Як ми вже повідомляли, у Верховній Раді на 23 березня заплановані парламентські слухання на тему «Земля в українській долі: ситуація у земельній сфері, законодавче забезпечення земельних відносин та практика його реалізації».
Запровадження купівлі-продажу гектарів сільгосппризначення, вважає голова фермерського господарства «Аделаїда», що на Херсонщині, Сергій Рибалко, стане основним чинником стримування розвитку агровиробництва.
— Мені дуже хотілося б, щоб назвали, які позитиви у нас є від того, що ми купуватимемо і продаватимемо землю? Поки що це досить міфічно...
Один з основних міфів — це те, що сільгосппідприємства зможуть отримувати іпотечні кредити під заставу землі. Аби здати гектари під заставу, їх спочатку треба мати. А щоб мати — потрібно купити, а купити — у більшості господарників грошей сьогодні немає. Тому це дуже великий міф, який вводить в оману і сільгоспвиробників, і загалом народ України.
Друге. Озвучується теза — іноземні громадяни не зможуть купувати українську землю. Нині у нашій державі працюють сотні агропідприємств (серед засновників яких є іноземні громадяни), що мають у довгостроковій оренді землю сільгосппризначення (іноді вони її навіть не обробляють), і як резиденти отримають право придбати орендовані гектари.
Сьогодні висунуто ідею, буцімто, купуватимуть лише фізичні особи. Але звідки у фізичних осіб гроші на придбання землі?! І взагалі, якою буде система роботи сільгосппідприємства, де власниками частини землі є фізичні особи? Приміром, підприємство орендує дві—три тисячі гектарів, а закон випише, що фізична особа може купити не більш ніж тисячу... Які взаємовідносини будуть між фізичними особами і підприємствами? Це просто заганяння в глухий кут нашого сільськогосподарського виробництва.
Далі. Кажуть, мовляв, продаж землі дасть змогу подолати бідність в Україні. Такі рекомендації нам дає ООН. Але одразу землю продаватимуть передусім малозахищені верстви населення — на первинному ринку вартість буде від 3 до 15 тисяч гривень за пай. Такі одноразові суми не зможуть вплинути на подолання бідності в сім’ях.
І головний міф — те, що приватна власність на землю є визначальним чинником забезпечення ефективності сільгоспвиробництва.
Хочу це спростувати. Незважаючи на мораторій на купівлю-продаж земель сільгосппризначення, в 2008 році ефективно функціонувало 82 відсотки господарств. Порівняно з 2007 роком кількість збиткових скоротилася на третину. При цьому рівень рентабельності виробництва продукції сільського господарства тоді різко зріс — з 2,8 відсотка у 2006-му до 15,6 — у 2007-му. Тобто на ефективність впливають зовсім інші чинники, а не вартість землі. Якщо ми залучимо вартість землі в економіку виробництва і внесемо її у вартість товару, то лише піднімемо собівартість нашої продукції, і на світовому ринку перестанемо бути конкурентоспроможними.
Псевдоекономісти говорять про користь купівлі-продажу землі для сільського господарства. Справді, в XІX—XX сторіччях у більшості промислових держав це була важлива складова економіки країн з ринковими відносинами. Але нині економісти США визнають, що основним чинником, який стримує розвиток сільськогосподарського виробництва у них — є приватна власність на землю. Чому? Дотації держави — це 158 мільярдів доларів у 2006 році — фактично дорівнюють сумі орендної плати, що сплачують фермери власникам землі. І що більше дотацій, то вища вартість оренди. Тобто держава фінансує власників землі й взагалі відсутнє рефінансування у сільськогосподарське виробництво — це стримуючий чинник сьогодні, а не стимулюючий.
Нині значні досягнення у сільгоспвиробництві у тих країнах, де немає приватної власності на землю, — це Китай, Ізраїль. Тому що ці держави легко можуть коригувати ситуацію. 70 років оренди у Китаї і, будь ласка, не потрібно ніякої приватної власності на землю. Іноземні інвестори стоять у черзі, щоб вкладати свої кошти в Китай. Зокрема, робити довгострокові інвестиції в агросектор.
Дехто стверджує: продаж землі підвищить капіталізацію аграрного ринку. Це велика помилка. Сьогодні реальна вартість землі, свідчить досвід Росії, становить від тисячі до півтори тисячі доларів за гектар. Майже 40 мільйонів гектарів сільськогосподарських угідь, які у нас є (у реальності тих, які можуть бути цікаві, — набагато менше) коштують всього 60 мільярдів доларів. Вибачте, сьогодні заборгованість державна і резидентів України становить десь 140 мільярдів доларів. Тому ці суми не можуть суттєво впливати на капіталізацію.
Наступний чинник. Уявімо економічні наслідки купівлі-продажу.
Перше. Розвиток виробництва різко зупиниться. Адже сільгоспвиробники будуть змушені «закопувати» свої кошти в гектари, бо без землі вкладати в інфраструктуру чи щось інше — жодного сенсу. І цей процес затримає розвиток на 8—10 років. А також змусить більшість середніх та дрібних виробників продати свій бізнес фактично іноземним компаніям.
Україна знову, як і у середині дев’яностих, втратить свою конкурентоспроможність на світових ринках. Хто в цьому зацікавлений? Мабуть, відповідь треба шукати ось у чому: на проведення розпаювання землі за ініціативою уряду США було виділено 200 мільйонів доларів.
І у такий спосіб лише за 200 мільйонів доларів викинули Україну з ринку аграрні реформи. Мені взагалі от здається, що ситуація така: нам указали десять кроків, куди повинно рухатися сільське господарство. Ми пройшли п’ять, дійшли до прірви. І замість того, щоб подумати: «Стоп! Ми зробили не те, що потрібно. Давайте або постоїмо, подумаємо, або відсунемося від прірви, або підемо в інший бік», прислухаємося, як нам настійно кажуть: «Робіть іще п’ять кроків уперед — у прірву по прямій». Потрібно це переломити.
Що буде із землею? Її скуплять олігархічні фінансові структури, причому в основному іноземні. Нині майже всі землі орендовані, деякі масиви навіть не обробляються — просто в очікуванні можливості їх купити. Це зрозуміло, вартість одного гектара у Північній Вестфалії сягає 40 тисяч євро. Продавши там ділянку в 80 гектарів, можна скупити всю землю в середньому сільськогосподарському районі України.
Зацікавленість у швидкому запровадженні купівлі-продажу ріллі виявляють і структури, які до цього займалися спекуляцією на ринку несільськогосподарської землі, а також рейдерські компанії. Уже нині відпрацьовуються різні схеми. Приміром, коли ділянка землі в єдиному масиві буде викуплена, і рейдерським шантажем вимагатимуть від сільгоспвиробника або сплачувати у рази більше за оренду, або взагалі заборонять йому працювати на тому шматку.
Розглянемо соціальну складову цього процесу. Лише 6,1 мільйона громадян України отримали право на пай. Це — 12,7 відсотка громадян країни і всього 37 відсотків сільського населення.
У нашому, приміром, господарстві 41 відсоток з усіх пайовиків — це пенсіонери. 28 відсотків — живуть зі своїх присадибних ділянок, зайняті у бюджетній сфері або безробітні, і лише 6 відсотків трудяться власне у господарстві. А 25 відсотків — це взагалі правонаступники, які навіть не мешкають сьогодні у селі. Водночас із 30 трактористів, які працюють у господарстві, 26 не мають своєї землі. Майже вся молодь до 30 років не має землі й більше ніколи її не отримає, якщо ми почнемо продавати гектари.
Приватизація призвела до того, що нині сільські громади практично не мають власних податкових та орендних надходжень. Згадаймо, раніше соціальна інфраструктура трималася за рахунок базових господарств. Але тоді ніхто не сплачував орендної плати за землю! Якщо орендна плата йтиме не приватнику, а спрямовуватиметься в сільську раду, то, можливо, надходження будуть зовсім інші.
Якби ця плата надходила до місцевих рад, ми вирішували б питання соціальної інфраструктури: дитячі садки, дороги, школи. За п’ять років села б розцвіли — і все стало на свої місця.
Потрібно визначитися, куди йти і що робити. Тому варто мораторій продовжити ще на три роки.
Також необхідно відпрацювати механізм поступового повернення землі у власність територіальних громад. Для цього є багато цивілізованих підходів. Це і оподаткування землі, яка продається або унаслідується. Це і довічне користування, а потім перехід у власність територіальних громад.
А під час чергових виборів треба провести референдум, і тільки за його результатами ухвалювати ті чи інші політичні рішення щодо земель сільгосппризначення.
