло, що їх експлуатують під час кожної виборчої кампанії. І якщо з’являтимуться нові політичні сили, котрі відповідатимуть реальним проблемам, які є однакові на сході й на заході та турбують усіх, незалежно від віку, статусу та національності, в них з’явиться перспектива.

27 квітня 2010 р. Під час пленарного засідання, на якому було ратифіковано харківську угоду президентів України та Росії щодо продовження терміну базування Чорноморського флоту РФ у Севастополі.

Фото Олександра КЛИМЕНКА.