Хто відповідальний за виконання рішення Конституційного Суду України

Вкрай рідко судді з кваліфікацією загального та спеціалізованого правосуддя виявляють під час застосування законів обмеження, звуження, а також прямі ущемлення прав і свобод громадян. Вони сприймають належним чином правозастосовчу практику правоохоронних органів, не реалізуючи судові важелі реально захищати права і свободи людини. В судах місцевого рівня розглядаються численні матеріали, які надходять від працівників дорожньо-патрульної служби щодо порушень правил дорожнього руху, які складаються на їх розсуд, з посиланням на статті Кодексу про адміністративні правопорушення, про які водії автомобілів навіть не здогадуються. В більшості випадків громадяни-порушники не мають можливості перевірити їх відповідність фактичним обставинам. А що відбувається далі? Суди за такими матеріалами, застосовуючи скорочену процедуру, зважаючи на їх великий обсяг, виносять постанови про накладення адміністративних стягнень на громадян. Запізно отримавши виклики до суду, водії-порушники зазвичай у суди не з’являються, тож суддям залишається одне: приймати рішення за матеріалами, які надійшли з органів ДАІ. Достатньо проілюструвати таке явище за протоколами працівника Полтавської роти ДПС Полтавця А. В., який торік на 305-му кілометрі автошляху Київ—Харків, зупинивши автомобіль без прикріпленого одного номерного знаку, посилаючись на ст. 63 Конституції України, вказав на його відсутність і склав протокол про адміністративну відповідальність. Здавалося б, звичайна дорожня ситуація, але яка причина викликала масове обурення водіїв автомобілів щодо подібного правозастосування?

Спробуємо провести юридичний аналіз з цього питання. Невідомо, в яких кабінетах три роки тому було знайдено зручну для органів ДПС процедуру ефективної протидії правопорушникам. Це було пов’язано із введенням статті 14-1 Кодексу про адміністративні правопорушення, в якій встановлювалося, що за наявності обставин, які свідчать про виникнення порушення, власників (співвласників) транспортних засобів притягали до адміністративної відповідальності. Всім зрозуміло, що це було і залишається звичайною адміністративною процедурою, як і прийнято у всіх країнах світу. Проте обов’язковою умовою вказана норма кодексу передбачала фіксацію спеціальними технічними засобами (фото, кінозйомки, відеозапису) фактів, які вказували на порушення безпеки дорожнього руху. При цьому складання протоколу не було обов’язковим правилом, як підстава для винесення постанови по справі, і вона виносилася без участі власника (співвласника) транспортних засобів. Таким чином, фіксація правопорушень, а точніше — фактів за допомогою спецтехнічних засобів, була встановленою процедурою згідно із статтею 258 кодексу, в якій громадянин мав вигляд далеко не особи, захищеної конституційними гарантіями та презумпцією невинуватості. Вказаний порядок був введений з 3 вересня 2008 року, і працівники ДПС високо цінували його дієвість і безапеляційність, оскільки постанови, що люди називали «листи щастя», були наслідком законодавчого закріплення встановленого порядку на автошляхах.

Єдиний спосіб захисту конституційних прав громадян був віднайдений суддями Конституційного Суду України, в якому було відкрито провадження за зверненням громадянина А. Багінського. Це той випадок, коли через відсутність права громадян на конституційну скаргу суд може розглянути лише офіційне тлумачення норм законів. У цьому є нагода підкреслити важливість і авторитетність суду як єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні, але про такі категорії справ суспільство повинно знати із публічних процесів, коли доступ до правосуддя надається громадянам безпосередньо за їх участі в судових процесах. На жаль, цього разу обійшлося «письмовим» слуханням справи.

Ретельно розглянувши в конституційному провадженні справу про адміністративну відповідальність у сфері гарантування безпеки дорожнього руху, Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 22 грудня 2010 року №23-рп/2010 сформулював важливі правові позиції щодо розуміння принципу верховенства права в адміністративних відносинах, презумпції невинуватості громадян в адміністративних деліктах, підкреслив обов’язок органів (посадових осіб) у дотриманні процедур притягнення осіб до адміністративної відповідальності та вніс важливу конституційну обумовленість для правоохоронних органів щодо непорушності прав людини і громадянина.

Конституційний Суд України дійшов висновку, що стан правового регулювання притягнення до адміністративної відповідальності, зокрема, процедуру застосування заходів впливу до порушників у сфері гарантування безпеки дорожнього руху, слід вважати такими, що не відповідають конституційному визначенню України як правової держави, а тому висловив рекомендацію Верховній Раді України вирішити, тобто ввести конституційно гарантовані законодавчі зміни у сферу регулювання зазначених питань. Отже, зрозуміло, чому статті 14-1, частина шоста статті 258 Кодексу України про адміністративні правопорушення були визнані неконституційними і таким чином вилучені з чинного законодавства. Без перебільшення можна вважати це рішення Конституційного Суду України безпосереднім відображенням його найважливішого призначення — захищати і охороняти права і свободи громадян.

Але потенціал цього суспільно вагомого рішення конституційного правосуддя був би конституційно завершеним і значно посиленим, якщо б у ньому була зазначена ще одна істотна складова. Вона стосується безпосередньо громадян, які з 2008 року підпадали під статус «потерпілих» від неконституційних норм закону та сплачували штрафи без складання протоколів, а отже — їм було завдано моральну і матеріальну шкоду.

Конституційний Суд України визначив момент втрати чинності положень кодексу, які були визнані неконституційними з дня ухвалення прийнятого по цій справі рішення. Проте не було встановлено преюдиціальність його значення для судів загальної юрисдикції при розгляді ними позовів у зв’язку з правовідносинами, від яких була завдана шкода громадянам-водіям під час встановлення адміністративної відповідальності.

Незаперечно, що право Конституційного Суду України встановлювати порядок виконання своїх рішень належить до його виключної компетенції. Воно було спрямовано на необхідність Верховній Раді України врегулювати по-новому порядок притягнення до адміністративної відповідальності осіб, із врахуванням застосування спеціальних засобів технічної фіксації порушень автоводіями.

Проте Конституційний Суд України залишив без відповіді не менш важливе питання, що стосується осіб, які зазнали заходів адміністративного впливу після 3 вересня 2008 року до моменту визнання неконституційними положень статей 14-1 та 258 кодексу, тобто до 22 грудня 2010 року. Яка кількість таких громадян, що перебували в цей період за кермом автомобілів, і скільки з них було притягнуто до адміністративної відповідальності — важко назвати. Проте впевнено можна сказати, що в них після рішення Конституційного Суду України виникло дуже істотне право, яке гарантовано прямою дією частини третьої статті 152 Конституції України. Навіть за відсутності в тексті вказаного Рішення №23-рп/2010 про його преюдиціальне значення для судів громадяни — водії автомобілів вправі ставити питання про відшкодування матеріальної і моральної шкоди, як правовий наслідок, заподіяний неконституційними положеннями кодексу.

Реальність заподіяної шкоди стосується насамперед власників автомобілів, які, можливо, і не були порушниками, але так звані «листи щастя» підготовлені за допомогою технічних засобів «Візир», сповіщали багатьом громадянам про накладення на них стягнень без протоколів та встановлення особи, що перебувала за кермом тощо. Мабуть, не зайве нагадати, що Конституція України містить принцип щодо відповідальності держави перед громадянами. У рішенні Конституційного Суду України, яке поновило їх права, ми не знаходимо відповіді на те, як розуміти в конкретних правовідносинах заподіяну шкоду громадянам органами державтоінспекції, а обов’язок відшкодування її покладено нормою Конституції України на державу. Невипадковою є колізія, коли власник автомобіля не сплатив накладені до 22 грудня 2010 року органами ДАІ штрафи, але надалі від нього вимагають такої сплати і не видають відповідні документи, зокрема, поки існуючий додаток до посвідчення водія. В свою чергу, держава у разі судових позовів зобов’язана відповідно до частини третьої статті 153 Конституції здійснити відшкодування матеріальної шкоди через Держказначейство (статті 1170,1173 та 1175 Цивільного кодексу). Чому тоді працівники ДПС продовжують практику використання спецтехнічних засобів для фіксації порушень автоводіями?

І, нарешті, постає запитання: чи може ця проблема бути вирішена без спеціального правового регулювання законом? Адже для всіх працівників ДАІ України рішення Конституційного Суду України є обов’язковим і права громадян, які є власниками автомобілів, повинні суворо дотримуватися. Тому, якщо вони були порушені неконституційними нормами Кодексу про адміністративні правопорушення, відшкодування має відбуватися у порядку цивільного судочинства в районних судах, а невиплачені суми адміністративних штрафів не підлягають стягненню. Мабуть, і Верховному Суду України варто звернути увагу на Постанову Пленуму «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди», оскільки відшкодування було обумовлено неправомірною діяльністю, що не можна сьогодні відносити до ознак чинних норм Кодексу як правомірної діяльності законодавця. Це не перший випадок, коли пряме відношення рішень Конституційного Суду України до забезпечення прав і свобод громадян обумовлюється діями і відповідальністю держави, але за нею можуть ховатися службові особи чи органи, які фактично завдають моральну і матеріальну шкоду громадянам, проте відповідальність їх оминає. В юриспруденції така правова ситуація зветься законодавчою невизначеністю, незавершеністю статусу суб’єктів, які навіть не замислюються над тим, що конституційно захищені права і свободи громадян це не абстрактна ідея, а реальність, в якій постійно випробовується авторитет держави.