Рівень розвитку будь-якої сучасної країни визначають такі параметри, як стан економіки, виробництво валового внутрішнього продукту, наявність експортного потенціалу, стабільність грошово-кредитної політики, високі стандарти та державні гарантії у соціально-культурній і духовній сферах. Але однією із головних ознак самодостатньої цивілізованої, духовно багатої і культурно розвиненої держави є соціальний і матеріальний стан її народу, рівень його проживання, його достатки, реальні доходи та здатність до саморозвитку і прогресу.

Споконвічне питання — багатий народ, багата держава. У країні, де знедолений, бідний народ, — не може бути сильної сталої економіки, міцної чесної влади, відкритої і прозорої зовнішньої та внутрішньої політики.

Історія та державотворці спромоглися ділити суспільство, впродовж етапів розвитку людства, на різні класи відповідно до соціально-економічної формації. Раби та рабовласники, пани та кріпаки, власники та наймана робоча сила, бідні та багаті тощо. Водночас розподіл на такі групи в суспільстві завжди не витримував ніякого балансу. Відсоток бідних, рабів, кріпаків у десятки разів перевищував прошарок багатих — тих самих рабовласників, панів.

На жаль, людство не спромоглося досягнути формули розвитку країни, в якій лише від 1 до 10 відсотків — бідні, а решта 90% — багаті, самодостатні, навіть не середній, а заможний клас.

Навпаки, серед поділу суспільства на класи в переважній більшості країн, у їх історичних етапах домінує абсолютно зворотна статистика, в якій невелика частка (оті ж 10%) — «багаті» представники нації, трохи більше — середній клас та істотна частка бідних жителів країни. Як правило, в такому соціально-класовому трикутнику формується структура влади, основа політики, конституційні засади, соціальні гарантії та свободи громадян країн.

Зазвичай влада, сформована із представників народу, а точніше— його «найкращого» соціального зрізу (10 відсотків багатих) — визначає пріоритети соціально-економічного розвитку, внутрішній і зовнішній курс держави, в якій все начебто спрямоване на підвищення рівня проживання переважної більшості населення, подолання рівня бідності.

Отой самий рівень бідності, по суті, став у сучасному світі візитівкою, соціальним паспортом та обличчям будь-якої цивілізованої країни. За рівнем бідності визначають ефективність дій влади, стан розвитку економіки, фактичну спрямованість соціальної складової державних програм.

Що менший відсоток бідних у суспільстві, то більш стабільною, високорозвиненою, ефективною стає державна політика.

Якою є бідність для сучасної України?

Цьогоріч наша держава відзначатиме 20 років незалежності, самостійного пошуку долі в історичному відрізку часу. Всі 20 складних, своєрідних, непростих років влада, що, по суті, змінювалася майже щорічно, але фактично залишалася за природою відірваною від народу, визначала за принцип своєї роботи боротьбу з бідністю. Саме ці наміри стали дороговказом, визначальними у програмах усіх політичних партій, виборчих блоків, урядових програм та обіцянок власному народові.

З бідністю почали боротися практично всі — ті, хто отримав від незалежності, окрім влади, гроші й власність, соціальний статус та мандат довіри — ті, хто потрапив у парламентську більшість, і ті, хто приречений до блоку опозиції. Рівень бідності став паролем, кодом для гри у великій політиці. Кожен із вітчизняних урядів обіцяв боротися з бідністю як перед власним народом, так і перед міжнародними фінансовими інститутами, які «страждають» і «опікуються» нашими соціальними бідами.

У свою чергу, Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, перед тим як надати черговий транш допомоги, вказують і вимагають боротися з бідністю в Україні будь-якою ціною. Наприклад, за рахунок збільшення пенсійного віку, особливо для жінок, або зменшення кількості пенсіонерів (їх в Україні близько 13,7 млн.), а це забагато для закордонних інвесторів, і адже армія пенсіонерів є той тягар, який «хвилює» спільноту, за наш подальший соціальний прогрес. Характерно, що їм, тим, хто переживає про занадто високий рівень бідності в українському суспільстві, геть байдуже, яким шляхом буде зменшуватися клас бідних, — фізичним чи через запровадження радикальних ефективних методів управління в економіці.

Зокрема, керівник місії Міжнародного валютного фонду по Україні Танос Арванітіс заявив, що впроваджена за підтримки угоди «стенд-бай» економічна програма української влади рухається в правильному напрямі. За його словами, «вживаються заходи з підтримки середньострокової податково-бюджетної консолідації. Як очікується, в березні набере чинності закон про пенсійну реформу, а впровадження адміністративної реформи триває. Задля пом’якшення впливу на домогосподарства було погоджено графік поступового підвищення тарифів на газ, і наразі ведеться робота над визначенням компенсаційних заходів з метою покриття загального дефіциту у розмірі 3,5% ВВП у 2011 році».

Уявіть собі, якби наші, українські правителі, диктували волю у прийнятті іншим країнам — як жити, як проводити політику, реформи, як опікуватися пенсіонерами та бідними — звісно, що ніхто не реагував би на таку місію доброти. А в нас без проблем: інформаційний простір — Савіку Шустеру та іншим іноземним журналістам, економіку та реформи — Міжнародному валютному фонду, а народ — у заставу майбутнім олігархам.

З такою вітчизняною та міжнародною опікою за високий рівень бідності в Україні сама бідність набирає статусу цивілізованого соціального явища, отримала своє українське «обличчя» та притаманні тільки нашому суспільству риси.

Українська бідність, або бідність в Україні, має свої стандарти та ознаки, до яких можна віднести передусім такі:

* відсутність роботи, як джерела існування;

* відсутність належних умов життя;

* низька якість харчування і високий відсоток витрат доходів сімей на харчування;

* неможливість користування платними медичними та освітянськими послугами;

* низька професійно-освітня підготовка та коротке життя.

Бідність є наслідком багатьох взаємозалежних соціальних факторів, серед яких:

економічні — падіння доходів населення, низька заробітна плата, безробіття;

соціальні — інвалідність, старість, хвороби, дитяча бездоглядність;

демографічні — неповні родини, молодь і старше покоління зі слабкими позиціями на ринку праці.

За статистичними даними та матеріалами обстеження умов життя у 2009 році, 56 відсотків населення України вважали себе бідними.

В 11 областях України, а це майже половина території держави, відбулося зростання рівня бідності, де за межею опинилася половина населення. Межа бідності того ж 2009 року за національним критерієм визначена у 835 грн. у середньому на одну особу.

За розрахунками Інституту демографії, близько половини бідного населення України перебувало у стані крайньої бідності (49,1%).

Що характерно, бідність в Україні стала предметом наукового дослідження. Тільки вдумайтесь у критерії, що визначають бідність:

* межа бідності;

* межа злиденності;

* рівень бідності;

* рівень злиденності;

* глибина бідності.

Зважте на останній чинник — глибина бідності. До якого абсурду треба дійти, аби приспати «рідну владу», що все гаразд, бо «глибина бідності» не є критичною і ще можна «доїти» тих, хто потрапив за усіма розрахунками та складовими до того злиденного споживчого кошика — до соціальної групи бідних.

Держава і влада, усвідомлюючи критичний баланс бідних і багатих (10%x90%), намагаються зробити все для того, щоб запровадити комплекс упереджувальних заходів проти бідності з метою зменшення масштабів бідності та усунення її найгостріших проявів. Так, розроблено і прийнято «Стратегію подолання бідності» від 15.08.2001 № 637. В ній уперше було дано комплексну оцінку бідності в Україні як суспільному явищу і визначено його гостроту.

Стратегію передбачалося реалізовувати в три етапи:

Перший (2001—2002 роки) — реалізація комплексу заходів щодо стабілізації рівня життя, усунення найгостріших проявів бідності;

Другий (2003—2004 роки) — створення об’єктивних передумов для стабільного зростання грошових доходів населення;

Третій (2005—2009 роки) — посилення орієнтації економічних процесів на більш ефективне зростання потреб людини, зменшення глибини бідності серед найуразливіших верств населення.

І що особливе у механізмі реалізації цих етапів — це створення середнього класу громадян, саме того класу, якого в Україні наразі немає, і за такої влади бути не може, класу, який зможе і повинен бути пріоритетом у контролі за діями влади, бути домінуючим у визначенні основ політики держави. Середній клас — заможний, досвідчений, обізнаний, високоефективний, саме такий клас здатний формувати владу, бути присутнім у ній, будувати демократичну вільну державу і нести за все це правову відповідальність.

Є у нас такий клас? Звісно, ні! Тобто класова ніша пустує і пустує доти, доки є різкий поділ на вкрай багатих і вкрай бідних! Ми лукавимо самі перед собою, в той роковий час, коли обіцяємо перед міжнародною спільнотою боротися з бідністю, коли «найкращі представники нашої нації» в особі відомих доморощених олігархів розривають на собі останній одяг заради любові до України та її народу, коли їхнє багатство і власність дорівнюють декільком державним бюджетам України.

Чому ж усе-таки при надзвичайно великому природному і людському потенціалі в Україні, як на дріжджах, зростають достатки груп олігархів, а більшість населення катастрофічно бідніє з року в рік. Невже впродовж 20 років незалежності влада є короткозорою і не бачить, що українські олігархи наживають свій капітал на розвалі економіки, розкраданні державної власності, на протистоянні та війні законів, тіньових схем, високого рівня корупції, відсутності державного контролю та регулювання цінової і податкової політики? Чому дозволено одним жирувати, а іншим помирати з голоду? Хто має за це понести відповідальність, хто зобов’язаний за таке життя запитати за законом? Звісно, не влада і не Міжнародний валютний фонд, хоч як парадоксально, змусити зупинитись групу «нових українців» та очистити владу від дурману може лише народ, руками якого і на очах якого всі 20 років українське суспільство ділили на вкрай багатих і вкрай бідних.

Що зрештою робити? Як боротися з бідністю?

Передусім — заклик до подолання бідності оголосила влада, яка аж ніяк не бідна, а це означає, що ситий голодному не товариш. Тобто чергова обіцянка — блуд і брехня. Чи можливо вірити в реальність бажань і дій влади? Звісно, можливо, але за умови вирішення абсолютно елементарних питань, а саме.

Доти, доки влада і бізнес будуть пов’язані інтересами, передусім матеріальними, перша (влада) ніколи не буде народною, не буде зацікавленою у підвищенні рівня життя переважної більшості населення країни.

Під час проведення адміністративної реформи головне — не скорочення чисельності армії чиновників, серед яких чимало професіоналів з великою практикою і досвідом, головне — зробити все можливе для того, щоб не допустити зловживання чиновників владою, розмежувати інтереси бізнесу і влади.

Щоб не займатися словоблудством, варто відверто і принципово підійти до персоніфікації кожного чиновника високого рангу і чесно визнати, що більшість керівного складу у владних структурах мають власний бізнес, який, наче п’явки, покриває та висмоктує тіло державного бюджету. Рецепт такої профілактики — перегляд оплати праці апарату державного управління. Дешевий чиновник — гарантія зловживання, середовище для розвитку та зміцнення корупції у коридорах влади. Без вирішення цього наміри влади боротися з бідністю є абсолютною утопією, спекуляцією довіри громадян «народній владі».

Маючи чесну і чисту владу, держава при реформуванні економіки повинна передусім виробити і запровадити реальний механізм державного регулювання і контролю у сфері цінової політики. Хіба можна боротися з бідністю при цілковитій аморфності влади за формуванням цін на ринку. Споживчий кошик і ціни на продовольчі товари, товари побуту і ціни у сфері обслуговування абсолютно не регулюються владою, а, навпаки, контролюються тіньовим сектором і працюють на збагачення окремої групи людей, представлених у владі.

Зростання цін, низькі пенсії та заробітна плата є ні чим іншим, як грабуванням владою власного народу.

Наступне і не менш важливе: проведення реформи в економіці при розвалі агропромислового комплексу, переробної галузі, сфери промисловості і транспорту, що практично вилучені з державної власності, позбавило реальних доходів до державного бюджету. Стратегічні об’єкти паливно-енергетичного комплексу, по суті, перейшли від держави до приватних структур, а звідси будь-яка тарифна політика здійснюється не в інтересах держави, її народу, а спрямована передусім на збагачення монополістів у цій складовій економіки. За такої політики переважна частина населення, що сплачує комунальні послуги, знову ж таки, працює не на державні інтереси, а на бізнес-проекти української олігархії.

Вихід у цьому один. Природні ресурси, стратегічні об’єкти у паливно-енергетичному комплексі повинні бути монополією держави, а значить, стабільним і гарантованим джерелом поповнення і формування державного бюджету.

Ну й головне — боротьба за благо народу є справою самого народу, а не сучасної влади. Відсутність контролю народу за діями влади унеможливлює досягнення ефекту від будь-яких радикальних дій самої влади. Контроль як механізм тиску народу на владу повинен в Україні обрати абсолютно нову форму і правовий статус.

Чи є на сьогодні система контролю народною? Абсолютно всі інститути та органи контролю (контрольно-ревізійні установи, податкові інспекції та інші контрольні органи) утворені владою, діють при її щоденному керівництві та втручанні. Хіба такий контроль може бути ефективним і працювати на інтереси народу? Тож народ, якщо він хоче вийти зі статусу бідного і бути реальним джерелом влади, що визначено Конституцією України, повинен сформувати абсолютно нові важелі впливу на владу, а не навпаки. Система народного контролю має стати незалежною, самодостатньою та демократичною відповідно до вимог громадянського суспільства.

І ще одна соціальна та політична проблема, що безпосередньо має стосунок до теми бідності, й не тільки людей, а й у цілому держави. Переважна більшість країн, які проходили шлях переходу від однієї до іншої формації, — пережили фазу бідності, прагнули самостійного заробітку, а не запозичень у сусідів та міжнародних фінансових структур. Будь-який борг означає пряму залежність не лише в економічному, а й у політичному житті держави.

За останні роки динаміка зростання державного боргу набула загрозливих темпів. У світовому рейтингу країн з найбільшим приростом запозичень Україна посіла 13-те місце. Для прикладу: приріст державного боргу за 2008 та 2009 роки становить більш як по 100 млрд. грн., такі тенденції зберігаються й у 2010 році. Витрати на обслуговування і погашення державного боргу також стрімко зростають і створюють великі ризики щодо їх своєчасного та повного виконання. Того ж 2009 року було сплачено понад 40 млрд. грн. боргових витрат, а за прогнозами до 2013 року, середньорічні боргові платежі передбачаються на рівні понад 50 млрд. грн. (за розрахунками і оцінками Рахункової палати). За таких умов збільшення боргового навантаження на державні фінанси поглиблюється загроза стабільності економічної ситуації та фінансово-економічної безпеки країни. Так абсолютно неважко потрапити у вікове політичне і фінансове рабство до тих, хто «від душі» відриває «благодійницькі» запозичення для начебто підтримки соціально-економічного розвитку держави.

Ось саме той випадок, коли бідність є пороком, з яким необхідно не боротись, а за рахунок власних ресурсів людського, технічного, природного потенціалу формувати внутрішню політику, спрямовану на розвиток високотехнологічного виробництва, здатного виробляти конкурентоспроможну продукцію, що заслуговує як на внутрішнє споживання, так і на експортний попит. Ось тоді країні з найкращими чорноземами в Європі не потрібно буде закуповувати гречку в Китаї, чи картоплю в Єгипті, а молоко у Білорусі.

Зрештою, необхідна воля і бажання влади не повторювати із року в рік системні помилки в управлінні, утриматися від зайвих рецептів траншів і запозичень, струхнути тіньовиків і вітчизняних олігархів, зупинивши їх шалені апетити, та повернутись обличчям до українського народу, його проблем та соціальних інтересів.

В іншому разі бідний, голодний народ — злий і розлючений, терпіння якого зазвичай уривається у найневигідніший час. Та й, погодьтеся, говорити з «гордістю» і чванством у XXІ столітті на весь світ про український феномен бідності аж ніяк не відповідає вимогам рівня країни, що прагне рухатись до кращого життя і кращої долі за високими міжнародними стандартами. І взагалі, скільки можна давати відповідь на споконвічне запитання «Чого бідні...?» і чути традиційне: «Бо...» — мабуть, варто змінювати цю пороблену практику і формувати основи для життя розумного, самодостатнього, високорозвиненого, культурно збагаченого українського народу, який має право і повинен жити по-людськи, а не за розробленою науковцями шкалою бідності у цивілізованій, демократичній державі, ім’я якої — Україна.

Анатолій ЮХИМЧУК,народний депутат України 2-го скликання.