Стає дедалі очевиднішим, що для того, щоб Україна не тільки збереглася як держава, а й зробила вагомий крок у своєму розвитку, потрібно консолідувати суспільство. Дуже важливим є визначення консолідаційної парадигми модернізації країни.

Які основні відправні точки такої парадигми?

Перше. Важливим є історичний контекст, зокрема, кого вважати попередниками сучасної української держави. Тут у нас є дві полярні позиції. Одні вважають сучасну державу безпосереднім продовженням Української народної республіки, називаючи ще шестидесятників як проміжну ланку. Інші абсолютизують значення УРСР, її цінностей, свят, героїв.

На мій погляд, обидва ці підходи не є конструктивними. Вони історично не достовірні і не сприяють консолідації нації. Потрібно бачити, що сучасна Україна насправді опирається на всю товщу української історії, і лише за такого розуміння цього питання можна досягти єдності у трактуванні історичного минулого.

До того ж це виб’є певні козирі з рук окремих зарубіжних лідерів. Я маю на увазі заяву президента Росії В. Путіна, що, мовляв, Україні після 1917 року з незрозумілих причин передали території, які він назвав Новоросією.

Тут багато неточностей, починаючи з того, що України як адміністративної одиниці до 1917 року взагалі не було, як, до речі, і Російської Федерації. Були губернії Росії, населені переважно громадянами тієї чи іншої національності. І на основі саме цього показника губернії було віднесено до тієї чи іншої республіки. При цьому, якщо говорити про Україну, то далеко не всі землі, населені переважно українцями, було передано республіці. Тому ще у 1928 році Л. Каганович ставив питання про передачу УРСР повітів із більшістю українського населення Курської і Воронезької губерній, але отримав відмову від Сталіна, якому потрібно було показати свою лояльність до росіян.

І з огляду на історичну правду, і з огляду на політичну доцільність ми повинні трактувати УРСР як одного із попередників Української держави, в тому числі територіально. При цьому, безумовно, критично ставлячись до багатьох сутнісних рис радянської України та не ідеалізуючи водночас інші періоди вітчизняної історії.

Друге. Із цим положенням слід узгодити й ставлення до нашої історичної спадщини, до героїчних і трагічних сторінок нашої національної історії. Дехто вважає, що найбільш потужний зв’язок між людьми створює спільність інтересів. Але одних інтересів, щоб створити націю, не досить. У національності є дуже чутливий бік — духовність. А як інакше пояснити готовність віддати життя за Батьківщину, що і демонструють нині наші воїни на Донбасі? Як пояснити культ Могили Невідомого Солдата? Чи бачили ви коли-небудь могилу невідомого торговця чи промисловця? Так само, як і могилу невідомого марксиста чи ліберала?

Нація — це насамперед спільна слава, так само, як і спільне каяття за допущені гріхи. Нація формується не лише тоді, коли люди все пам’ятають з історії, а й за умови, що вони здатні й дещо забувати, виходячи із християнського принципу «Прощаю і прошу прощення».

Свого часу, працюючи в адміністрації Президента України, ми зуміли в 1997 році відійти від суспільного протистояння, коли дехто хотів на загальнодержавному рівні святкувати 80-ту річницю перемоги Жовтневої революції. На наукових конференціях проводилась лінія на те, що історія Української революції має в собі багато складових, які треба враховувати навіть за всіх допущених діячами тих часів помилок. Це і діяльність Центральної Ради, і часи державотворення гетьмана Скоропадського, і отаманщина Директорії, і «воєнний комунізм» більшовиків та навіть і «війна проти всіх» з боку Нестора Махна. Усе це — наша спільна історія, і ніхто не може докоряти нашим предкам. Бо вони прожили так, як уміли, і винесли той гіркий досвід, який ми маємо осмислити і чогось навчитися. Тут варто було б запозичити, скажімо, досвід Франції, де історики намагаються не акцентувати на подіях Варфоломіївської ночі й інших країн.

Усі проблеми, з якими ми нині стикаємось, теж успадковані нами від минулого, і їх треба вирішувати, а не просто відмежовуватися від трагічних сторінок і постійно їх засуджувати, посипаючи голову попелом. Крім нас, ці проблеми ніхто не розв’яже.

Третє. Те саме треба сказати про мову — українську, російську чи будь-яку іншу, рідну для наших громадян. За цивілізованого підходу мова запрошує до спілкування, але не примушує до нього.

Проте не можна нехтувати вагомістю та значимістю мови. Як сказав поет, «Родство по слову порождает слово. Родство по крови порождает кровь» 

(О. Городницький). Ідеться насамперед про слово Істини, пізнавши яку люди обов’язково наблизяться до свободи. І думається, що за умови єдиної державної — української мови особливий регіональний статус російської мови на відповідних територіях міг би бути визнаний в українському законодавстві, тим паче що він існує де-факто. Мови треба вивчати, і що більше — то краще, в тому числі й англійську як міжнародну ділову мову. Нині відбувається лінгвізація суспільного життя у світі. І, скажу чесно, саме від знання громадянами англійської мови значною мірою залежатиме і майбутнє України в умовах глобального розвитку, коли національний прогрес дедалі більше визнається взаємодією зі світом.

Четверте. Тип державного облаштування.

Одразу скажу: ідея федералізації, як любив говорити 

М. Горбачов, підкинута нам зовні. Її необхідність нічим суттєвим не обумовлена. У нас немає кількох держав, які б хотіли об’єднатись. У нас немає різних народів, кожен з яких хотів би створити свою власну державу. Люди, які пропонують цю тезу, найчастіше не мають уявлення про сутність федералізації або ж свідомо виконують чуже замовлення. А намагання замовників проштовхнути ідею федералізації, обумовлено тільки одним — бажанням жорстко тримати Україну у власних обіймах через панівний вплив на декілька регіонів країни. Або ще гірше — використати федералізацію для відриву значної території України і створення чергової псевдодержави (схожої на Абхазію, Придністров’я, Південну Осетію) чи приєднання до власної території — Росії.

Для федералізації ніяких підстав немає. Але є підстави і необхідність провести децентралізацію держави, надати більших повноважень, а значить, і відповідальності регіонам. Це актуально як з огляду на тенденції світового розвитку, коли в умовах глобалізації зростає роль регіонів, так і з огляду на особливості національного розвитку: традицію надмірної централізації, що сягає в минуле, але значною мірою перейнята і незалежною українською державою.

Водночас, безумовно, слід враховувати історичні особливості розвитку українського народу і становлення Української держави.

Трагедія України не тільки в тому, що вона століттями не була повноцінною державою, а й у тому, що її територія була буквально розірвана між різними державами: Росією, Польщею, Румунією, Австро-Угорщиною та ін. Це, безумовно, привело до формування відмінностей у традиціях, культурі, зовнішньополітичних орієнтирах тощо. І наше завдання полягає в тому, щоб, з одного боку, забезпечити врахування цих відмінностей, але з другого — зорієнтувати державу на безумовне дотримання корінних інтересів громадян України різних регіонів. І на цій основі консолідувати українське суспільство.

Тобто йдеться про єдине національне поле в усіх сферах життя і діяльності, але поле, регіональні ниви якого можуть відрізнятися певним колоритом і своєрідністю. Це стосується культурного життя, мовного спілкування, ціннісних та інших особливостей, які б не зруйнували, не розмили загальнонаціональний фундамент держави.

П’яте. Для консолідації, реального розв’язання проблем, що назріли, слід зорієнтувати суспільство на вирішення нагальних завдань розвитку в контексті цивілізаційних тенденцій і стратегічного виміру прогресу країни. Від минулого як епіцентру громадського життя слід відходити (ми й так багато витратили на це в роки незалежності). Абсолютизація уваги до минулого нас не консолідує.

І тут серед об’єднувальних пріоритетів має стати ідея інноваційного типу розвитку країни і зокрема економіки. Світ рухається шляхом інноваційного прогресу — ми тупцюємо на місці, демонструючи в результаті найгірші економічні показники в Європі. До того ж донедавна абсолютизуючи стабільність. Стабільність у чому? У бідності, у злиднях, безправ’ї, безкультур’ї. Країні потрібні зміни — динамічні, послідовні. Про це треба говорити людям, готувати їх до цього. Формувати відповідну громадську думку й консолідувати суспільство навколо неї. І дуже приємно бачити розуміння цієї проблеми Президентом П. Порошенком.

Для типового українця і сьогодні, на жаль, властиві надмірний консерватизм, схильність до традиціоналізму, абсолютизація стабільності, що все разом стриножує країну, її економічний розвиток. Тому для нашої освіти гаслом повинно стати: готувати інноваційну людину — людину з інноваційним типом мислення, інноваційною культурою, здатністю до інноваційного типу життя і діяльності. Тобто здатну сприймати і творити розумні зміни у відповідь на виклик часу.

Або візьмемо ідею творення суспільства знань. Для цього нам, освітянам, слід так перебудувати навчальну діяльність, щоб учень чи студент засвоював знання не тільки і стільки для успішного складання іспиту, а щоб знання стали основою, методологією поведінки, життя і діяльності людини. Тобто формувати знаннєву людину. Ми повинні зорієнтувати суспільство на визнання цінності знання. Створити умови, щоб людина впродовж життя могла навчатись, залишаючись конкурентоспроможною. Сьогодні людина розумна (homo sapіens) — це людина, що постійно навчається. І це ключова вимога подальшої модернізації країни.

Шосте. Однією з потужних консолідуючих ідей повинна стати зміна ставлення до людини в суспільстві і державі, утвердження людиноцентризму як провідної наскрізної ідеї всього суспільного організму. Людина, її інтереси, права, діяльність, саме життя, повинні бути в центрі уваги держави і суспільства. Тут два аспекти розв’язання проблеми.

З одного боку, в освіті, в родині потрібно забезпечити максимальне наближення навчання і виховання дитини до її конкретної сутності з тим, щоб допомогти їй самопізнати і саморозвинути себе. Тобто слід утвердити в школі дитиноцентризм, а в університеті — студентоцентризм.

З другого боку, необхідно змінити систему суспільних відносин, яка б давала змогу людині максимально самореалізуватися: професійно — будь-кому: токарю, слюсарю, вчителю, лікарю, бізнесмену; політично — кожному зробити осмислений вибір; духовно — вільно дотримуватися цінностей за власними переконаннями. Здійснити це в корумпованому суспільстві, де часто все відбувається всупереч людській активності, де людина не цінується, а її права і свободу нехтують, неможливо. І це велика загальносуспільна проблема. Бо успішний розвиток країни можливий лише за умови самореалізації мільйонів її громадян. Їх життєвий успіх й обумовлює загальнонаціональний прогрес.

І сьоме. Безумовно, значний консолідуючий потенціал має адекватна національним інтересам і співзвучна геополітичній ситуації зовнішня політика країни.

Тут є декілька реперних точок.

По-перше, суспільство має усвідомити, що глобалізація робить неможливою будь-яку ізоляцію, відсторонення від світу чи якоїсь її частини. Навпаки, треба максимально входити у світовий простір, бо лише у цьому контексті можна говорити про успішний розвиток країни. Для цього, зокрема, ми, освітяни, повинні готувати людину, здатну бути ефективною і конкурентоспроможною в глобальному просторі — глобалістську людину, але патріота України.

По-друге, природним провідним напрямом інтеграції України є Європа. Це означає, з одного боку, перейняття, з урахуванням українських реалій, перевірених часом європейських цінностей, головною з яких є пошанування людини, її прав, її життя, з другого — вступ України до європейських структур, членство в яких дасть змогу більшою мірою реалізувати національні інтереси нашої країни.

Чому не Росія? Тому що ця країна сама буде змушена приставати до якогось берега і, швидше за все, до європейського. Вона не зможе тривалий час претендувати на само-стійний цивілізаційний полюс світу. Ми бачимо, що вже сьогодні Росія, окрім енергетичних потужностей і ядерної зброї, нічим не може підтвердити свою цивілізаційну полюсність. Ні розвитком технологій, ні якістю життя, ні ставленням до людини, ні якістю суспільних відносин чи демократичністю політичного режиму. А саме цим, тобто основними показниками цивілізованості, і сильна Європа. Хоча не будемо й її ідеалізувати.

Україна має потужну реальну консолідуючу базу, яку слід активно використати. Бо саме від цього залежатиме майбутнє держави і нації.

Василь КРЕМЕНЬ, академік НАН і НАПН України, президент НАПН України, президент Товариства «Знання» України.